роки й інші автори. В оповіданні М. Дукина «Восени», да­тованому саме 1933 р., бригадир мовить, що колгоспники «вже по сто пудів жита та пшениці у коморах на трудодні позасипали». А проте несвідомі колгоспники «жменьками ячмінь крадуть з току». Вкрала й Варка, дружина Сидора. Його реакція на жінчин вчинок бездоганно принципова: «Я піду й скажу!.. Нехай тебе скарають, як хочуть... Я без тебе тисячу разів проживу, а без артілі не прожи­ву... Мені повірять... повинні повірити...» Ще «правдивіша» реакція сина-комсомольця, який, вартуючи колгоспний тік, вовчою картеччю перебив хребта одному підкуркульнику: «—Що ж... Виходить, і вас мені, мамо, встрелити треба?..»

Чи могли такі масові запаморочення в літературі про­триматися довго? У творах, що з’являлися в другій поло­вині 30-х, таких страхітливих викликів елементарному почуттю правдоподібності вже немає. Але обов’язкові стерео­типи залишаються; класова боротьба на селі й далі спро­щується та примітивізується, підмінюється набором шаб­лонних «надзвичайних» ситуацій. Знайдемо її і в романі П. Нечая «Поворот» (1935). У повісті В. Минка «Ярина Черкас» (1936)—все ті ж махінації куркуля: ухиляння від хлібоздачі, одруження куркульського синка із батрач­кою з метою приховати експлуатацію чужої праці, створен­ня куркульської лжеартілі. В романі О. Десняка «Удай-рі- ка» (1938) йде у нових формах розбазарювання колгосп­ної землі, насаджування хуторів, розвиток присадибних ділянок на шкоду колективному господарюванню.

Майже у всіх творах другої половини 30-х років не те що захоплено, а навіть гарячково оспівується щастя кол­госпної праці, колгоспного життя і казковий, над усяку люд­ську міру, достаток (хіба що у своєму художньому письмі О. Кундзіч ¹ у «Родичах» та К. Гордієнко у «Дітях землі» трохи стриманіші). І ще що вражає — масова танцювальна ейфорія, що охопила українське колгоспне селянство. Тан­цюють — святкуючи перемогу над класовим ворогом або просто виражаючи нестримну радість причетності до ста­лінської доби — в «Диктатурі» І. Микитенка, в «Гопаку» М. Дукина, у «Удай-ріці» О. Десняка, в колективному збір­нику «Ой, чого ти, земле, молодіти стала?» (1938), у кіно­сценарії «Пристрасть» і п’єсі «Потомки» Ю. Яновського...

Ю. Яновський, письменник величезного обдарування і доброї, світлої, романтичної душі, змушений був втискува­ти свій неповторний художній світ в убогу й людоненавис- ницьку офіційну модель життя. Як страждала, фальшив­

1 Літературні портрети о. Кундзіча, ю. Яновського подано у дру­гій книзі, ч. 1.

472

лячи, і шукала виходу його натура, його художня думка,— можна відчути за його творами на колгоспну тематику, а найбільше, за п’єсою «Потомки» (1940). Важко сказати, чи свідомо Ю. Яновсь'кий розраховував на можливість різ­ного акцентування ряду сцен, чи просто його талант «випирав» із обов’язкової схеми,— але постать Григорія Чор­ного, який повернувся до рідного села із заслання,— всу­переч усім обов’язковим компрометаційним зусиллям ав­тора (вустами інших персонажів), постає у вимірах тра­гічної людської долі, здатної багато що сказати про жор­стоку добу та людську засліпленість; відносність і мину­щість тих критеріїв та принципів, які тоді намагалися утвердити як абсолютні та вічні. Можна припустити навіть, що знайдеться режисер, який зовсім по-інакшому, ніж ра­ніше, поставить і «Потомків» 10. Яновського, і, скажімо, «Диктатуру» І. Микитенка. Подивиться на ті часи очима нашого часу.

Таке переакцентування можливе й після прочитання ряду творів прози. Навіть у найменш талановитих і най­більш догматичних, тенденційних з них дещо можна вичи­тати про реальний стан справ. Але все-таки це — лише крихти правди. Крихти зі столу, де бенкетувала неправда.

Тим часом зовсім по-інакшому відбувався розвиток про­зи в літературі Західної України. Тут домінували найав­торитетніші представники старшого покоління: В. Стефа- ник, М. Черемшина, О. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилян- ська, Б. Лепкий, хоча не всі з них зберігали свою творчу активність. У нарисах та оповіданнях О. Маковея, В. Сте- фаника велике місце посідає тема страждань і руїни за­хідноукраїнського села під час першої світової війни. У творчості В. Стефаника посилюються національно-пат­ріотичні мотиви («Марія», «Сини», «Дід Гриць» та ін.), як і у творчості Ольги Кобилянської («Апостол черні»).

