Дмитро Загул (1890—1944)

Д. Загул досі залишається належним чином не поціно- ваний насамперед тому, що його ім’я звично асоціюється з символізмом, течією, про яку маємо досить приблизне уяв­лення.

Український символізм не мав виразного національного обличчя. В його лавах не було жодного теоретика, та й поетичних талантів, відверто кажучи, бракувало. Був сим­волізм не лише слабким на гребені хвилі, а й нетривалим. Тільки-но поети-символісти заявили про себе як про «ви­разну літературну течію, а не просто випадкове коло літе­ратурних діячів» (М. Зеров), як «Друкар Польський», де видавався орган їх літературно-мистецького об’єднання, був реквізований для потреб штабу М. Подвойського, па­пір узято на облік, а самих «музагетівців» мало не мобілі­зовано для примусових робіт «яко буржуїв» ^!. Не пощас­тило отримати й обіцяну Директорією підтримку в формі позички, за якою Я. Савченко їздив аж до Кам’янця-По- дільського. «Сьогодні місто залишилося без символістів. Символісти втекли безкарно»,— знову бідкався занепокоє­ний М. Семенко.

Певно, враховуючи ці об’єктивні обставини і не заглиб­люючись у поетичні тексти, літературознавці (саме літера­турознавці, а не критики 20-х років), довго вагаючись, чи був взагалі чи ні той український символізм, врешті визна­ли його однотонним і нецікавим, вкрай декадентським («не довіряв розумові, уникав злоби дня, обертаючись у колі снів і візій» ²), містичним, в дечому сентиментальним, лірико-споглядальним, далеким від драматичних колізій власне філософсько-естетичної концепції символізму. Ци- тації з «Поезій» Я. Савченка чи «Світлотіней» В Ярошен­ка засвідчували існування лише одного крила українського символізму; не бралося до уваги інше, власне, й репрезен­товане Д. Загулом. Окрім того, критикуючи естетство, три­валий час дослідники зовсім не враховували, що симво­лізм — це філософсько-поетична школа, яка покликана виразити певний умонастрій і світосприймання, що символ- образ має відтворити водночас реальний, матеріальний смисл явищ і його ідеальну заданість, сакралізовану дійс­

1 Поліщук к 3 виру, з революції//Веселка / Літ. Місячник. Поль­ща: Каліш 1923 № 4. С. 31.

Г Історія української літератури- у 8 т. К., 1970. Т. 6. С. 97,

2.3!

ність. Це вимагало звернення до людського духу, це і ро­бив поет-філософ Д. Загул.

Про самого поета маємо скупі дані. Народився 28 серп­ня 1890 р. у с. Мілієві Вижницького повіту на Буковині в сім’ї напівспролетаризованого селянина. Рано осиротів. На кошти місцевого вчителя, який помітив у хлопчині неабиякі здібності, навчався в Чернівецькій гімназії, згодом — на філософському факультеті Чернівецького університету. В лютому 1915 р. Д. Загул був вивезений до Росії разом із іншими громадськими заручниками під час відходу росій­ської армії. Згодом утік в Україну. Працював санітаром, канцеляристом, бухгалтером, співробітником видавництв, наросвіти, сільським учителем. Писати почав ще гімназис­том, заохочуваний О. Маковеєм та Б. Лепким. Виданням газети «Нова Буковина» вийшла перша поетова книжка «Мережка» (1913), але сам автор вважав дебютною збір­ку «З зелених гір» (1918) —завдяки їй здобув певне літе­ратурне ім’я.

Відзначивши «іскру божу», широку поетичну лектуру, добру підготовчу ерудицію, дар легкого музичного віршу­вання, тогочасна критика все ж оцінювала збірку «З зеле­них гір» як «безбарвну, великою мірою позбавлену індиві­дуального обличчя» ’. Для нас ця збірка цікава й показова як вияв раннього символізму поета, коли Д. Загул почав «вростати» у метафізичну схему символістської теорії. На­звавши такий символізм «поміркованішим, прим’якшеним і до певної міри філософічним», Я- Савченко слушно заува­жив: «...фігурально висловлюючись, бореться в поетові «небо і земля». І небо його вабить, але й земля солодка»². Жоден із цих наскрізних мотивів не домінує, вони дивно уживаються, розбавляють і приглушують один одного. Доробок раннього Д. Загула виявляється далеким не ли­ше од символізму П. Верлена, Малларме, М. Маттерлінка, а й В. Брюсова. Він ближчий до «співучого» К- Бальмонта чи «врівноваженого» М. Кузьміна.

Якщо більшість віршів збірки «З зелених гір» написані під впливом рідного оточення (принаймні західноукраїн­ські мотиви звучать тут дуже виразно), то на «чужині», в Наддніпрянській Україні, поет створює збірку «в одному настрої» з досить промовистою і водночас туманною на­звою— «На грані» (1919). О. Білецький назвав її однією з найстрашніших книг українського модернізму, книжкою крайнього соліпсизму й безнадійної містики. «Книжка —

1 Меженко ю. Д. Загул. На грані//Книгар. 1919. № 22. С. 1194.

2 Савченко я. Поети й белетристи, к, 1927. С. 109.