Незважаючи на те, що окремі твори Г. Косинки з жай- рового боку тяжіють до більших прозових форм («Фауст», «Гармонія»), він до кінця залишався вірним новелістиці, і в цьому виявлялася та закономірність, що новелістичним жанром, як правило, започатковується кожний новий стиль мислення в художній прозі.

Схильний до драматичного світосприйняття, письменник дедалі скутіше почувався в умовах режимно-бадьорих регламентацій творчості початку 30-х років, але роботу над новими новелами не припиняв. Намагався, зокрема, знайти продих в елементах інонаціональної тематики, ство­ривши новелу («Серце») про рецидиви фашизму на зем­лях «по той бік Збруча» (так само, до речі, М. Куліш шукав творчого порятунку в драмі «Маклена Граса»); пере­клав українською мовою «Мертві душі» М. Гоголя (ви­давалися без імені перекладача до 60-х років); працював над новелою «Перевесла», сліди якої загублено. А восени 1934 р. на одному з літературних зібрань, де обговорюва­лися успіхи боротьби з «ворогами народу» та колективіза­ції селянських господарств, автор «Фауста» в своєму висту­пі сказав: «за таких умов художня творчість — неможли­ва». На тлі тодішнього заціпеніння вільної думки це був мужній вчинок художника-громадянина і, по суті, останній рядок його творчості, котру вульгарна критика дедалі агре­сивніше кваліфікувала як творчість «куркульського агента в радянській літературі» *.

Отже, арешт письменника 1 листопада 1934 р. був «ло­гічним» — як ще один трагічний фарс. А 18 грудня того ж року газети вже повідомили про страту. Разом із смертю Г. Косинки практично урвався в українській прозі худож­ній напрям суто реалістичного, драматичного осмислення життя, його відродження почнеться через три десятиліття в творчості окремих прозаїків-шістдесятників (насампе­ред— Гр. Тютюнника). Тоді ж буде започатковано й про­цес поступового повернення в літературу гідного й чесного імені Григорія Косинки.

Мирослав Ірчан (1897—1937)

Ірчан (Андрій Бабюк) розділив і захоплення, і розча­рування багатьох представників того покоління, яке щиро сприйняло жовтневу революцію. Народився майбутній

' [Іолторацький О. Куркульська, езопова мова // Критика. 1931. № 4 С. 130.

681

письменник 14 липня І897 р. в селі П’ядики під Коломи­єю. Батько — сільський наймит — заповзявся дати дітям освіту. Враження дитинства, гімназійних років у Коломиї та Львові так чи інакше відбилися в автобіографічних за­писках М. Ірчана «Трагедія Першого травня» (1918) та «В бур’янах» (1924).

Ці спогади цікаві як свідчення очевидця, причетного до історичних подій, хоча власне літературна їхня вар­тість невисока. Напередодні першої світової війни М. Ір- чан належав до молодіжної соціалістичної громади, 1914 р. вступив добровольцем до легіону «Українських січових стрільців»; був одним із видавців рукописного стрілецько­го гумористичного часопису «Самохотник». Дезертирував­ши з армії, М. Ірчан деякий час перебував у Києві, брав участь у літературному житті. М. Ірчан зумів передати в своїх спогадах розчарування, трагічну безнадію й безви­хідь в середовищі добровольців-стрільців, які переходили на бік червоних, під час боїв з білополяками деякі з них ставали під польські корогви.

Літературна обдарованість проявилася у М. Ірчана ду­же рано. Перші юнацькі спроби склали його збірку «Сміх Нірвани» (1918). В основі більшості творів — воєнні вра­ження автора. Болючим песимізмом пройняті картини ро­зорення сіл, образи голодних дітей, доведених до божевіл­ля матерів. Трагічні символи тут часом набувають глоба­льного смислу. Проте здебільшого вони не оригінальні, часом вражаючи читача точною й своєрідною імпресіоніс­тичною деталлю, передачею мінливих настроїв персонажів. Письменник ще не може подолати традиційну, модерніст­ську, поетику. Мав підстави молодий М. Рильський заува­жити, що Ірчан «зробився» модерністом, що він пише «з такою афектацією, з таким накопичуванням різного «символічного» страхіття, що просто страх бере [...] за автора» *.

Намацуючи свій шлях у прозі, М. Ірчан активно пра­цює в цей час і як драматург. В автобіографії є спогади про першу п’єсу, написану в дев’ятирічному віці під впливом вистав українських театрів, зокрема мандрівної трупи «Руської бесіди», що гастролювала у Коломиї. З початку 20-х рр. одна за одною з’являються друком п’єси «Бунтар» (1921), «Безробітні» (1922), «Дванадцять» (1923), «Роди­на щіткарів» (1924), «Підземна Галичина» (1925), «От­рута» (1927), «Плацдарм» (1931).

1921 р. М. Ірчан виїжджає до Чехословаччини, наступ-

1 Шлях. 1918. № 9. С. 69—70.

562

■

мого року на запрошення українських організацій вирушає до Канади. Там і вийшли першодруком та побачили світ­ло рампи драми «Дванадцять», «Родина щіткарів», «Під- ісмна Галичина».

