тим — першим кроком трупи М. К. Садовського в ролі про- пагатора і толкователя дійсного театрального мистецтва»

Драми В. Винниченка відіграли принципово важливу роль у культурному відродженні українського народу. І фор­мою, і змістом вони творили своєрідну, національно нова­торську драматургію в річищі новітніх течій європейської драми, яку на той час репрезентували Г. Ібсен, А. Чехов, М. Метерлінк, К. Гауптман, А. Стріндберг. Талановитий драматург переакцентував тематику своїх п’єс на дослід­ження людської особистості, на морально-психологічне ви­пробування внутрішніх сил людини у боротьбі за утверд­ження свого «я», своїх принципів і прагнень.

У ці ж роки В. Винниченка виставляють і на російській сцені. Крім «Чорної Пантери і Білого Ведмедя», великий успіх випадає на п’єсу «Пригвожденні», яка йшла в Москві й Петербурзі у театрах К. Незлобіна, в Саратові (театр ім. О. Островського), в театрах М. Синельникова в Києві та Харкові, в Самарі (театр В. Лебедєва), в Тбілісі (театр Гітаєвої). Загалом, період 1910—1912 рр.— «зоряний час» для драматурга. У ці роки були написані, крім «Базару» й «Брехні» (1910), п’єси «Співочі товариства» (1911), «Чорна пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Дочка жандарма»

1911. , «Натусь» (1912); у 1913 р. з’явилися «Молода кров», згодом — «Мохноноге», «Мементо», «Гріх», «Кол-Нідре», «Над», «Великий секрет», «Пророк» (остання була надруко­вана лише після смерті автора).

Але чи не найбільший успіх випав на долю п’єси «Чор­на Пантера і Білий Ведмідь». Вона вперше була опубліко­вана у «Літературно-науковому віснику» (І911, кн. VI). Ознайомившись з п’єсою, театральний критик львівського тижневика «Неділя» М. Данько пророкує їй щасливу сце­нічну долю: «П’єса на українській сцені мусить мати цілком заслужений успіх» ². На жаль, перша світова війна усклад­нила її шлях на українську сцену. Але вже сезон 1917 року «Молодий театр» Леся Курбаса відкриває постановкою драм «Чорна пантера та Білий Ведмідь» і «Базар». Прем’єра першої п’єси відбулася V Києві 12 вересня 1917 р., роль Кор- нія виконав сам Лесь Курбас, Ріти — Поліна Самійленко, а Сніжинки — Олімпія Добровольська. За кордоном най­більший успіх зажили теж ці п’єси. Театри Німеччини, Гол­ландії, Швейцарії, Чехословаччини, Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Румунії, Сербії, Хорватії, Данії, Норвегії, Швеції та інших країн із великим зацікавленням брали до свого

1 Українська хата. 1911. Березень. С. 198.

• Неділя. 1912. № 35. С. 4.

репертуару драми В. ІЗинниченка. Та, на жаль, ця велична сторінка української драматургії залишається недослідже- ною. Має рацію один із найавторитетніших дослідників спадщини письменника Г. Костюк, коли узагальнює: «Ні одна п’єса ні одного українського драматурга за всю істо­рію української літератури не може похвалитися такою сце­нічною біографією» ¹. І незважаючи на те, що його п’єси руйнували канони сценічного дійства, які плекав етногра­фічний і романтично-сентиментальний, водевільно-розва­жальний український театр, вони посіли одне з провідних місць у репертуарах «Молодого театру», стаціонарного українського театру Миколи Садовського та драматичного театру імені І. Я. Франка. Саме в репертуарі цього колек­тиву 1920—1921 рр. були поставлені «Гріх», «Дисгармо­нія», «Великий Молох», «Панна Мара», «Співочі товарис­тва».

На драматургію В. Винниченка новий театр покладав надію на осучаснення і проблематики, й стилістики сценіч­ного мистецтва, на народження нової театральної культури європейського рівня.

Творча енергія В. Винниченка-художника не згасала. Він працює натхненно в різних жанрах, сповідуючи мораль­не кредо: «чесність із собою». Не шкодує ні оміщаненого, зденаціоналізованого робітника, задля соціального визво­лення якого прирікає себе на підпільну боротьбу, ні засліп­леного міщанським колоритом дрібнобуржуазної «інтелі­гентності» заможного селянина, ні хижої юної селянки до­машньої робітниці в місті, ні щирого поміщика-«малороса» з його українофільською патріархальщиною, ні самовпевне- ного російського чиновника-шовініста, ні наляканого, схильного до блискавичної мімікрії єврея-лихваря...

