здається, все можливе, щоб захистити товаришів. Пізніше

О. Досвітній разом з М. Хвильовим і М. Кулішем став ор­ганізатором Пролітфронту. Його заарештували у другій половині 1933 р. й розстріляли 11 листопада 1934 р.

Іван Сенченко (1901 — 1975)

І. Сенченко належить до покоління фундаторів укра­їнської радянської літератури. Степове роздолля на межі Полтавщини й Слобожанщини, де він народився в с. На- талине 12 лютого 1901 р., безперечно, наклало відбиток на вдачу майбутнього письменника. «Чорноземні сили» — так називалося перше опубліковане оповідання І. Сенченка в газеті «Вісті ВУЦВК.» (7 січня 1922 р.). А вже через чо­тири дні його передруковує газета «Селянська правда».

Чим же прикметний такий літературний дебют? Коли погортати зшитки тогочасних газет, пояснення знайти не так уже й важко. Впадає в око тривога напіввицвілих заго­ловків: «Боротьба з голодом», «Боротьба з неписьменніс­тю», «Допомогти голодним!», «Знову анархобандити», «Лік­відація бандитизму», «Боротьба з холерою»... А тут, у тон крилатому тичинівському «Чорнозем підвівся...», Сенчен- кове — «Чорноземні сили». На противагу голоду, банди­тизму, холері підносяться чорноземні сили звільненого народу. У «Селянській правді» після публікації цього опо­відання навіть запровадили постійну рубрику — «На чор­ноземних просторах». А що цей образ зовсім не випадковий у І. Сенченка, засвідчує узагальнюючий портрет україн­ського молодого письменника, як він тоді його уявляв: «Він весь із сонця, золота, вогкий од чорноземної пари, трішки незграбний й щиро прекрасний...» ¹

Батько І. Сенченка, не маючи землі, мусив підробляти і садівником, і крамарем, і чинбарем, і церковним реген­том. Гірким був набутий тою безпросвітною працею хліб, і це з малих літ зрозумів майбутній письменник. Тому він не відчував над собою непоборної влади землі, хоча чор­ноземні сили все ж струмували у його крові, як і в його дядьків, братів (відірвані од хліборобства експансією про­мислового капіталу, вони працювали на заводах, парових млинах, живучи вже не на свій убогий урожай, а на мізер­ний заробок. Ця обставина від найперших кроків позна-

1 Сенченко і. Олесь Донченко//Плужанин. 1926. С. 34.

572

чилася на його літературній творчості. Ще в 1925 р. О. Ві-

лецький з подивом відзначав, що І. Сенченко «зобов’яза­ний своїм першим досягненням зовсім не «сільській темі»

1 це справді видавалося незвичним для тогочасної україн­ської літератури. Через рік М. Хвильовий, вважаючи опо­відання Сенченка «Історія однієї кар’єри» винятковим явищем тогочасного літературного процесу, досить про­никливо пояснював оригінальність творчості молодого пись­менника: «В той час, як Стефаник чи то Косинка органічно вросли в село. Сенченко дивиться на село збоку і, зна­чить, не з якоїсь маленької дзвіниці... (а з пташиного по­льоту.— Ред.). От чому В. Стефаник і Г. Косинка вносять у свої оповідання елемент суб’єктивності, що послідовно приводить їх до ідеалізації людей, явищ і до народниць­кого світогляду, а Сенченко малює село цілком об’єктивно і рішуче йде до наукового марксизму. Це зовсім не зна­чить, що ліричний хист автора «Історії однієї кар’єри» не положив свого відтінку на дані оповідання... Сенченко узагальнив певні явища й людей і дав їх в тенденції їхньо­го розвитку. І Г. Косинка, і багато інших селописців під­ходять до села як до соціальної категорії, так би мовити, статичного характеру...

І. Сенченко, не будучи «селописцем», показав нам справжнє село, продовживши в цьому сенсі Винниченка» ².

