мотиви», то нехай і в руки не бере Філянського, коли хто має не стільки однобічний погляд на твори поезії, то знайде у збірнику Філянського багато милого»,— сказала про нього Олена Пчілка.

Народився М. Г. Філянський в с. Попівка на Миргород- щині. Батько був священиком, але син виявив здібності до точних наук і закінчив природничий відділ фізико-матема- тичного факультету Московського університету. Проте його зацікавлення були набагато ширші: архітектура й живопис,, будівництво, етнографія, історія України, світські пам’ятки. Все це знаходить відлуння в його ліриці, і не лише в її те­мах та мотивах, айв елементах поетики; «...особливо зацікавлюється (Філянський.— В. Г.) пам’ятками світської літератури українського бароко... ось звідки барокові еле­менти в його поетиці» — писав Валерій Шевчук.

З 1906 по 1917 рр. М. Філянський живе на Уралі і в ті ж роки в Москві виходить два томи його поезій («Лірика» та «Саіепйагіит»). Твори цих збірок цікаві не оригінальністю мотивів і тем, які тут ординарні — природа, події давнини, туга за рідним краєм, інтимні переживання, а своєрідністю їхнього трактування й філософського осмислення. Ключем до розуміння поетичного світу М. Філянського є проповіді Еклезіаста. Поетичними варіаціями на теми біблійського тексту відкривається перший цикл «Лірики». Однак поет не приймає філософію марності людського існування і бере із вчення проповідника те, що стверджує насолоду земним життям: «назустріч сонцю йди в убранні», «лови услад нік­чемний рай», «жартуй і день, і ніч, і зранку, з весінніх літ і до останку». Так у М. Філянського зазвучали мотиви, які були підхоплені неокласиками. До своїх віршів, присвяче­них природі, поет використовує епіграф з того ж таки Екле­зіаста: «И сладок свет, и благо очима зреть солнце». Зако­ханість у землю, в її красу («Мій бог — краса землі!» — згодом проголосить поет), філософія природи посідають у поетичному світогляді М. Філянського значне місце. В його уявленні природа — всесвіт: «небеса», «хмари», до яких «серце лине», сонце, роси, квіти, дерева і людина. Все пе­ребуває у неподільній цілісності, підпорядковане законам вічності, вищому розуму Творця. Поет воздає хвалу Творцеві («Хвала») за сотворене земне благо у кращих традиціях релігійних гімнів. Натурфілософський характер лірики, за­лежність душевних станів і настроїв ліричного героя, вираз­но простежуються в збірці «Саіепйагіит». Вірші, представ­

1 Шевчук в. Микола Філянський і його ліричні одкровення//Укр.. Мова і літ. В школі. 1990. № 1. С. 4-

211

лені в книжці, справді нагадують календар природи, відлік часу в якому починається з вересня. Картини природи у кожної пори року викликають зміни в душевному стані лі­ричного героя, який включений у безперервний колообіг часу:

Земля горить, палає небо,

В колоссях перепел кричить,

І знову сум мій зве до себе,

І серце знов моє болить.

Вся тварь земная замирає Під лютим полум’ям небес,

А в серці, там далеко десь —

Нудьга колишня наростає...

(«Липень»)

Уявлення про природу у Філянського не позбавлене ан­тропоморфізму (вірші «Дуб», «Осокор», «Явір» та ін.). І тут також наголошується неподільність всесвіту, взаємопов’я- заність усього сущого: «Ні їм, ні нам нема спокою, великий світ, а всім нема» («Три явори»).

Звичним душевним станом ліричного «я» в поезії М. Фі­лянського є прагнення усамітненості, споглядальності, що здатна приносити почуття внутрішньої злагоди, гармонії людини і всесвіту:

Як тихо хвиля серцем грає, як манить погляд даль німая,

Як веселить краса долин В той ясний час як я один.

(«Я знов один...»)

Позиція споглядальності позначилась і на пейзажних замальовках, яким властива предметна точність, елегійно- гармонійна тональність.

Прикметною властивістю є відсутність зовнішніх ознак часу. Час існує як вічність, безперервний рух. «Молюсь я дням давно минулим...» — з гіркотою писав поет, звертаю­чись до подій сивої давнини. Філософський підтекст твору сягає проповіді Еклезіаста: «Нет памяти в прежнем: да и

о том, что будет, не останется памяти у тех, которые будут после». У вірші «Спить ряд могил давно німих...» М. Фі- лянський кидає болючий докір недбайливим сучасникам за забуті могили предків, за байдуже ставлення до минулого рідної землі («ланів колишніх час, Украйни досвіт ранній не викликав від нас ні згадки, ні бажання») і застерігає, що скоро прийде час, коли нащадки спитають: «Хто нам зберіг останки літ, де днів давно минулих слід?» Поет ві­рить у духовне відродження поколінь:

212