лігенції, режим мусив удатися до превентивного, випере­джального удару (усі політичні репресії 20—30-х років мали саме такий характер: передбачити вогнища можливого спро- тиву, несподіваною акцією паралізувати їх, арештувати «во­рогів», а решту залякати,— хоча в 30-ті роки до цього долу­чився й «економічний» розрахунок: ДПУ-НК.ВС стали по­стачальниками дешевої робочої сили для «будов соціалізму» за відомчими рознарядками). І тут усе було точно й тонко розраховане, аж до визначення дати початку процесу: 9 бе­резня 1930 року, день пам’яті Т. Шевченка. Цей прийом також неодноразово використовувано й надалі, щоб під­креслити відщепенство «ворогів», їхню нікчемність перед усенародним піднесенням.

Репресії проти української інтелігенції мали не лише ідеологічну мотивацію, вони були пов’язані з усією полі­тичною й соціально-економічною ситуацією в країні. Тому не випадково неоголошена війна проти українського селян­ства та зумовлений нею голод 1932—1933 рр. одним із своїх аспектів мали вже не просто репресії, а терор проти укра­їнської інтелігенції — з очевидною метою: не дати їй мож­ливості стати в обороні села. І справді, таких виступів, при­наймні публічних, не було,— якщо не брати до уваги актів відчаю з боку М. Хвильового та М. Скрипника.

Ідеологічні кампанії в літературі й мистецтві сягають у цей час критичної температури. Періодичні видання ряс­ніють політичними вироками, «читанням у серцях» й пря­мими доносами. їх жертвами стають як «праві попутники», так і «ліві» — футуристи, конструктивісти. Але під особли­во щільним обстрілом, як і раніше,— колишні ваплітяни та неокласики. Виявилося, що не тільки М. Драй-Хмара про­вадив «уперту боротьбу з пролетарською літературою» а й М. Рильському «властиво через пропаганду пасивності боротися з радянською дійсністю», «пропагувати ідеї ак­тивного націоналізму, навіть імперіалізму»²; всі ж вони разом — «Зеров, Филипович, Рильський та ін.» — «штурму­ють українську радянську літературу... хочуть зробити її зброєю реставрації» ³.

У грудні 1932 і в січні 1933 рр. відбулися пленуми ЦК ВКП(б), що мали фатальне значення для України; 14 груд­ня 1932 р. і 24 січня 1933 р. були прийняті постанови ЦК

1. Підгайний л. Поетика маскування // Життя й революція. 1934. № 4. С. 84.

2. Щупак с. Літературний фронт на Україні//Життя й революція 1931. № 5—6 с. 114.

3. Хвиля а. Куди ведуть дороги шведських могил //Життя й рево­люція. 1933. № 8—9. С. 72.

т

ВКП(б), в яких гострій критиці піддано «помилки» КП(б)У в проведенні колективізації та в національній політиці. Для зміцнення керівництва і проведення «виправленої» політики в Україну приїхали П. Постишев, М. Хатаєвич, Є. Вегер, шеф ДГІУ В. Балицький, а з ними велика кількість інших ке­рівників різних рангів. Так почався другий період масового терору й спровокованого голоду. Протягом 1933—1935 рр. були здійснені справді геноцидні опустошення і в україн­ській культурі та науці. Розгромлено Всеукраїнську акаде­мію наук і Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленін­ських інститутів, ліквідовано низку науково-дослідних за­кладів. «Чистка» охопила усі рівні та ланки культурної структури, народної освіти, літератури й мистецтва. Зразу ж після провокаційного вбивства С. Кірова схоплено й роз­стріляно 26 грудня 1934 р. Г. Косинку, Д. Фальківського,

О. Близька, К, Буревія. Жертвами репресій стали також режисер Л. Курбас, М. Бойчук і вся школа «бойчукістів», письменники О. Вишня, М. Куліш, О. Досвітній, трохи піз­ніше В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидо- вич, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, М. Семенко, Г. Шкурупій, В. Поліщук, О. Слісаренко та багато інших; не обминула ця участь тих, хто був довіреним партії.

Сталінський посланець П. Постишев з гордістю похва­лявся своєю роботою протягом 1933—1934 років — у про­мові на II обласному з’їзді Рад Київщини: «1933 рік був роком розгрому націоналістів, петлюрівців та інших класо- во-ворожих елементів, які засіли на різних ділянках соціа­лістичного будівництва. В 1933 році ми, висловлюючись образно, наступили важкою ногою пролетарської диктатури на осине гніздо націоналістичної контрреволюції. І зрозу­міло, що в момент розтрощення основної маси ворогів їх частина встигла розповзтися в темні кутки.

1934. рік був роком викриття більш тонко законспіро­ваних і замаскованих націоналістів і троиькістів, роком до­бивання решток розгромленого класового ворога».

І далі: «Більшовицький наступ на фронті будівництва радянської української культури відбувався в 1934 році по лінії: а) добивання решток розгромленого в 1933 році блоку українських націоналістів і троцькістів; б) висування на всі дільниці будівництва української радянської куль­тури більшовицьких українських кадрів; в) перебудування системи і роботи науково-дослідних і учбових закладів; г) дальшого зміцнення позицій пролетарського інтернаціо­налізму на Україні».

