30-х рр. група письменників — «неокласиків». Ця назва за­кріпилася в термінологічному інструментарії критиків та істориків української літератури, хоч і неоднаково акцен­тувалася й тлумачилася в різні часи та різними людьми. Чи привід для такої назви дала широка гуманітарна осві­ченість, насамперед М. Зерова та М. Рильського; чи анто­логічні інтереси М. Зерова; чи розуміння термінодавцями орієнтації цієї творчої групи на високу естетичну міру віч­них зразків; чи, навпаки, нерозуміння — зведення цієї орі­єнтації до протиставлення завданням та інтересам доби? У всякому разі, термін цей не був самоназвою, як, примі­ром, терміни: гартованці, плужани, ваплітяни, футуристи та багато інших, що відбивали розмаїття творчих орієнтацій початкової пори становлення української радянської літе­ратури. Самі учасники угруповання не дуже радо сприйня­ли це означення як неадекватне, але мусили з ним прими­ритися. Як свідчив О. Дорошкевич, «термін неокласики... викликав деякий протест з боку учасників цієї групи» *. Уже згодом про це виразніше й категоричніше написав М. Рильський: «Треба прямо сказати, що досить невираз­ний термін «неокласики» прикладено було випадково і ду­же умовно до невеличкої групи поетів і літературознавців, які гуртувалися спершу навколо журналу «Книгар» (1918— 1920), а пізніше — навколо видавництва «Слово»². Нео­класики — чи не єдині в тогочасному літературному про­цесі, хто обійшовся без маніфестів, універсалів і програм; не створили вони і своєї організації; певно, їх об’єднували не честолюбна енергія єдності, не войовничий догматизм і не обов’язкові формальні принципи, а якийсь глибший і тон­ший культурний настрій, хай і соціально та історично зу­мовлений, але не жорстко конкретизований у суспільних проявах. І персональний склад групи визначався не орга­нізаційним членством, а естетичними симпатіями й куль­турними тяжіннями, тому й не був аж надто чітко окресле­ний. Інколи під неокласиками розуміли тільки трьох: М. Зерова, М. Рильського та П. Филиповича. Інколи ж, навпаки, відносили до них ширше коло літераторів, що відчували потребу «великого стилю» (формула ця побуту­вала серед неокласиків), орієнтувалися на неминущі тра­диції, високий мистецький рівень та зосереджену профе­сійну роботу; або й просто тих, хто визнавав авторитет неокласиків, щось у них переймав чи не приставав до більш войовничих громад. Отже, у різних джерелах близькими

1 Дорошкевич о. Літературний рух на Україні в 1924 році//Жит­тя й революція. 1925. № 1—2. С. 74.

2 Рильський м. Зібр. Творів: у 20 т. К., 1986. Т. 13. С. 475.

165

до неокласиків називано і публіциста, прозаїка й критика М. Могилянського, і літературознавця та прозаїка В. Пет­рова (В. Домонтовича) і поета Т. Осьмачку, а то й Є. Плу- жника, М. йогансена, В. Підмогильного, навіть львів’янина М. Рудницького. Тобто хоч сфера аутентичного «неокласи­цизму» досить вузька (і вичерпується славетним «гроном п’ятірним» — М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара. О. Бургардт),— він так чи інакше резо­нував із набагато ширшим колом культурних явищ і тен­денцій. Це засвідчує й літературна та ідеологічна боротьба навколо них.

В атмосфері тієї доби ставлення до неокласиків гостро політизувалося. Особливо непримиренною до них була та критика, яка вважала себе ортодоксально марксистською й претендувала на роль офіціозної. Так, В. Коряк оголошу­вав неокласику «літературою епігонів», створюваною для безжурного мережання речей, якомога дальших від ре­волюційної дійсності; «мертвою стилізацією без віри й надії, з мертвою любов’ю до неживої блакитної порожне­чі» *. Але тут ще не було звинувачень у прямій політичній ворожості до радянської влади, які посипалися невдовзі і були підготовкою до широких репресій. Ще можна було боронитися, полемізувати. І М. Зеров, скажімо, блискуче спростовував некоректні закиди Д. Загула, Я- Савченка, О. Дорошкевича та багатьох інших. І змушував рахувати­ся зі своїми контраргументами. Наприклад, В. Блакитний відгукнувся статтею на «широкий лист» М. Зерова до віс- тянського додатка «Література. Наука. Мистецтво» (1924. 7 верес.), в якому той, відповідаючи на «лайливі рецензії в «Більшовику» — Демчука й Я. Савченка, «дає — і ціл­ком справедливо — нещадної трьопки своїм рецензентам за: 1) безграмотність, 2) неуважність і примітивізування думок супротивника й 3) за брехню з підливою лайки» ². І хоча В. Блакитний кваліфікує книжку М. Зерова «Нове українське письменство» та його курс лекцій про нову ук­раїнську літературу (саме про це йшлося) як «немарксів- ський виклад історії літератури», однак він водночас за­кликає об’єктивно проаналізувати «ідейну еволюцію епі­гонів української буржуазної демократичної інтелігенції», «відокремити елементи справжньої зміни поглядів від змі­ни фразеології на «защитну марксівську»,— а не підміню­вати цей аналіз вульгаризаторськими проробками: «...край­ня пора настала повести боротьбу і з літературним хулі­

1 Коряк в. Організація жовтневої літератури. X., 1925. С. 116, 139.

2 Блакитний (Еллан) в. Твори: Повн. Зібр. X., 1929. С. 352.

166