ження виплеканої омани. Але вже за кілька місяців при­йшло прозріння. Розчарован-ий, душевно й фізично висна­жений, він за допомогою друзів приїжджає до Києва, лікується в університетській клініці. Та гестапівський те­рор проти українських діячів посилювався, бо антифа­шистське спрямування національного руху ставало все оче­виднішим. А. Любченко втікає до Львова. Тут був ареш­тований гестапівцями; з в’язниці вийшов тяжко хворим. Помер у Німеччині, в містечку Бад-Кіссінгені 25 лютого 1945 р.

Художня спадщина А. Любченка порівняно невелика. Дебютну збірку «Буремна путь» склали нерівнозначні твори Людяне, пройняте авторським співчуття до героя оповідання «Зяма», лірична розповідь про волелюбного борця-невільника Гайдара («Гайдар»), епізод пореволю- ційного побуту, в якому знайшла виявлення полярність світогляду двох найближчих людей — батька й дочки («З темного передпокою»).

Уже 1926 р. такий авторитетний поцінувач, як М. Хви­льовий, у статті «Соціологічний еквівалент трьох критич­них оглядів» писав: «Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишу­каний мініатюрист, що, очевидно, буде продовжувати Ко­цюбинського в його європейських імпресіоністичних нове­лах» Так само щедрим у своїх оцінках був О. Білецький: «Цей поет юності не по-юнацькому суворий до своєї фор­ми, до свого стилю й композиції: він взагалі скупий на слова й лише зрідка показує, які скарби слова встиг на­дбати, і починає кидати їх із своїх щедрот. Така є проза

А. Любчепка. Сучасний український читач приймає її як щось таке, що займає особливе місце в літературі наших днів» ².

Художню зрілість молодого прозаїка переконливо за­свідчила тонка настроєва новела «■Via dolorosa». Цією аквареллю А. Любченко заявив про себе як про талано­витого продовжувача блискучої модерної традиції М. Ко­цюбинського. Твір побудований як спогад героя у поетич­ному обрамленні. Цим обрамленням став короткий епізод зустрічі в спустілому осінньому парку. Несподівана зустріч двох молодих людей збурила спомини й болючі почуван­ня, висвітлила не лише складну долю й особисту душевну драму, в різний час пережиту кожним із них, але — в під­

1 Вапліте. 1927. № 1.

1 Лейтес а , Яиіек м. Десять років української літератури. X.,

1928. Т. І.С. 298.

612

тексті — й грандіозні історичні зміни, суспільний перево­рот, здійснений у країні. Хоча будь-яких конкретних су­спільних реалій тут власне немає. Герой-оповідач (дл/і подібних настроєвих, тонко оркестрованих творів дореч­ним, очевидно, може бути термін «ліричний герой»), утом­лений ритмами напруженого трудового дня великого міста, впивається осінньою прозорістю передвечірнього парку. Він сповнений нерозтраченої снаги і віри в «переконуючу силу й повноту» життя: «І хочеться випити небо, хочеться зневажити всіх, хто незграбно, поволеньки плентається на хідниках, перебільшено розмахувати руками, навмисне штовхатися, або, набравши повні кишені пломенистого листя, пустотливо, як на карнавалі, обсипати стрічних. Хочеться, згадавши дитинство, шибай-головою покотитися в степ...» Останні сонячні промені окреслюють у сутінках самотню жіночу постать. Підсвідома асоціація пробуджує спогад про юнацьку драму: розкішна садиба, примхлива ніжна дівчина в шезлонгу з незмінними скаргами на нудь­гу. Він бачить у цьому минулому й себе — ще майже під- літка-водовоза із засапаною шкапою. Примхлива панночка зупинила погляд й на ньому. Були навіть якісь роз­мови, нічні побачення, але все те, що хлопцем пережива­лося як захват і трагедія, було для Сюзен лише хвилин­ною розвагою. За любов вона віддячила: «Гніда шкапо, завжди така байдужа, слухняна, навіть ти підозріло кліп­нула й прищулила вухо, коли другого дня пухкі ручки ти­хенько сунули мені три карбованці, а тебе хляснули по морді. Хто з нас мав більше?»

Образа довго пекла хлопця і, можна здогадуватися, стала першопоштовхом для виборювання своєї долі. Його шлях — це нелегкий шлях самоутвердження й духовного зростання. Знуджена ж дівчина в шезлонгу не змогла ви­стояти в бурях, які пронеслися над затишною садибою. Вона пройшла «скорботним шляхом» (так перекладається назва новели), спустившись аж на саме суспільне дно, до становища нікому не потрібної, спустошеної, напівголодної столичної повії.

