нопніцька, Стафф і 1 еорге, Рільке і Геине, Шіллер і Ле- нау. Рання поезія В. Кобилянського позначена відчутним впливом німецьких романтиків та українських модерніс­тів.

У Києві дев’ятнадцятирічний В. Кобилянський звідав усі злигодні існування безпаспортного австрійського під­данця, якому неминуче загрожувало вигнання з України. Попервах за протекцією консула він таки влаштувався на службу. Коли австрійське консульство було розгромлене чорносотенним натовпом, залишився безробітним, а від­так — без жодних засобів до існування. Ностальгічне «ні флояри тут не чую, ні заплаканих трембіт» мусило тепер змінитися трагічнішим відчуттям, усвідомленням власної безвиході:

Три велетні-роки стоять за плечем І гострять на мене сокиру.

(«Три роки, як кинув я...»)

Визначальною стає тема страждання, яка спочатку на­буває автобіографічного відтінку, а згодом трансформуєть­ся в наскрізний по-бодлерівському забарвлений мотив — неминучого приречення на життєві муки. У віршах остан­ніх літ культ страждання стає релігійним.

Невлаштованості особистого життя поволі минають. Довелось В. Кобилянському й переховуватись у Покров- ському монастирі, й працювати в поліцейській дільниці, де безпаспортному чужинцеві було легше «загубитись», лише згодом він з труднощами влаштовується на роботу в вій­ськовий шпиталь, потім — у «Земський союз». Страхіття імперіалістичної війни, «криваву драму всесвітньої меси» він безпосередньо спостерігав на фронті, куди виїздив із санітарним поїздом. У пореволюційні роки він працює в Народному секретаріаті освіти, в українській секції Все- видаву, завідує канцелярією Книжкової палати. «Урядов­цем В [олодимир] О [лександрович] був немудрим: він раз у раз спізнювався з ріжними відомостями, повсякчас ходив замислений і немов заслуханий в собі, а зоставшись в кан­целярії на самоті, коли всі службовці розходились, наки­дав на канцелярських бланках строфи, які тим часом у ньо­го склалися» '.

Трапилося так, що саме революція надала поетові гро­мадянство, звільнила від поліційного нагляду. Проте в йо­го творчість революційна тематика увійшла у вигляді

1 Зеров м. Володимир Кобилянський // Кобилянський в. Мій дар. С. 7-8.

238

короткочасної і Досить приглушеної переакцентації на со­ціальні мотиви.

...Я ниткою мрій злотосяйною Сплітав вам нові теореми Про щастя, про волю в тиші...

Аж ось під ударами молота Зробилася казка звичайною —

(4Мій дар»)

так пише поет, вітаючи революцію, яка йому уявлялася «здійсненням чудес», воскресінням народу. Поет «хаосу молиться», бо вірить, що в ньому куються прекрасні еде- ми, де вільними будемо всі». Віра в майбутнє виступає по­руч з усвідомленням неможливості ввійти в той щасливий час, інтуїтивне передчуття власної приреченості не покидає його. Можливо, саме тому твори цього періоду позбавлені душевної бадьорості, в них немає патетики, типових для революційних романтиків планетарно-космічних образів, поетичні аксесуари віршів В. Кобилянського модерністські. Відбувається переосмислення християнської термінології в новому соціальному контьксті («Христос воскрес», «небо на землі»), яке слід розглядати в річищі подібних явищ тогочасної поезії (П. Тичина, О. Блок та ін.).

Філософсько-поетична концепція творчості В. Кобилян­ського виявилася більш герметичною й цілісною, ніж уяв­ляв сам митець. Не оспівувати революцію, народ-«лицар» і бути його «вірною тінню», а «дух окриляти», здійснюва­ти «ясні, творчі дива», «жиги в країні чистих зір» — ось у чому вбачав поет своє покликання:

Змагай до вічності, ти Слово, ти Творець.

На небі безліч зір, —їх творчість засвітила,

І творчістю земля переживе кінець.

(«Різьбяреві»)

У цей час остаточно визначається перехід від спогля­дально-мрійливих віршів, меланхолійних роздумів до фі­лософських медитацій ірраціонально-інтуїтивного спряму­вання. Поет пише гарні пантеїстичні вірші («Тисячоліття тут», «Я закоханий в дерево»). Проблема неба і землі, матерії і духу, тлінності земного і вищості, незнищенності ідеального — центробіжна в його ліриці. Поет прагне осяг­нути макрокосмос інобуття, і в його творах здебільшого присутня агностична жилка, рідше буває навпаки — пере­магає життєствердна сила:

Мій кожний крок — огонь!

Я не живу — горю!

238