Можна не погодитися з такою високою оцінкою цього оповідання (хоча М. Хвильовий помітив і деякі його вади), але сутність обдаровання І. Сенченка і тенденція його роз­витку як письменника виявлені точно. З раннього дитин­ства місто перед ним поставало казковою країною. З бать­ківського обійстя виднілись дими над паровими млинами Кричевського та Ірхіна в містечку Костянсинограді. А за мальовничою річкою Берестовою бачив він ще більше на той час диво — могутні потяги. Напевно, вони бентежили душу учня Костянтиноградського чотирикласного учили­ща, який прикипав усім єством до бурхливого міського життя. 1916 р. І. Сенченко закінчує училище. 1921 р., пе­реїхавши до Харкова, працює у книгарні, згодом бібліоте­карем, викладає українську мову в робітничому гуртку. І починає друкуватися — у «Селянській правді», «Вістях».

1921. р. тут вмішено кілька його віршів, хоча справжнім дебютом у літературі вважають згадане оповідання «Чор­ноземні сили»

1 Білецький о Проза взагалі і наша проза 1925 // Червоний шлях.

1926. № З С 151

2 Хвильовий м. «Соціологічний еквівалент» трьох критичних огля­дів // Вапліте. 1927. № 1. С. 98—99.

678

На початку 20-х І. Сенченко належав до літературної молоді, що гуртувалася довкола «Студента революції», «Комунарки України», «Сільськогосподарського пролета- рія», «Шляхів мистецтва» та інших видань, публікуючи в них інформації, нариси, зарисовки і, частіше,— вірші, опо­відання. Власне, серед молодих були майбутні фундатори української радянської літератури, чия творчість нерідко характеризувалася імпресіоністичним стилем, переванта­женістю сюжету, лірично-філософськими відступами, праг­ненням «рубаною» фразою, енергійним дієсловом передати найприкметніші ознаки дня. Не уник цієї хвороби станов­лення таланту й І. Сенченко.

«Агітка» стала основним жанром, у якому працював тоді молодий письменник. Загалом це задовольняло його — він з головою поринув у «бадьору» роботу тільки-но зас­нованої літературної організації «Плуг». Вона склалася з молодих літераторів, журналістів, які гуртувалися навколо газети «Селянська правда», редагованої С. Пилипенком. Ініціативна група (С. Пилипенко, А. Панів, І. Шевченко,

А. Крашаниця, Г. Коляда, І. Сенченко) друкує в березні

1921. р. статут спілки. Письменник деякий час входить і до складу бюро «Плуга».

Хоча він —один із організаторів спілки селянських письменників, але чіткої програми у нього не було, про що свідчила участь І. Сенченка в той же час у журналі пролеткультівців «Зори грядущего», а пізніше — вступає до «Гарту» (без виходу з «Плугу»); потім виходить з «Гар­ту» та «Плугу», вступає у серпні 1926 р. до ВАПЛІТЕ.

У 1924—1925 рр. І. Сенченко публікує ряд творів, у яких відходить од споглядальних схем, намагається глибше осмислити життєвий матеріал. Книжки «Петля», «Інжене­ри», «Оповідання» (1925) завершували початковий період творчості письменника. У його творах з’являється пластич­ність у розробці сюжету, забарвленість розповіді ліричною тональністю.

Згодом він зізнається, що 1924 року пережив творчу кризу, втратив віру в себе, став безпорадним у сприйнятті життя... Те, що раніше здавалося істотним — революція, фронти, громадянська війна, відійшло на другий план, ос­кільки знання про все це у молодого літератора були по­верхові. А те, що знав добре, здавалося малоцікавим. До­помогли поїздки з Харкова додому — до Червонограда, Шахівки (куток Наталиного, де жили батьки). І. Сенченко відразу зауважив разючі зміни, що завдяки непу запану­вали тоді на селі. Щоправда, новий матеріал давався не­легко, глибини бачення бракувало. Це можна простежити

874

в перших редакціях таких творів, як «У золотому закуті», «Історія однієї кар’єри», «Подорож до Червонограда», «Фесько Андибер». Однак зав’язувався туго славетний «червоноградський цикл» оповідань і повістей саме в цей час. Письменник прагнув змалювати все нове, але непрос­то було розібратися в переплетінні складних соціальних процесів. У нього виникає бажання написати про зарод­ження комун. І по цих сумнівах та ваганнях до І. Сенченка приходить розкутість мислення й письма, уявна легкість, тоді несамокритично оцінені недосвідченим літератором. Крім того, слід зважити й на специфіку літературної си­туації 20-х з характерними для неї постійними дискусіями, категоричністю суджень, суперечками різних угруповань, у яких нерідко брало гору не бажання знайти істину, а прагнення утвердити власне «я», часом навіть шляхом епа­тування читача та колег у літературних змаганнях. Хвиля буяння недозрілої думки та емоцій захопила й І. Сенченка. Не можна скинути з терезів і тогочасних незгод між ВАПЛІТЕ й ВУСПП, які не вельми плідно позначалися на становленні молодих літераторів.