Як настанови П. Постишева конкретизувалися в літе­ратурному житті, яскраво засвідчує опублікована 10 люто-

т

го ІУЗо року в газеті «Комуніст» стаття С. ІДупака «Вороже спотворення історії літератури». Вона є своєрідним реєст­ром «викритих» на той час «диверсій класового ворога» в галузі українського літературознавства. Диверсії ці, вияв­ляється, йшли широким фронтом і охоплювали практично весь обсяг української літератури. Добре попрацювали ди­версанти над українською класикою. «Лицарі дворушниць­кої контрреволюції», серед яких С. Щупак називає Хри- стюка, В. Десняка, А. Річицького та ін., оголошували

І. Франка «першим українським пролетарським письменни­ком», тоді як він був реформістом; «Драгоманова оголошу­вали проводирем «українського марксизму», тоді як В. Ле­нін називав його «українським міщанином». «Відомо,— на­гадує С. Щупак,— що Куліш був не демократ, а ідеолог прусської реакції в Росії, що Щоголев був реакційним пред­ставником феодалізму, що Нечуй-Левицький — буржуазний шовініст, що Винниченко — ідеолог буржуазної контррево­люції в період пролетарської революції та її підготування, що група модерністів відбивала період розкладу і занепаду буржуазної літератури. Замазування всіх цих класових про­цесів — тільки в інтересах буржуазії і буржуазної рестав­рації». Серед ворожої агентури або підспівувачів виявилися і вчорашні ортодокси: І. Лакиза, В. Коряк, В. Десняк та ін. Літературознавцеві М. Степняку дісталося за те, що оголо­сив новаторами в українській літературі «молодомузів- ців» — «виразників фашистської ідеології» — Б. Лепкого (автора фашистської трилогії «Мазепа») і В. Пачовського («буржуазного самостійника, який ідеалізує в своїх творах гетьманщину» ').

Але навіть такий деспотичний і терористичний режим мусив застосовувати хитру механіку політичного й психоло­гічного маніпулювання, дезорієнтації народу. Отже, 22 лю­того 1935 р. П. Постишев виступає на пленумі Київ­ського міськкому партії з промовою «Про деякі завдання марксо-ленінської освіти», в якій обстоює... українізацію і запевняє, що певні групи української інтелігенції були «розгромлені» зокрема й тому, цо вони свідомо намагалися загальмувати будівництво радянської української культури, чинили найзапекліший опір справі більшовицької україні­зації. Ця теза не випадкова — вона глибоко продумана, ін­терпретована в багатьох виступах і самого Постишева та інших керівників лейтмотивом у тодішній пресі.

У промові на II з’їзді Рад Київщини П. Постишев кон­статував: «Висування українських кадрів інтенсивно від­

¹ Комуніст. 1935. 15 лют.

123

бувалося в 1934 році по лінії науки, художньої літератури, кіно, театру, музики, живопису, архітектури і інших вищих ступенів будівництва української радянської культури.

Коли на цих ділянках сиділи націоналісти, вони, зрозу­міло, не давали ходу й всіляко затискували зростання на­ших радянських українських кадрів. Хіба міг би, приміром, Курбас стерпіти на сцені «Березоля» Корнійчука, Кочергу або Микитенка? Ти йому подай Куліша, Остапа Вишню і їм подібних націоналістів, контрреволюціонерів, яких він міг використати щонайменше як драматургів і щонай­більше як ворогів Радянської України. Тепер, коли ми вигнали й розгромили націоналістів, просунулися вперед і швидко ростуть у нас дійсно радянські кадри на всіх ді­лянках».

Тут бачимо, як вправно використовувано принцип: «поді­ляй і володарюй», як послідовно проваджувано політику протиставлення різних груп інтелігенції та нацьковування їх одна на одну. Якої трагічної метаморфози зазнало пра­вильне саме собою і високо гуманістичне гасло висування талантів з робітників і селян: замість орієнтувати їх на навчання у майстрів, замість виховувати з них спадкоємців культурної традиції, їх використовували для уривання цієї традиції, для підміни майстрів.

Нищення української культури політичні гіпнотизери на­зивали боротьбою за українську культуру, і це пропаган­дистське навіювання багатьох позбавляло розуму й волі. Тим паче, що водночас із цим нищенням справді висувалися нові кадри, друкувалися книжки, зводилися нові театри й палаци культури, святкувалися ювілеї визначних діячів культури тощо. Зрештою, в реальності відбувалися супе­речливі процеси, влада і пропаганда мали певний простір для маневрів і сповна його використали. Народ виживав, виживала культура, і певні її здобутки прислужилися для створення ілюзії небувалого розквіту, і чимало чесних лю­дей щиро обманювалося.

Аналогічний обман, підміну понять, маніпулювання сві­домістю людей, демагогічне перекручування звичних цін­ностей побачимо і в багатьох інших «акціях» на культур­ному «фронті». Взяти хоча б створення єдиної Спілки ра­дянських письменників СРСР. І, мабуть, не всі тоді здогаду­валися, що єдина Спілка письменників стане могутнім зна­ряддям у руках влади для наведення казарменного ладу в літературі, спростить механізм контролю над духовним життям, механізм його уніфікації та й просто процедуру складання списків для каральних органів...