«Народ». Перебуваючи протягом десятиліття на посаді вчи­теля гімназії в м. Ужгороді, а потім у Берегові, письменник пильно вивчав історію цього краю, написав кілька циклів поетичних творів, поему «Князь Лаборець» та казку «Зо­лота Гвіздка». Його серце кликало в Галичину, але зміг повернутися до рідного краю лише на початку 30-х років, оселившись у Перемишлі, де працював заступником вчителя української гімназії. Заробітку на цій посаді для утримання родини не вистачало і ще, приробляючи настоятелем бурси святого Миколая, якось зводить кінці з кінцями. Але й це тривало недовго. У 1933 р. Пачовський виступив на Шев­ченківському святі з різким осудом тих «безхребетних» громадян, які власні інтереси ставили вище інтересів на­роду. За це довелося платити. І Пачовський, незважаючи на свій письменницький авторитет, змушений був покинути Перемишль і поїхати з родиною до Львова в тяжких пошу­ках шматка хліба.

Після вересня 1939 р. починає працювати викладачем Львівського університету. За фашистської окупації мате­ріальне становище родини було дуже важким: на співпрацю з ворогом письменник не згодився, маленької щомісячної допомоги українського комітету не вистачало на прожиток, а тут ще важка хвороба. 5 квітня 1942 р. В. Пачовський помер. Похований на Личаківському кладовищі.

Дружина залишилася з дітьми, а за рік по смерті чоло­віка виїхала за кордон. Заходами родини Пачовських — синів Романа та Бориса, дочки Звенислави та її чоловіка Олександра Воропяка — було видано в Нью-Йорку 1984 р. з .передмовою О. Тарнавського двотомник, до якого вві­йшла майже вся його лірична поезія, багато творів з архіву письменника з’явилося друком уперше.

Неласкавою була доля до письменника, такою ж вона виявилася і до його творчості. А початок був такий обна­дійливий. Василь Пачовський випустив першу збірку «Роз­сипані перли», коли йому було тільки двадцять три роки. Вона стала подією у літературному житті того часу. І. Фран­ко присвятив їй розділ у своїй статті «Наша поезія у 1901 році». Він стверджував, що в «Пачовськім нам виявляється неабиякий майстер нашого слова, правдивий, талановитий поет, що незвичайно глибоко вслухався у мелодію нашої народної пісні і нашої мови, що володіє технікою вірша, як мало хто з нас, і вміє за одним дотиком порушити в душі симпатичні струни, щоб збудити пожаданий настрій і ви­держати його до кінця»

1 Франко і. Зібр. Творів: у 50 т. К-, 1982. Т. 33. С. 176,

53

Збірки «На стоці гір» (1907) та «Ладі й Марені — тер­новий огонь мій» (1913) поглиблюють мотиви першої. Тут немає уже тієї удаваної безжурності, альбомних присвят, натомість міцніє філософське начало, мистецька тематика вічної боротьби світлого й темного, космічний мотив. У книжці «На стоці гір» немає й такого хвилевого перебігу настроїв, як у попередній. Тут відчувається вже погамова- ність почуттів, що спричиняє послідовність у розгортанні основних мотивів. Вірші цієї збірки звільняються від пря­молінійного фольклоризму «Розсипаних перлів». Образність стає складнішою, музична оркестровка вірша вишуканішою, символіка творів значно ближче стоїть до модерністичної школи.

Ця збірка не дочекалася такого глибокого й компетент­ного аналітика як попередня в особі І. Франка. Вона ніби з’явилася передчасно, ставши предтечею — завдяки своїй витонченій ритмомелодиці — тичининського музичного сим­фонізму.

Третій поетичній книжці «Ладі й Марені — терновий огонь мій...» не пощастило зовсім. Як потім згадуватиме поет, до шкільної ради надіслали донос, що твори поета деморалізують молодь. Нічого аморального у творах В. Па- човського насправді не було. В ній поєднані безпосередність і щирість почувань «Розсипаних перлів» із витонченою ін- струментовкою «На стоці гір».