Сьогодні зрозуміло, що перші варіанти «Подорожі до Червонограда» чи окремих «червоноградських портретів» мають значні художні прорахунки, але нещадна критика цих творів була наслідком вульгарного соціологізування та міжгрупових суперечок, пов’язаних і з багатьма поза- літературними обставинами.

І. Сенченко подав образи новітніх шахраїв та махінато­рів, образи колоритні й на той час типові. Молодий пись­менник зобразив специфічно український варіант непма- нівської лихоманки й спробував не лише показати, а й ос­мислити причини, що її породили: «Голод і стриманість, жах і тривога — там, позаду. Тільки розгнузданість, буян­ня, скажені гулі, безтурботність і злива самогону — котять­ся містечком і селом». Проте намагання вирватися з ле­щат загальників, розкрити життя в усій його неповторній конкретиці, дослідити найновіші процеси в ньому спричи­нило догматичну оцінку критики: «Ми скеровуємо культур­ні процеси в напрямку інтернаціоналізації, а І. Сенченко не тільки намагається закріпити ті національні відміни, які є на сьогодні і які склалися внаслідок історичних про­цесів, він намагається ще розмножити всі національні від­міни, розподіливши на районові й округові відміни. Він закликає шукати специфічного полтавського стилю, слобо­жанського стилю. Такі «шукання» червоною ниткою проходять через творчість авторів багатьох романів і ви­являють, що вони хворіють не лише на національну обме­

575

женість, на збільшену гіперболізовану провінційну обме­женість» І тут же висновок: «Ось художність нашого класового ворога, ось мобілізація романтичного стилю для оформлення контрреволюційних ідей» ².

На багато років робота письменника над «червоноград- ським циклом» була пригальмована...

Проте ще в довоєнний час І. Сенченко написав історич­не оповідання «Діоген», де помічаємо поглиблення його письменницького погляду, його проникливості V світ та лю­дину. Давньогрецький філософ, котрий розумів істинну доброчесність як досягнення своєї незалежності від реаль­ного життя, а вищим благом вважав самоспоглядання, си­лою обставин змушений піти на військову службу до Алек­сандра Македонського. І — диво! Філософ-самітник відчув нові могутні струми, що пройняли його єство: «Внутрішнє, як цимбали, живе справді лише тоді, коли світ зовнішній кладе на нього свій дотик. Але ж світ зовнішній — безмеж­ний; нема нічого величнішого і чарівливішого за ньогої Які ж потужні мелодії він може викликати з людської душі!»

Втім, така констатація була б надто прямолінійною для художнього твору. Власне, вона б цілком лягала в про- крустове ложе тогочасних ідеологічних канонів. І. Сенчен­ко ж пішов далі. Вигартувалося в походах тіло Діогена, але мудрість його не змаліла. І коли прийде час жаданої перемоги Александра, Діоген побачить в ній і поразку. Він збагне хисткість величної імперії, коли вона, здавалося, перебувала в найвищій силі. Зрозумівши марність споді­вань допомогти Александров! порадою, Діоген повернеться у свою діжку.

Змучений тяжкими думами й безуспішними зусиллями втримати велич своєї держави, Александр з’явився перед Діогеном й почув пораду філософа: порятунок — у звіль­ненні країни від рабства.

Александр не послухає Діогена, але й не покарає його за зухвалі думки. А на запитання придворного філософа- прислужника, чи не розхвилював, бува, його цей мугир, відповість:

« — Мугир?

Александр тоскно глянув на Птоломея. І вже не скоро сказав:

— Так, мугир, але коли б я не був

Александром, я во­лів би стати Діогеном. Але що до цього тобі?»