Письменник художньо «освоював» гострі соціально-полі­тичні й моральні проблеми передреволюційної доби. Не завжди вдавалося йому здійснювати це на високому есте­тичному рівні. Критикували його часто й гостро. І було за що. Революційна діяльність не сприяла творчості. І хоча збагачувала новими темами й характерами героїв, проте й не дозволяла належним чином опрацьовувати витворене Так, п’єсу «Панна Мара» він написав у поїзді, коли їхав до Петрограда на переговори з Тимчасовим урядом. Один із найдискусійніших романів «Чесність з собою» з’явився внаслідок двомісячного «самоув’язнення» у львівській квар­тирі Левка Юркевича. Негативно впливали на самопочуття письменника, на творчий процес часте перебування на чу-

1 Нові дні, 1980, 23 верес,

48»

жині, постійні нестатки, переїзди, арешти, мінлива лоліїИЧ- на атмосфера в Російській імперії. Особливо вразила його поразка революції 1905—1907 рр. Письменник зосереджу­ється на психологічному вияві егоцентричного індивідуаліз­му. У його творчості посилюється інтерес до біологічних та сексопатологічних мотивів, домінує тема честі, зради, під­лості, стихійного, імпульсивного вияву темних, захованих у підсвідомості інстинктів. Він наполегливо шукає ідейно-есте­тичний «еквівалент для виявлення морально-етичного ко­дексу принципу; «чесність з собою».

Письменника глибоко вражає хворобливе, патологічне, егоцентричне в людині, незважаючи на те, до якого світу — буржуазного чи пролетарського — вона належить. Він із тривогою спостерігає наростання таких суспільних настроїв

і переживань, які сприяють формуванню здеморалізованих, одержимих ідеєю насильства в здобутті влади, спраглих до помсти фанатиків у подобі гордих «надлюдей», які готові в ім’я досягнення мети підкорити й партійних і безпартійних, добрих і злих, чесних і моральних (драма «Щаблі життя», романи «Чесність з собою», «Рівновага», «По-свій!», «Бож­ки», «Хочу», «Записки Кирпатого Мефістофеля»).

Великим досягненням В. Винниченка-художника є пси­хологічне відтворення морального краху людини, яка безза­стережно віддала себе революційній діяльності й втратила морально-етичні орієнтири нормального буття. Герой його роману «Записки Кирпатого Мефістофеля» Михайлюк, «зна­менитий оратор, тонкий адвокат, психолог», вважає, що «революціонери подібні до нічних метеликів» — «багато їх з помнятими, поламаними крильцями лежить десь у темно­ті й безсило прагне до світла».

Що лишається їм, цим «нічним метеликам», які в пори­ванні до революційних ідеалів обпекли чисті крильця, як не одягати на себе маску бездумності й моральної вседозволе­ності?

Яків Васильович Михайлюк — цей «кирпатий Мефісто- фель»—навчився хитрувати, ховати своє хиже єство за маскою безтурботності, свідомо продає себе переможцям і цинічно насміхається над своїми колишніми товаришами по революційній боротьбі. Цей патологічний егоцентризм «підпільників», який помітив і відтворив іще Ф. М. Досто- євський, і тривожить В. Винниченка. Тому така прицільна його увага до того нового суспільного середовища, яке ви­творилося внаслідок революції 1905—1907 рр. і яке майстер­но зобразив письменник у романах «Рівновага», «По-свій» та «Божки». Різні соціальні типи відкриваються внаслідок безжалісного, психологічного аналізу нових суспільних сил

490

її Україні. Це поміщики-українофіли (Аркадій Микульсь­кий), націоналісти-«відродженці» (Водосвятський, Ганжу- .'іа), революціонери-ренегати (Піддубний), народники-куль- турники (Модест Микульський), промислові та аграрні буржуа (Анатоль Микульський і Никодим Стельмашен- ко).

Ідейний і моральний розклад буржуазного суспільства, яке «поглинає» душі недавніх ідеалістів, обурює письмен­ника, бо на його очах деморалізується українське суспіль­ство, відкриває своє справжнє обличчя легендарний рево- люціонер-підпільник, великодержавний шовінізм торжест­вує перемогу над українським національним відродженням (роман «Хочу»). Тому так дратівливо зреагував В. Ленін у листі до Інесси Арманд на роман В. Винниченка «Запо­віт батьків», бо не міг сприйняти безжалісного розвінчан­ня моральної деградації соціалістів-революціонерів. Згодом, у період національних змагань 1917—1920 рр., він з болем переконається, у яку морально-психологічну прірву може «кидати» людину політика.

У період написання п’єси «Між двох сил», перебуваючи на Княжій Горі, і, здавалося б, щасливою долею «прирече­ний» на творчість, він не заспокоюється, бо вже остаточно «захворів» на політику, і йому несила спокійно споглядати, як у Києві панує гетьман Скоропадський. На глибоке пе­реконання В. Винниченка-сопіаліста, тільки вони, переко­вані, чесні, морально чисті соціалісти, повинні творити нову Україну. Тому політичні компроміси Скоропадського його знову підключають до боротьби. 1 серпня 1918 року геть­манська охранка заарештовує його. Правда, 4 серпня звіль­няють із-під варти...

Та він розумів і ту обставину, що народ був розчарова­ний діяльністю Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і робітникам, а більшовицькі ідеї ма­ли підтримку серед спролетаризованих мас. Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України кайзе­рівською Німеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстан­ня проти уряду гетьмана Скоропадського та його спільни­ків. Шансів на успіх було обмаль, але перемогу він вбачає в тому, «що ми, українські соціялісти і демократи, що ми, українці, з’єдналися зі своїм народом. Хай нас розіб’ють фізично, але духовно, національно й соціально, ми поєдна­ні тепер і в слушний час наш голос матиме довір’я в народі нашому» ’.

Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував

* Винниченко В. Щоденник: 1911—1920. Т. 1. С. 308.

491