Рівноцінного поповнення майстрам західноукраїнська проза в 20-ті роки не мала. Свої мотиви вносили в неї мо­лоді письменники — учасники визвольної боротьби, які на­магалися осмислити свій досвід у ній, рідше — її загальні уроки. Серед них були емігранти з Наддніпрянської Укра­їни, як от Федір Дудко, автор повістей «Отаман Крук» (1924), «В заграві», «Чорторий», «Квіти і кров», «На зга­рищах», «Прірва» (1928—1931), збірки оповідань «Дівчата відчайдушних днів» (1937) та інших творів переважно на теми визвольної боротьби, яку він подає в романтичних барвах, контрастно зображуючи національний і більшови­цький табори, часом примітивізуючи останній.

473

Ще один емігрант з Наддніпрянщини, К. Поліщук (який пізніше повернувся в Україну і загинув на Соловках), опу­блікував 1922 р. роман у двох частинах «Отаман Зелений»

(з незакінченої «Трилогії Українського Визволення»), в якому широко змальовував повстанський рух та подавав зідеалізовану постать самого отамана: «Сумний і ніжний, як колискова пісня матері, укоханий всіма за щирість і справедливість, він добровільно переніс усі негоди життя й пройшов усі дороги терпіння, аби нарешті скласти на ріднім полі свою безталанну голову й залишити після себе одні лише болючі спогади...» К. Поліщукові належать та­кож роман «Гуляйпільський батько» (1925), ряд прозових та поетичних збірок, драматичні твори.

Тему визвольних змагань, громадянської війни активно розробляли поет і прозаїк О. Бабій, Г. Журба та інші письменники. Як і в радянській українській літературі, ця тема висвітлюється на гострих контрастах, тільки розподіл тонів—зовсім протилежний. Але були й цікаві спроби глибшої психологічної розробки проблеми вибору між дво­ма ідеями — національної та соціальної в її більшовицькій інтерпретації (порівняймо таку ж проблему — але в інак­шому насвітленні — в українській радянській прозі), про­блеми пошуку ідеологічної відповіді на більшовицький ви­клик. Тут зберігають своє пізнавальне значення й емоційну впливовість такі речі, як повість «Дві сестри» (1936) О. Ба­бія та повість І. Зубенка «Фатум» (1934), де є спроба са­мокритичного погляду на ідеологію національного табору та причин його «ласування» перед більшовицькою ідеєю. Натомість у героїні Г. Журби («В переліті років», 1925) сумнівів немає: «Це ж ми, ми мусимо дати щось, щоб за­хопити маси. Міцний, здоровий націоналізм, як противагу соціалмосковській гнилі». У творчості О. Бабія велике місце посідає стрілецька тема, «Голгофа українських полків» («Перші стежі», 1931). На теми громадянської війни на Наддніпрянщині писав Ю. Горліс-Горський («Отаман Хма­ра», 1934; «Червоний чортополох», 1935; «Холодний Яр», 1937).

В 30-ті роки активно працює в прозі Улас Самчук, автор трилогії «Волинь» (1932—1937), в якій на епічному соці­ально-побутовому тлі зображено національно-політичні шу­кання молоді кінця 20-х рр., та повісті «Марія» (1934), що стала відгуком на трагедію українського села в 30-ті роки.

Велике місце в західноукраїнській прозі посідала істо­рична тематика, суголосна розвитку історичного жанру в українській літературі загалом.

До найбільших здобутків української літератури радян­

474

ського періоду можна віднести досить активний розвиток історичної прози. У кожного народу в добу бурхливих со­ціальних змін та зміцнення національного самоусвідомлен­ня (а одним із таких періодів і була для України перша третина XX ст.) загострюється потреба в глибокому й си­стематизованому пізнанні своєї історії, повноти й повчаль­ності свого минулого — у створенні своєрідної художньої «автобіографії». Цій потребі протистояло в перші роки революції нігілістичне ставлення до історії, зневажання минулих етапів розвитку людства, насаджуваний фанати­ками революції стереотип «нульового» часу: нібито справж­ня історія людства почалася лише з міфічного залпу «Ав­рори». Тому українській літературі нелегко було відстояти право на історичний жанр, і спочатку вона мала підпоряд­ковувати його розробці актуальної революційної теми та революційних мотивів, вишукуючи в минулому свого на­роду переважно моменти класової боротьби, повстань, ви­бухів бунтівничої енергії. (Хоча історичний жанр мав уже певні традиції в українській дожовтневій літературі. Пе­редумови його існували ще в літописанні старокиївської доби, перекладній умовно-історичній літературі, оригіналь­них «хоженіях», самобутніх козацьких літописах, в істо­ричній пісні та думі. Українська історична проза в ново- часному розумінні народжується в ЗО—40-ві роки XIX ст., а її класичним зразком став історичний роман П. Куліша «Чорна рада». П. Куліш витворив той тип історичного ро­ману, який на багато десятиліть стане найпродуктивнішим для української літератури: поєднавши органічно історич­ну хроніку, епічний малюнок народного життя й невиму­шені пригодницькі епізоди. Свій внесок в українську істо­ричну прозу зробили також Є. Гребінка, М. Костомаров, Марко Вовчок, М. Старицький, І. Франко, А. Чайковський,