Так закільцьовується новелістичне обрамлення. Герой переконується, що його асоціація не випадкова: самотня постать у парку справді була його колишнім коханням. У відповідь на її голодні скарги він простяг сакраменталь­ні три карбованці.

Було б помилкою трактувати підтекст новели лише як парафраз тези про приреченість панівних класів і пере­могу трудящих. Тут постає ще й життєствердне самоусві­домлення «молодого класу молодої нації» (Хвильовий)„

613

та «романтика вітаїзму», котру ваплітяни сприймали як життєтворчість нової української людини, активної, силь­ної, здатної на боротьбу, людини, що не ховатиметься від труднощів, не шукатиме патріархального спокою, а праг­не сприймати всю повноту життя з його спопеляючими стражданнями й п’янкими радощами. Цей вітаїстичний (ві­талістичний) пафос відчутний у М. Хвильового й молодого Ю. Яновського, у А. Любченка й М. Куліша. Романтика вітаїзму обіцяла естетичне оновлення й піднесення укра­їнської літератури. Але за кілька років могутній мистець­кий рух був жорстоко перепинений репресіями.

«Via dolorosa» закінчується симптоматично. Попрощав­шись із Сюзен як із власним принизливим минулим, герой прямує просторими вулицями: «Мені назустріч радісно верещала сирена, що завтра знову буде день».

Письменник вдається до натуралістичних подробиць. Традиційні романтичні образи («стара, вкрита плющем веранда», «тьмяний чад і квітів, і трав», «дівчина у біло­сніжному вбранні, з виразом пречистим, лагідним») сусі­дять із подробицями брудного навколишнього побуту («водовозна засапана шкапа», «тебе, гніда, облізла шкапо, давно розтаскали собаки із того бучавого яру»). Подібні стильові риси, поєднання романтичної та натуралістичної образності, знайдемо і в новелістиці М. Хвильового та Ю. Яновського. «Via dolorosa» невловно нагадує також класичну новелістику М. Коцюбинського та А. Чехова.

А. Любченко завершує свій твір радісною ноткою хва­ли прийдешньому дню. В цьому прийнятті й переборенні страждання, сміливому зіставленні потворного й прекрас­ного з метою простежити сам процес виборювання щас­тя— одна з найприкметніших ознак світогляду й стилю романтики вітаїзму, активного романтизму 20-х pp.

Якщо «Via dolorosa» можна розглядати в річищі ро­мантичної, лірико-імпресіоністичної новелістики 20-х, то повість «Образа» (Вапліте. 1927. № 4) стає в ряд соціаль- но-критичної, сатиричної ваплітянської прози, поряд, на­приклад, з «Іваном Івановичем» чи «Ревізором» М. Хви­льового. Імпресіоністичну акварельність деяких ранніх но­вел А. Любченка тут можна пізнати лише в окресленні головної героїні. Дія повісті після описового вступного абзацу започатковується сенсаційним повідомленням: «Ні­хто не знав, що на вечірці, крім інших гостей, є повія. Ніхто. Бо тоді...» У цій молодій жінці, яку обставини ще майже підлітком штовхнули на дно життя, письменник розкриває виняткове благородство й самовідданість. Став­ши дружиною вишуканого, зовні інтелігентного Кості, кот­

614

рий здається Ніні незрівнянно вищим за неї, жінка терп­ляче, вкладаючи всю душу, вибудовує родинне щастя. Автор опоетизовує маленький домашній світ героїні, її повсякчасне пристрасне бажання піднятися над власним минулим, дорівнятися до якогось справжнього, вищого сві­ту. Але середовище канцеляристів, чиновників, партійних і державних функціонерів видається таким лише наївній жінці. Дрібнодушність новоявлених радянських бюрокра­тів, сіреньких обивателів, інтереси яких зосереджені на власному просуванні в канцелярській ієрархії та підсид­жуванні колег, А. Любченко малює з безжальним сарказ­мом. Це, ймовірно, свідома проекція гоголівської колізії — зіткнення наївної й щиросердної маленької людини з без­душною бюрократичною машиною — на радянську дійс­ність.

