і точніше — переважно інтнмно-особнстісна, глибоко пси­хологічна за характером. Сприймається вона як своєрідні записи з щоденника, зроблені в хвилину душевного пере- живання й забарвлені його неповторно-індивідуальними то­нами. Є. Плужник — великий майстер передавати особли­вості різних станів душі в усій моментальній характерності їхнього виникнення, емоційного тонусу і психологічного «жесту». І — володар особисто виробленої, високодоскона- лої поетичної техніки для такої передачі. Тому і йдеться зовсім не про щоденникову емпірію, а про добірні поетичні плоди бездоганної в своїй щирості й водночас блискуче уза­гальненої психологічної рефлексії: сповідь, інтроспекція, «заглядання в себе», завжди освітлені в нього ніби сторон­ньою, непохитною в правдивості, думкою. «Я натомився вічно знати в собі самому — двійника... Душе! Обридлива яка ти! І непримирлива яка!» («Я натомився вічно зна­ти»),— писав поет, маючи на увазі саме цю свою рису.

Отже, це — «історія душі» молодого інтелігента, люди­ни з нелегкою особистою долею, з «гейнівським» іронічним розумом і незвичайно чулим серцем. Історія, схоплена пе­реважно в своїх драматичних, часто суперечливих, настроє­вих моментах. «Соціальних» проблем у прямому розумінні тут майже немає, а от емоційну атмосферу свого часу, пов­ного тривожних, недобрих передчуттів, поет передав самою кров’ю й плоттю власних душевних колізій, хоча вони й стосувалися вічних питань радості й журби людського існу­вання.

Лірика Є. Плужника майже в усьому внутрішньо кон­фліктна, в ній відбивається поривна, тверда в незримих гли­бинах і разом з тим мінлива в перебіжних настроях натура поета.

У віршах, створених після книги «Дні», він, здається, відходить і од пафосу трагічного оптимізму, і від роман­тичної формули саможертовності в ім’я прекрасного май­бутнього. У «Ранній осені» все це заступається, переважно, мотивами примирення з «осіннім» спокоєм, або навіть жа­данням його. Автор раз у раз вітає цей спокій, вітає його і — хворій людині важко не повірити — ладен сказати «Про­щайте!» всім молодим поривам, сподіванням і мріям («Пе­редосінній холодок чуття голубить...», «Дивлюсь на все спо­кійними очима, давно спокійним бути я хотів...», «Все більше спогадів і менше сподівань» бо «ближчає та грань, що жде за нею прикінцевий спокій...», «Вчись у природи творчого

1 На доказ філігранної майстерності є. Плужника (всупереч його визивним ескападам про «марність» віршування загалом) варто відзна-

13*

387

спокою...» та ін.). І стилістично вірші «Ранньої осені» орі­єнтовані більше на «неокласичну» (М. Рильський переду­сім) холоднувату вивіреність слова, метру, інтонації, рит­міки,— автор, здається, відчув нервово-емоційну перенаси­ченість своєї попередньої поезії. Цікаво, що в метриці тієї ж «Ранньої осені» рішуче переважає п’ятистопний ямб (39 віршів із 49) — улюблений в українській і російській пое­зії розмір для медитації і розповіді.

Але годі шукати спокою в поезії Є. Плужника, і вся справа в тому, що великий дух життя, діяння, поривання, як казали давні романтики, «Ins Blau» \ безнастанно зма­гається в ній з духом накликуваного спокою, примирення і безнадії. В ім’я нібито спокійного й тверезого аналізу жит­тя він ладен «відтяти» від себе не тільки сподівання й три­воги, а й мрії,— річ для поета, зрештою, неможлива. Кон­фліктність і антиномічність поетичного мислення Є. Плуж­ника такі, що кінцівка нерідко в нього «вибухає» прямим запереченням початку, завершальна думка бурхливо спро­стовує думку першопокладену. Як ось у цьому «смиренно­му» вірші, де автор заповідає для себе тихе життя в малень­кому містечку:

Знаю, як мало людині треба.

Спогадів трохи, тютюн, кімната...

Інколи краєчок неба...

...Симфонія Дев’ята...

(*Місто мале...»)

Щось подібне спостерігається і в роздумах (таких же, як і всі інші,— лаконічних, «раптових», уривчастих) на теми поезії, віршування, книжності загалом,— їх чимало в двох останніх його збірках. Людина широких знань, невситимий читач, він водночас зболено іронізує над книжкою, «цитат­ною» мудрістю («Ах мудрість цитатна — мудрість гірка! Вона на горами двига!» — «Минають дні...»), в формі гост­рого парадоксу підтверджує давню істину про самосильну, трудову, сказати б, основу пізнання світу: «Мудрості не вив­читись чужої,— треба помилятися самим».

Діапазон емоційних тональностей у його ліриці не нале­жить до надто широких, але він і далекий від аскетичної звуженості. Хистка рівновага різних смислових полярностей його скептичної діалектики часто забарвлена спокійним мі­нором, але є в нього й кілька таких поезій, де наче розвер- зається прірва розпуки і відчаю — він і тут нічого не при­

чити вишукану семантичну «гру» автора на анафоричній тотожності складу «спо-», яким починаються три такі різні за значенням — і тому так ефектно наближенії — слова, як «спогади», «сподівання» і «спокій».

* Ins Blau (нім.) — в блакить.

