жів; плакатність багатьох позитивних героїв, на які слуш­но звертала увагу критика ¹. Дослідники наголошували схильність І. Микитенка до показу соціальної сутності ге­роїв, а не їх характерів.

Від соціальних драм, які створювалися переважно на сучасному матеріалі, І. Микитенко незабаром переходить до жанру комедії. «Дівчата нашої країни», «Соло на флей­ті» і «Дні юності» — новий етап для письменника. Він, як і його побратими по перу — М. Куліш, О. Корнійчук, І. Ко­черга,— звернувся до розробки соціально-етичної пробле­матики.

«Дівчата нашої країни» — лірична комедія, основний конфлікт якої розгортається в морально-психологічній пло­щині. Автор, за його зізнанням, прагнув показати процес перевиховання особистості, «як народжуються нові люди — герої нашої доби» ². У комедійному ключі постають колізії соціального та психологічного характеру (суд батьків, скеп­тичне ставлення чоловічої бригади до дівчат-бетонниць, що взялись за «нежіночу» справу, тощо). У п’єсі поєднано м’я­кий гумор і тонкий ліризм, у цьому сполученні серйозного й смішного відтворено взаємини носіїв ліричного начала (Марії Шапіги та Миколи Пронашки).

П’єса «Соло на флейті» — викривальна сатира, спрямо­вана проти новітніх проявів кар’єризму, інтригантства, ма­ніпулювання революційною фразеологією, породжуваних у сприятливій атмосфері 30-х років. Створивши досить но­вий у драматургії тип підлабузника й пристосуванця (аспі­ранта, згодом — ученого секретаря інституту Ярчука), І. Микитенко вивів багатогранний образ паразита, для яко­го «на світі немає нічого святого, не існує ніяких принципів і є тільки власна шкура».

Потрапивши до наукового інституту й зорієнтувавшись у обстановці, Ярчук підступом обійняв посаду вченого сек­ретаря й експлуатує її з кар’єристськими намірами. Він прибирає до своїх рук планування наукової роботи, втру­чається у кадрову політику, створює ціле «апаратне цар­ство» з підлабузників та нероб, виживає з інституту здіб­них, перспективних співробітників. Директор інституту Бережний стає знаряддям у руках свого пронозливого поміч­ника, що вправно користується обстановкою культу особи. Ярчук діє не навмання, він спирається на цілу «філософію»

1 Кузякіна н. Нариси української радянської драматургії (1917— 1934): с. 155; Вакуленко д. Світіть нам, зорі!//Драматургія. Літера­тура героїчного діяння. K., 1978. С. 274—276.

2 Микитенко і. На фронті літератури (1927—1937). К-, 1962.

729

і тактику «боротьби за існування», одначе його метод, як ї «життєві формули», яких він дотримується, були розвін­чані більшістю науковців (Вересай, аспіранти Рогоза, Убий- вовк та ін.). Крах Ярчука — викриття цинічної філософії пристосуванства, «крокування по трупах» в ім’я кар’єри, особистого «благоденствія» — у цьому основний ідейний зміст п’єси.

«Соло на флейті» — прикметна, новими «типами» й ха­рактерами, реальними драматичними колізіями. Це був вияв гострої спостережливості письменника, громадянської сміливості, майстерності створювати чітко окреслені люд­ські характери. Водночас п’єса відзначалася ще однією якістю — сценічністю. її комічно-сатирична викривальність поєднувалася з динамічною інтригою, влучною мовою, ча­сом гротескною загостреністю, що давало підстави вважа­ти цей драматичний твір І. Микитенка однією з найзлобо- денніших комедій тогочасної української драматургії.

У 30-ті роки І. Микитенко написав і ряд інших п’єс, зокрема соціальну драму «Бастілія божої матері» (1933), переробив драму М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» під назвою «Маруся Шурай» (1934). Лише через два десятиліття після смерті драматурга опубліко­вана й поставлена на сцені героїчна драма «Як сходило сонце».

Життя й літературна творчість І. Микитенка припадали на складний і драматичний відтинок вітчизняної історії. Він належав до тих, хто ревно і щиро утверджував у лі­тературі принципи спершу «пролетарського», а потім — з початку 30-х років — соціалістичного реалізму, часто ви­ступав у ролі оспівувача нового життя. Не в усьому І. Ми­китенко був об’єктивним і почасти сліпо вірив у проголо­шувані догми та гасла, переносив їх на сторінки своїх тво­рів. Процес його прозріння, окреслений п’єсою «Соло на флейті», на жаль, залишився незавершеним, оскільки й сам письменник впав жертвою тоталітаризму.

Список рекомендованої літератури

Куліш М. Твори: У 2 т. К-, 1990.

Курбас Л. Березіль. К-, 1988.

Мамонтов Я. Твори. К-, 1988.

Дніпровський І. Яблуневий цвіт. К-, 1990.

Літературознавство і критика 1917—1940

Науково-критичне осмислення й дослідження художньої літератури — чи не найбільш занедбана наукова галузь пореволюційної пори. Десятиліттями історики й теоретики літератури вважали, що за роки радянської влади літера­турознавство України розвивалося тільки по висхідній і на справді науковій основі, бо відкинуло емпірику й безсис­темність досліджень у цій галузі дореволюційних (буржу­азних, націоналістичних, ліберальних, еклектичних тощо) вчених і озброїлося марксистською методологією розумін­ня мистецтва. Авторитетним аргументом на користь такої думки з кінця 50-х років була позиція О. Білецького, ви­кладена ним в статтях «Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства» (1959), «Літературознав­ство і критика за 40 років Радянської України» (1957), «Завдання та перспективи розвитку українського літера­турознавства» (1957). Ці матеріали містили значну інфор­мацію про рух наукової думки українських дослідників художнього слова, але об’єктивності (а отже, науковості) у викладі інформації вчений не зміг досягти. Йдеться не лише про те, що «анафемською» термінологією він харак­теризував такі найвизначніші історико-літературні праці першої чверті XX ст., як п’ятитомна «Історія української літератури» М. Грушевського чи двотомна «Історія україн­ського письменства» С. Єфремова. В тих статтях ані слова не сказано про внесок у вітчизняне літературознавство М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Л. Білецького та багатьох дослідників з української діаспори, а з доре­волюційних дослідників літератури на більш-менш об’єк­тивну оцінку здобулися тільки «революціонери-демократи» (І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський), для яких лі­тературознавство було все-таки супутним заняттям, та де­хто з «чистих» науковців (М. Максимович, О. Потебня, П. Житецький, М. Драгоманов), яким, проте, на думку

О. Білецького, бракувало матеріалістичного світогляду та

731