1. Кащенко, Р. Заклинський, автори белетризованих іс­торичних нарисів А. Лотоцький, О. Левицький, О. Остров- ський, Б. Грінченко, М. Загірня, І. Нечуй-Левицький, М. Комар.)

Перші твори української радянської історичної прози з’являються в середині 20-х (повісті П. Панча, Івана Ле,

2. Чередниченко, О. Іваненко та ін.). Знаменно, що майже всі вони були присвячені подіям 1905 р. в Україні і при­урочені до 20-річчя першої буржуазно-демократичної рево­люції в Російській імперії. Отже, це було народження в українській літературі зовсім нового для неї жанру — ре­волюційно-пригодницького.

О. Досвітній, О. Слісаренко, Г. Шкурупій використали прийоми жанру (пов’язавши їх із специфікою політично-

475

авантюрного роману) для художнього освоєння актуально­го досвіду революції, підпілля, громадянської війни, для романтизації постаті революціонера й сатиричного викрит­тя обивателя та ворога.

Роман О. Соколовського «Перші хоробрі» (1927) по­клав початок циклові творів про революційну боротьбу народників. Одна з найдраматичніших сторінок історії ре­волюційного народництва — тривалий, тяжкий двобій з та­ємною агентурою, що її заслала в коло змовників царська охранка з ініціативи обер-прокурора синоду К- П. Победо­носцева — стала предметом оповіді в романі «Нова зброя» (1932). Тут, як і в попередньому творі, є динаміка авантюр­них епізодів, сюжетних загадок і розгадок — але вже біль­ше «виходів» на історично-інформативні рівні тексту, пря­мого використання документів, авторських інтерпретацій проблематики народницького руху. У романі «Роковані на смерть» (1933) ідеологічна та документальна сторона на­родницької змови (йдеться про відомий невдалий замах на Олександра III, безпосередніми учасниками якого були Шевирьов, Ульянов, Осипанов, Андрєюшкін та Генералов) виходить на перший план. Трохи осібно стоїть повість «Бунтарі» (1934). Голосна свого часу втеча відомих народ­ників Дейча й Стефановича з київської Лук’янівської тюр­ми стала сюжетом революційно-пригодницького твору. Од­нак у центрі повісті — не так сама втеча та її підготовка, як психологія і рефлексії в’язня-революціонера, насампе­ред Дейча, його роздуми про мету й шляхи боротьби, ва­гання й сумніви.

Коли О. Соколовський писав свої твори, наукове дослі­дження історії народництва ще тільки починалося. Беле­тристика мала книжки С. Степняка-Кравчинського, Д. Мо- рдовця, Н. Арнольді, англійського письменника Д. Конрада, польського — С. Бржозовського. В 1925 р. виходять роман О. Форш «Одягнені в камінь» та повість С. Ауслендера «За волю народну»; повість Б. Бухштаба «Герой підпілля»

1927. ; Тож О. Соколовський був серед піонерів, і хоча творчий шлях його урвався дуже рано, проте в українській літературі він постать помітна. Саме йому випало започат­кувати художню розробку величезного історичного мате­ріалу про народницький рух в Україні та у зв’язках з Ук­раїною. Саме він залишив класичні зразки українського історико-революційного роману, де гармонійно поєдналися захоплююча інтрига і динамічний сюжет з живою розроб­кою характерів історичних осіб. Це було освоєння не лише нової теми, а й нових можливостей жанру.

Наприкінці 20-х з’являються і твори про козаччину, бо­

476

ротьбу з іноземними поневолювачами. Письменники праг­нули висвітлити її по-новому, підпорядковуючи національ­ний момент соціальному (згідно з теорією марксизму-ле- нінізму); звертаючись до життя й побуту трудових мас, оцінюючи історичні явища з «класових» позицій. Фактично це прибирало форм залежності від вульгарно-соціологіч­них концепцій, які вимогливо орієнтували на спрощенство, схематизм і натяжки, по суті антиісторизм,— і сліди цього явища лишилися в творчості багатьох навіть талановитих авторів 20—30-х рр.

