бота щодо виховання молодих дослідників історії й теорії літератури.

Серед учених академічного типу в перші пореволюційні роки в науку прийшли М. Зеров, П. Филипович, М. Драй- Хмара та ін. Обіймаючи кафедри вищих навчальних за­кладів, віддаючи, отже, значну частину свого життя лекцій­ній роботі в студентських аудиторіях, вони водночас швид­ко зростали і як дослідники історії літератури XIX—XX ст. та активні учасники критичного осмислення пореволюцій- ного літературного процесу. Науковий доробок цих учених найвиразніше представлено в книгах «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929) М. Зерова; «Шевченко і декабрис­ти» (1926), «Пушкін в українській літературі (1927), «З новітнього українського письменства» (1929) П. Фи- липовича; «Леся Українка» (1927) М. Драй-Хмари тощо. Велику наукову цінність мають також їхні численні істо- рико-літературні й критичні публікації в періодичних ви­даннях, зокрема й в академічних «Записках».

М. Зеров чи не першим серед молодої генерації вияв­ляв послідовність у трактуванні літератури як художнього феномена. Уже в передмові до «Нового українського пи­сьменства» він доводив, що літературу треба «читати» не за накинутими ззовні, а за внутрішньо властивими їй за­конами. У питанні про періодизацію літературного процесу України XIX ст., на думку вченого, треба виходити не з со­ціальних чи інших функціональних принципів, а з аналіти- ко-естетичних, в основу яких покладені творчі закономір­ності художнього мислення. Враховуючи їх, дослідник лі­тератури має змогу значно глибше проникати в сутність явищ і процесів літературної історії, ніж вдається це при­хильникам функціональних методологій. В XIX ст., вважає М. Зеров, українська література зазнала «послідовного панування п’яти літературних» течій — класичної, сенти­ментальної, романтичної, реалістичної та новоромантич- ної *. Осмислення її розвитку в стилістиці течій веде до синтетичної всеохопності літературного матеріалу, його ба­чення як художнього вираження зв’язків людської духов­ності з історико-культурним, соціальним, психологічним і моральним плином життя. Маємо, отже, погляд протилеж­ний, тій методології, яку застосовував, наприклад, у своїх історико-літературних працях С. Єфремов. Автор «Історії українського письменства» внутрішній естетичний зміст літератури ніколи з уваги не випускав, бо вважав його

1 Зеров м, Нове українське письменство. К., 1924. С. 17.

744

всього лише... обов’язковою ознакою кожного літературно­го твору; вихідне Для себе завдання він уявляв як вияв­лення розвитку в тих творах демократично-визвольних (со­ціальних) ідей, які зумовлюють народження й розвиток ідей естетичних. Для М. Зерова ж соціологічні ідеї були тільки одним із елементів синтезу, ім’я якому художність. Коли М. Зерова критикували за надмірну, мовляв, увагу до художності й неувагу до соціологічних критеріїв, до за­лежності «літературних ідеологій від ідеологій класових і т. д.»’, він змушений був пояснювати, що соціологічний критерій у періодизації літератури неможливий, з одного боку, через відсутність стійкого підгрунтя в спеціальних дослідженнях про саму соціологію, а з іншого — сам він у своїх студіях ніколи не забував «класового, групового об­личчя українського письменника й українського читача». В листі до М. Плевако він називає існуючі соціологічні способи аналізу літературного процесу «псевдосоціологіч- ними», а в листі до І. Айзенштока говорить, що він навіть ближчий до марксівського соціологізму, ніж це здалося його критикам»².

Практичне застосування естетичних критеріїв для пе­ріодизації й аналізу літературного процесу дало змогу М. Зерову значно увиразнити саму сутність поступу; вче­ний показав, що українська література XIX ст. відзнача­ється не лише багатством ідей і в колі розвинутих літератур світу вона посідає належне місце. У ній, незважаючи на колоніальні умови існування, успішно функціонували най- відоміші художні напрями й стилі; властиве їй і видове, і жанрове розмаїття; має вона своєрідну образну мову, культуру, психологію тощо. Свої історико-літературні оцін­ки й твердження М. Зеров не консервував і тим паче — не догматизував; він їх уточнював, поглиблював і теоре­тично збагачував, зокрема коли йшлося про такі явища, як «псевдокласицизм» в «Енеїді» І. Котляревського, «сен­тименталізм» у повістях Г. Квітки-Основ’яненка, «межі» між «романтизмом», «реалізмом» і «новоромантизмом» то­що. У «Лекціях з історії української літератури» (1928), які написані здебільшого на основі «Нового українського письменства», ці уточнення значно поглибили наукові по­гляди М. Зерова, давши змогу скласти об’єктивнішу оцін­ку українській літературі й показати її самобутність через конкретні мистецькі особистості. Найгрунтовніше осмис-

1 Плевако м. Хрестоматія нової української літератури. X., 1926. Т. 1. С. 23.

2 Брюховецький в. Микола Зеров. К.., 1990. С. 248, 254.

745