«Дванадцять» вперше поставлено у Вінніпегу. В ос­нову сюжету покладено реальні події — революційні вис­тупи в Галичині 1922 р. Автор зберіг прізвища героїв, бо не хотів погрішити проти реальності, а з іншого боку — перевантажив твір публіцистичними відступами, пафос­ними монологами. Сцени нічних походів, сутичок з жандар­мами виписані здебільшого поверхово, без заглиблення в психологію персонажів. За законами агітки зроблена й фінальна сцена загибелі героїв з «Інтернаціоналом» на ус­тах.

Соціально-критичний пафос досить сильний і в кращих п’єсах М. Ірчана «Родина щіткарів» та «Отрута». Тут є всі підстави говорити про вплив поетики експресіоністич­ної драми, зокрема німецької, якою захоплювалося тоді чимало українських революційних митців, насамперед Лесь Курбас. Драматург не прагне до розкриття складності ду­шевних колізій персонажів. Чи не кожен з них може сприй­матися як символ, як уособлення певної ідеї. Загострене вираження основного пафосу твору стає художнім надзав­данням п’єси. У «Родині щіткарів» для цього знайдено справді вражаючий сюжетний поворот. Єдиною опорою м нужденної сім’ї сліпих був їхній зрячий син Івась, його мобілізовують на фронт, і солдат повертається додому слі­пим і покаліченим. «Вітай, сліпа родино щіткарів, нового сліпця!» Драматичний конфлікт загострюється через ту обставину, що власник будинку, де живуть щіткарі, збага­чується на винаходах хімічної зброї. Прокляття, кинуті Івасем, сприймаються як вирок усьому суспільству. В за­вершальній сцені автор наголошує на соціальному проз­рінні аполітичних героїв. Але цей штучний фінал майже не послаблює емоційного впливу п’єси.

М. Ірчан не раз наголошував, що в основу його сюжетів покладено реальні факти. Настанові на художній докумен­талізм він не зрадив і в п’єсі «Отрута». На матеріалі газет­них публікацій про таємничу хворобу американських ро- бітників-годинникарів вибудувано гострий конфлікт твору. Працівники фабрики вмирають у тяжких муках від от­руєння радієм, який використовується у виробництві. На відміну од «Родини щіткарів», характери тут окреслені повніше, різнобічніше. Тривога, майже містичний жах, який охопив робітників, змушують їх гуртуватися, вимагати за­ходів до порятунку. Трагізм зображуваного наростає, автор

563

не боїться з натуралістичною одвертістю зобразити муки приречених, зломлених безнадією людей. Конфлікт сягає апогею, коли лікар Геррісон після тривалих пошуків зна­ходить причину недуги. Щоб уникнути опромінення, треба згортати виробництво, але власник фабрики воліє прихо­вати цю трагедію. Кожен з головних персонажів опиня­ється в ситуації неминучого вибору. Геррісон, одержавши щедру плату за мовчання, зміг би забезпечити майбутнє родини, його дружина, в минулому робітниця цієї фабри­ки, згодна купити благополуччя навіть ціною загибелі ко­лишніх друзів. Фабрикант Макдугел відмахується від до­корів совісті в ім’я збагачення. У конфлікті — трагізм і бай­дужість, цинізм і самопожертва. Схематизм такої ситуації очевидний. Кожен з персонажів є, власне, носієм однієї душевної якості, уособленням доброго чи злого начала, його вибір заздалегідь вмотивований.

Нерішучий доктор Геррісон готовий піти на компроміс. Але якраз тоді ознаки променевої хвороби виявляються у його дружини. Тільки це потрясіння примушує його відкри­ти робітникам причину їхньої трагедії. Страйкарі перема­гають, але ця радість гірка, адже вони приречені на по­вільну смерть. В останніх сценах п’єси — знову сумніви Геррісона. Він вирішує не позбавляти людей надії і від­криває людям очі на винайдені ним ліки. Ідея героїчного терпіння, стоїцизму людини перед жорстокістю неперебор­них обставин робить драму «Отрута» актуальною для сьо­годнішнього читача. Щоправда, п’єсі шкодить прямолі­нійність класового протиставлення персонажів, розтягну­тість багатьох сцен страйкової боротьби, надуживання політичними гаслами. Та попри все це вона належить до помітних явищ в українській драматургії 20-х рр.

Значно слабші «Підземна Галичина» та драма-ревю «Плацдарм». Остання багато в чому повторює сюжет пер­шої. 1932 р. «Плацдарм» було поставлено Л. Курбасом на сцені харківського «Березоля» з участю блискучих акторів

А. Бучми, Н. Ужвій, М. Крушельницького, В. Чистякової.

Творча спадщина М Ірчана-прозаїка цікавіша для ни­нішнього читача, ніж драматургія. У кращих новелах і по­вістях письменник розкрив трагедію знівеченої долі га­лицького селянина. (Зауважимо принагідно, то, окрім про­зи В. Стефаника, на молодого М. Ірчана справила великий вплив творчість М. Яиківа). Справді, «після В. Стефани­ка в українській літературі, мабуть, ніхто так не передав моторошну правду болів і страждань, що їх зазнає проста людина в несправедливому суспільстві, як це зробив М. Ірчан, ніхто не володів такою вразливістю до фізичного

564