388

ховує: «Гряди жі Рази! Я ниць тебе стрічаю. Ти переміг! Ги подолав, одчаю!» («Знесилений, німий, бездушний май­же»; див. також вірші «Дві паралелі, два меридіани...», «Що не збулось...»). Це могутні у своїй скорботі ліричні поезії. Є. Плужник знав, що таке грізні вісники долі.

Подибуємо в його поезії мотиви іншого, відмінного зву­чання,— хай не голосне, але кришталево-чисте й світле ві­тання життю. Це переважно пейзажні малюнки й спричинені ними імпресії («Ніч... а човен — як срібний птах...», «Бла­китний безум...», «Ах, флейти голос над рікою...») або ж вірші про жінку — предмет не тільки чуттєвої залюблено- сті, а й незмінного духовного схиляння поета («Річний пі­сок слідок ноги твоєї...», «Вона зійшла до моря...» та ін.). Віршів такого змісту хай і не густо, але все ж більше, ніж будь-де, саме в «Рівновазі», яка стала творчим зенітом Є. Плужника — ліричного поета. У морських пейзажних шкіцах, якими вона відкривається,— цих найкоштовніших перлинах української поетичної мариністики,— радісна на­солода красою навколишнього світу, вслухання, як «світо- твору тиша вигрімля», ніби переважають «тютчевський» острах перед тим же нічним небом чи перед хаосом розви- рованих морських глибин.

У «Рівновазі» поет відкрив для себе новий і, слід гада­ти, дуже перспективний жанрово-тематичний напрям, йдеть­ся про цикл віршів, які можна було б назвати своєрідними філософськими баладами; героями в них виступають відомі в історії особистості або ж літературні персонажі. (Як у «Гофмановій ночі» М. Бажана чи вірші «Ходить Фауст...» П. Тичини, тільки у Є. Плужника, справді, «баладніше».) Про що ці вірші? Про середньовічну життєву драму Елоїзи і Абеляра, в якій «довершився подвиг любові, що кохання перебула...» («В листопаді, місяці тихім»). Про лицемірст­во можновладних покровителів культури («Фрідріху, чом не Орфей ти?..») — чи не з прицілом щодо «кремлівського горця», як назвав Сталіна О. Мандельштам,— про релятив­ність усякої істини і про не раз спостережене в науці, полі­тиці, практичному житті розходження між метою і реально здобутими наслідками — вірш про Колумба, який подолав величезні перепони: «...Індію відкривши, обіймає Америки якоїсь береги!..» («Подолано упертість Ізабелли»), І пре­красний вірш про Гогена, який, здавалося б, знайшов на Таїті найбільше для художника щастя («Ось вона, глибина остання, всіх чуттів первина»),— а завершить почате «неми­нучим Парижем», повернувшись до нього (уже своїми кар­тинами), в вітальні ситих буржуа. Стрімкий розвиток сю­жету, лаконізм, незвичайна місткість кожної деталі, спов­

389

нені тонкої іронії парадокси, загострені антитези — весь арсенал цих Є. Плужникових засобів спрацьовує тут без­доганно.

його поетика така виразна й індивідуальна, що її не­рідко можна пізнати з кількох віршованих рядків.

Цілісність і оригінальність його естетики визначаються передусім їхньою суперечливістю, точніше, антиномічністю. Мрійник, він своєї мрійливості стидається. Поет, він не вірить у свою поезію. «О тишина моїх маленьких рим» — М. Рильський. Романтик, додамо, він не терпить багато чого з атрибутів романтичного мислення, романтичного стилю — культу «героїв», голосного слова, заквітчаної метафорич­ності...

Є взагалі чимало речей, яких він не тільки не любив,— ненавидів у поезії. Серед них — сентиментальність, поза, «жерстяний» пафос, і вже безумовно — будь-яка аморфність словесного виразу, в якому реалізується художня думка. Все це дають відчути самі його вірші.

У його поезії був такий сильний внутрішній жар і така гострота смислових контроверз, що він легко обходився «звичайним», позбавленим прикрашального орнаменту, словником і невеликою кількістю тропів,— переважно тих, що також не претендують на особливу «поетичність». Вирі­шував передусім внутрішній емоційний тонус та ще крайня напруга думки, яка рухалась ніби окремими поштовхами — з глибокими «прогалинами» на місці опущених логічних ланок («Дуже просто. Гостренька куля заступила йому да­лечінь.— Серце днями собі намуляв,— Спочинь!»; «Мабуть, дуже йому боліло»). Або: «Тільки гудзик пришити новий,— та і мрій собі серед буднів... Ви! Майбутні!» («Розминувся зі мною сон»). Фігурі еліпсиса належить першорядна, ви­няткова роль в поетичному (точніше, смисловому) синтак­сисі Є. Плужника, і це, звичайно, теж працює на лаконізм його віршованої мови.

Отже, він володіє, як вправний скульптор доброю, пла­стичною глиною. Фрази і речення в його строфах не тільки імпульсивно-короткі й місткі, мало не кожна — артистич­но завершена, «округла», вміщуючи в собі якусь зав’язь афоризму, якщо не готове «летюче слово» («І буде знову: два меридіани, дві паралелі — квадратовий рай» — «Дві паралелі, два меридіани»). Або: «Цвітуть думки, і на слова скупіше... Росту» («Цвітуть думки, а на слова скупіше...»). Майже «грибоєдовською» афористичністю він засяє потім у віршованій трагікомедії «Змова у Києві». ,

Поетична думка Є. Плужника не лише містка й багато­планова, вона здебільшого й гостро діалектична. Антиноміч-

390