Новим у третій збірці є мотиви слов’янського язичницт­ва, які чи не вперше в українській поезії осмислені на філо­софському рівні. Один із таких мотивів, власне, і є ероти­кою, за яку автора ганили. Критикам, надто ревнителям моралі, не було коли перейматися авторською символікою, винесеною у назву книжки: «Ладі й Марені — терновий огонь мій...». Лада — богиня шлюбу й родючості, Марена — богиня смерті. Таким чином, поет ототожнив календарний цикл язичницької міфології з циклом людського життя від його зародження і до кінця. У такому контексті еротизм сприймається як філософський мотив, що спирається на єдність людини й природи, мотив, який згодом, через кілька десятиліть, набуде утвердження в українськії поезії, зокре­ма у творчості Олекси Стефановича та Богдана-Ігора Анто- нича. Ось один із зразків еротизму:

Та сміх твій позволяв всі шовки розпинать.

Яка ж ти красна, леле! — уста мої дрожать,

Уста мої цілують сніжну огненну грудь,

Волосся оксамитом рамена білі в’ють.

А русалка сміється в кущах...

54

Поезія В. Начовського, окреслена трьома його збірка­ми,— не лише помітне явище літературного життя на захід­ноукраїнських землях. Вона стала ланкою зв’язку між ран­нім українським модернізмом і пізнішою течією — символіз­мом, представленою найяскравіше ім’ям П. Тичини. Лірика В. Пачовського згодом була визнана найближчою українсь­кою попередницею кларнетизму автора «Золотого гомону».

Чи є підстави для такої аналогії? Безперечно. Вони пе­редусім у вишуканих ритмічних повторах, які або посилю­ють, або заперечують розвиток ліричного сюжету. Так, чи­таючи рядки

Засміялася до мене Просто в очі так миленько,

Чорні очі загорілись,

Як два вуглі у серденько!..

Але ж ми не знаємося...—

виринають із пам’яті подібні поетичні образи із «Сонячних кларнетів» та «Замість сонетів і октав». Вірші В. Пачов­ського «Самотність», «Серебристий сміх» не тільки повто­рами, а й вклиненням італійських слів та імен нагадують вірш «Ьа Ьеііа Ротагіпа» П. Тичини. У обох поетів відна­ходимо навіть образні збіги: знамените «Мов золото — по­колото, Горить — тремтить ріка, як музика» («Гаї шум­лять...») чи не мало своїм попередником: «Ціле море, як мережка Злота, розливається» («Над морем світла») та «Море плеще: се небіжчик — і горить як золото!» («Ніч на морю»), а «іїігіпа — панна, М'ппа — панна» В. Пачовського попереджувало Тичинине «О панно Інно, панно Інно...»

Але найважливішим є принцип побудови образів, у яко­му використані фольклорні елементи. Так, рядок «Ой на­висли чорні хмари...» в пісні є паралеллю до чорних думок героя. Його можна б ввести у вірш «живцем» (у прямому цитуванні знайдемо його в Б. Лепкого). В. Пачовський ро­бить навпаки. В нього, наче хмари, «нависли чорні мисли» — вихідні елементи образу міняються місцями, метафора ус­кладнюється. Саме цей художній принцип розвинув П. Ти­чина.

Однак маємо ще одну спорідненість між обома поетами, яка охоплює сферу не тільки ритмомелодики та образотво- рення. Видатний український письменник із США В. Барка відзначає, зокрема, що «ліричними інтонаціями з частим повтором, а також разючим сарказмом у малюнках-алего- ріях, при значущій лаконічності... «Український сміх» В. Па­човського і «Замість сонетів і октав» П. Тичини найбільш підходять одна до одної серед усіх інвектив на тему нашого

83