приклад, триступеневий характер еволюції І. Франка, яка помітна була, зокрема, і в його поемі «Мойсей»: «...від ге­роїзму «Каменярів», через ліричні жалощі й боління («Зі­в’яле листя», «Із днів журби») до мудрої і резолютивної зрівноваженості «Semper tiro» *. Що ж до художньої ево­люції Т. Шевченка, то П. Филипович у її оцінках і науко­вій інтерпретації випередив М. Зерова, виявляючи при цьому не лише неабиякий аналітичний хист, а й тонке ес­тетичне чуття. Він опублікував про творчість Кобзаря більше десятка наукових розвідок, серед яких особливо виділяються «Поет огненного слова» (1921), «До студію­вання Шевченка» (1924), «Європейські письменники в Шевченковій лектурі» (1926), «Забуті рецензії 40-х років на Шевченкові твори» (1930) та ін. У статті «Шевченко і романтизм» (1924) ² П. Филипович, зокрема, зазначав, що про цю проблему писали й до нього, але «здебільшого між іншим». Завдання ж полягає в тому, аби глянути на неї як на одну з найприкметніших рис творчості видатного митця і в контексті з типологічно близькими явищами в інших літературах. Під цим кутом зору П. Филипович розглянув балади Т. Шевченка (як українську варіацію характерного романтичного жанру), його історичні поеми з романтич­ним культом героїчної індивідуальності, твори з романтич­ною ідеєю реформаторської ролі поета й митця загалом, так звані «побутові» поеми, де зображене життя реальне, але в «криваво-ефектовних» романтичних барвах, ряд ін­ших творів поета (і ранніх, і найпізніших), де ліричний герой по-романтичному «доведений до краю», а поет ко­ристується романтичними композиційними прийомами, на­снажує поезію музичною стихією, вдається до примхливих асонансів, алітерацій, внутрішніх рим, народнопісенних розмірів та інших «винаходів» романтизму в галузі по­етичної форми. Про все це П. Филипович говорить у зв’яз­ках із традиціями німецького й «байронічного» романтиз­му, з творчістю А. Міцкевича, О. Пушкіна та М. Лєрмонто­ва, але не в плані «запозичень» чи «впливів», як про це писали деякі попередники П. Филиповича, а з заглиблен­ням у типологічні основи самого явища, котре майже однаково чи з певними нюансами проявлялося в усіх літе­ратурах світу. Це особливо важливим видається у зв’язку з тим пореволюційним літературознавством, яке намага­лося (як, до речі, й «первісне» шевченкознавство другої

1 Шляхи розвитку сучасної літератури. К., 1925. С. 47.

2 Филипович п. Шевченко і романтизм // Записки історично-філо­логічного відділу. К., 1924. С. 3—18.

748

половини XIX ст.) довести, ніби романтизм був лише «епі­зодичним» явищем у Т. Шевченка і лише на ранньому ета­пі його творчості.

Фахово точні й аргументовані спостереження вдалося зробити також у процесі аналізу творчості Лесі Українки і частково — О. Кобилянської. Найцікавіші спостереження тут стосувалися переважно генезису того нового напряму, який утверджували ці майстри слова, генезису новороман- тизму та його специфічних форм специфічно українського вираження. Треба сказати, що, зокрема, Лесі Українці в 20-х рр. «щастило» не лише на видання творів, а й на ак­тивне дослідження її спадщини. Крім М. Зерова та П. Фи- липовича, про неї писали й інші дослідники, створивши ряд грунтовних монографій (М. Драй-Хмара), статей (А. Му- зичка), опублікувавши кілька біографічних матеріалів тощо.

Монографія М. Драй-Хмари «Леся Українка» (1926) була не тільки найвагомішим на той час науковим словом про поетесу, а й мала свою яскраво виражену естетичну специфіку. М. Зерова ж цікавила здебільшого культуроло­гічна основа «екзотизму» творчості Лесі Українки; П. Фи- липович проникав, як було наголошено, в генезис її ново- романгизму; А. Музичку захоплювала «лівизна» поетичних декларацій письменниці тощо. Тим часом М. Драй- Хмара поставив завдання з’ясувати природу естетичного обличчя авторки «Лісової пісні». Не оминав він і питань зв’язку естетики поетеси з новоромантичною стихією в ін­ших слов’янських та неслов’янських літературах. Ці пи­тання цікавили М. Драй-Хмару щонайбільше і не тільки у зв’язку з Лесею Українкою. Він опублікував низку ста­тей про білоруських письменників М. Богдановича і Янку Купалу, висловив ряд непересічних думок про розвиток сербської і хорватської літератур, дав своє розуміння роз­виткові всього слов’янського письменства («Проблеми сучасної славістики»). Загалом питання еволюції «інших» літератур у науці про літературу 20-х років було в бага­тьох випадках невіддільним од проблематики «своєї» літе­ратурної творчості. Цьому чимало сприяв, зокрема, ще один «неокласик» — О. Бургардт (пізніше виступав під псевдонімом Юрій Клен). Ще в студентські роки під ору­дою В. Перетца він пише розвідку про літературознавчу систему німецького дослідника Е. Ельстера (опублікована у 1915), згодом публікує статті про німецьку літературу «Співець з бунтарською душею» (1924), «Ернст Толлер»

1925. , «Експресіонізм у німецькій літературі» (1925), «Леся Українка і Гейне» (1927), «Георг Кайзер» (1930)

749