Цікавою з’явою в белетристиці були твори В. Таля «Лю­бі бродяги» (1927) та «Надзвичайні пригоди бурсаків» (1929)—«чисті» зразки історико-пригодницького жанру, яких в нашій літературі небагато. У другій, наприклад, опи­сано походеньки та мандрівку на Січ двох бурсаків Києво- Печерської братської школи.

Яскраво пригодницький характер мала й історична по­вість М. Горбаня «Козак і воєвода» (1929) —про повстан­ня українських козаків та селян 1668 року проти утисків і знущань царської адміністрації на чолі з харківським воєводою Ситіним. Наступна книжка М. Горбаня — «Сло­во й діло государеве» (1930) була свого роду колекцією курйозних випадків з діяльності заснованої Петром І «Та­ємної канцелярії», яка особливо лютувала в Україні.

Досить плідно розробляв історичну тематику Г. Ба- бенко, автор книжок «В тумані минулого» (1927), «Люди з червоної скелі» (1929), «Шляхом бурхливим» (1931). Останній з названих творів — широкоформатне полотно з побуту Запорозької Січі часів Сіркових походів проти та- тарів і турків та повстання 1668 року. На цьому творі особ­ливо позначилася вульгарно-соціологічна настанова: тен­денційне «засудження» козацької старшини як нібито ворожої народові почасти призводить і до заперечення про­гресивної ролі Січі в історії України, до поверхових нега­тивних оцінок діяльності Богдана Хмельницького.

Значно менше вражений вульгарним соціологізмом ро­ман О. Соколовського «Богун» (1931). Тут глибше й діа- лектніше осмислюється питання про народний рух та його ватажків. Богун постає як народний герой, що мало прин­ципове значення для вироблення історичних критеріїв у радянській українській літературі. У цьому творі знову виявилося вміння О. Соколовського будувати напружений, захоплюючий історичний сюжет, послуговуючись переваж­но реальними подіями.

Етапом у розвитку української історичної романістики став роман 3. Тулуб «Людолови» (1934), епічний твір з

477

життя українського, польського, кримсько-татарського і турецького суспільств у першій половині XVII ст., мону­ментальна картина боротьби українського народу за соці­альне та національне визволення, вписана в увесь обшир ї в усю складність міждержавних, соціально-економічних, політичних, національно-релігійних відносин у східній і центральній Європі, в культурну й ідеологічну атмосферу тієї доби. Це була перша в українській історичній прозі епопея такого ідейно-художнього масштабу й високого ме­тодологічного рівня. Від роману 3. Тулуб починається тра­диція (підготовлена й трилогією М. Старицького) зобра­ження життя українського народу тієї доби у широких між­народних вимірах, а українських національно-визвольних змагань, дій козацьких провідників — на тлі європейської політики, у багатоманітних державних і дипломатичних зв’язках; традиція (ще, на жаль, недостатньо розвинена) інтерпретувати ідеологічні та культурні явища та тенденції українського життя теж у міжнародному контексті. Слід сказати і про драматизм образу Петра Сагайдачного не лише як полководця, а й державного діяча, мислителя, про­світителя — попри деякі моменти вульгарно-соціологічні у зображенні цієї історичної постаті (зважаймо, що перекон­ливо показано болючу суперечність між його щирим пат­ріотизмом і класовою обмеженістю старшинської орієнта­ції).

З’являються історико-культурологічні та історико-біо­графічні повісті В. Петрова (В. Домонтовича) — «Аліна і Костомаров» (1929), «Романи Куліша» (1930). А пізніше повісті й оповідання Варвари Чередниченко «Останній лист» (1936), «Історія одного вірша» (1939), «В картезіан­ському монастирі» (1940), «Під одним плащем» (1938). Письменниця тяжіє до розгортання картин історій, культу­ри, змалювання світу мистецьких цінностей, до ідейного й духовного аспектів життя видатних письменників та поетів, моментів психології творчості,— все це відбивало й праг­нення вивільнитися з-під впливу соціологічних стереотипів та орієнтації на пріоритетну героїко-революційну тематику.

Свідченням розширення тематичних і стильових можли­востей української прози була й яскраво оригінальна по­вість І. Сенченка «Чорна брама» (1933), в якій він, звер­нувшись до історичного епізоду з французького середьовіч- чя й засвідчивши відчуття колориту далекої доби, блискуче використав елементи пародійованого авантюрництва, іроніч­ної інтерпретації рицарської романтики для розкриття теми єретичного руху плебейсько-ремісничої маси, для антикле­рикальної, соціальної та філософської сатири. В іншій повіс­

478