Нінині ілюзії розвіялися досить швидко. Засліплена коханням, вона старалася пе помічати інфантильності, дрібного фразерства Кості. Він задовольняється примітив­ною канцелярською роботою, докладає усіх сил для про­сування по службі, шукає відради в картах, а вдома на­тхненно виголошує, що людина «мусить бути гордою», не спокушатися «дешевенькими принадами обивательського щастя». Автор знаходить вдалий композиційний прийом. Прекраснодушні тиради, зокрема Кості, зіштовхуються з наївним, власне, дитячим сприйманням щирої, люблячої жінки. Вона глушить будь-які сумніви, палко хоче вірити і все ж поступово усвідомлює дріб’язковість оточення, в яке потрапила.

Широта «інтелігентної» натури самозакоханих персо­нажів блискуче розкривається через їхнє ставлення до українізації. «Я, понімаєш, перестаю почувати себе чоло­віком, мене позбавляють достоїнства чоловіка, мене чуть- чуть не беруть за вухо, як приготовішку,— жаліється кан­целярист Мішель.— Чорт зна! Та хіба ж я для того в уні­верситеті вчився? [...] Я ж сам чернігівський, у мене ж прадіди — козаки. І я не заперечую, я согласен признати мову. Но, помилуйте, не в такій же мірі, не в такому ж вигляді!» «Кобзар» —це я понімаю, але якийсь плутаний галицько-польський діалект, видуманий якимсь фантазьо- ром,— ні, це вже, знаєте [...] В сельських районах — будь ласка. А в городі — тут уже пардон». Саркастичний блиск цієї трохи задовгої цитати не потребує коментарів. Хіба що — натяку про її виняткову злободенність для сучасних процесів.

А Любченко пробує дошукатися коренів психології де­націоналізованої напівінтелігенції. Зокрема, дещо пародій­

615

на ностальгія персонажів за впорядкованим передрево­люційним життям усе ж має і серйозний підтекст, коли вони звертаються до сучасності: «Людини нема — є ав­томат. Все обернути в машину! Геть душу! Уперто куль­тивується огрубілість, насаджується спрощену психіку [...] Економіка економікою, але уперто ігнорувати етику, есте­тику, мораль...»

А. Любченко часом навіть жертвує пластичністю зобра­ження, композиційною цілісністю задля розкриття ідео­логічної, суспільно-психологічної атмосфери доби. Прекрас­нодушні герої «Образи» якоюсь мірою й жертви обставин, їм, вихованим за інших умов, забракло сили витримати жорстоку революційну ломку всього життя — їхні скарги на бездушність нових суспільних відносин, вимога: «до­звольте поважати не тільки Маркса чи Енгельса, дозволь­те поважати й Ніцше» — аж ніяк не безпідставні. Проте Кость і його колеги, все ж, хай і ціною моральних компро­місів, душевного здрібніння, пристосовуються до умов і знаходять навіть задоволення в дотриманні правил бюро­кратичної гри. Жертвою бездушного оточення стає чиста й наївна Ніна (душевну чистоту — за контрастом з її ми­нулим—прозаїк особливо акцентує). Саме маленьким людям вимріяна фанатиками, здійснена ціною величезних втрат революція приносить, замість очікуваної рівності й соціального визволення, найтяжчі випробування. Молода жінка стає предметом недвозначних зазіхань чоловікового начальника. А коли Кость програє казенні гроші, то... сам посилає дружину до нього, щоб такою ціною себе поря­тувати. Приголомшена Ніна в розпачі усвідомлює, «що вона знову, як була річчю, так і є річчю».

Грандіозний суспільний переворот не знищив людської ницості, і класична колізія людського серця та державної машини, щирості маленької людини й своєкорисливої без­душності власть імущих зосталася актуальною.

Однією з вершин творчості А. Любченка став «Вер­теп» — невеликий за обсягом твір, де зроблено сміливу спробу синтезу світогляду, філософії українського відрод­ження 20-х років, спробу своєрідного потрактування само­го стилю активного романтизму. У творі поєднані авторські ліричні рефлексії та філософські узагальнення, «лялькові дійства» й побутові сценки, раціоналістичні роздуми і яс­крава образність. Це роздум і про історичну долю Украї­ни, і про її майбутнє, і про новий тип людини — активного діяча й перетворювача,— який сформувався під час рево­люційних процесів 1917—1919 рр. У «Слові перед завісою» автор попереджує, що «серед інших номерів сьогоднішньої

616