семантика не потребує пояснень (але в нього, переважно в ранній ліриці, превалюють романтичні мрійливі блакит­на та синя барви, недарма перша з них стала псевдонімом поета).

У системі символів і образних понять автора інколи зу­стрічаються і схвальні згадки про якобінський терор, який «промерзло згадує Париж», про «червоний жах», який несе радянське військо інтервентам-панам. Більшовицькі ідео­логічні догми тут брали верх над поглядами поета, людини гуманної й чутливої. Але не в цих крайнощах пізнаємо справжнього В. Еллана-Блакитного, а в тому глибинному трагіко-героїчному пафосі подвигу й самопожертви, з яким він стверджує суворі закони свого часу: «За життя роз­плата тільки кров’ю, тільки смертю переможеш смерть» («Повстання»).

Широку популярність принесли В. Еллану такі вірші, як «Вперед», «Після Крейцерової сонати». «Червоні зорі», «Удари молота», «На чатах», «В розгулі» та ін., сповнені високої й водночас щироліричної патетики, витримані зде­більшого в закличній інтонації, позначені експресивно-ла­конічною манерою вислову і разом з тим позбавлені рито- рично-декламативного фальцету, характерного для досить численних зразків поезії революційного «авангарду».

Але є у В. Еллана і вірші конкретно-розповідної тональ­ності, і серед них — «Повстання», один з найкращих у йо­го спадщині. Вірш натхнений глибоким особистим почут­тям — ідеться про спробу повстання проти гетьмана, здій­снену в Чернігові А. Заливчим, молодим письменником і близьким товаришем В. Еллана по партії боротьбистів. Повстання було придушене, А. Заливчий загинув. Поетика відповідає тут темі і сюжету. Щойно згадану інтонаційну експресію змінюють у «Повстанні» неквапні оповідні рит­ми; майже емблематичну символіку — докладні предметні описи з виразними деталями; «монохромну» бадьорість — гіркувата сполука невимовного жалю з утвердженням, освяченням героїчного подвижництва. Трагічний фінал по­дій постає у всій своїй суворій простоті:

...А надвечір — все укрив туман,

Сніг лягав (так м’яко—м’яко танув...)

На заціплений в руках наган,

На червоно-чорну рану.

(VПовстання»)

Поет не мав права мовчати, що «хтось вночі заломить у смертельній тузі руки» '; тому вірш 'завершується ряд-

1 Деталь для тих, хто цікавиться біографічними подробицями: на­речена а. Заливчого л. Вовчик пізніше стала дружиною Блакитного,

255

ками про нову ухвалу «комітету»: «Кров горить на наших прапорах. Наша кров.— Вперед!». Іншого закінчення В. Ел- лан у 1918 р., напевно, не міг і помислити.

Все це знов і знов підносить дуже важливе для поезії Еллана, як і загалом для світовідчуття тодішньої револю­ційної (щиро, переконано революційної!) інтелігенції, пи­тання про взаємовідносини особистого й загального, інтим­но-людського та соціального в духовному світі. Найбільш загострено ця проблема була окреслена у вірші «Після Крейцерової сонати» з його знаменитими першими рядка­ми: «Покласти б голову в коліна... Відчути б руку на чо­лі... Сентиментальність! Хай загине і пам’ять ніжних на землі». Але, незважаючи на категоричність цього присуду, на рішучий, здавалося б, вибір фанфар замість віоліни й маршу замість сонати, конфлікт між серцем і розумом поета тут цілком очевидний. Так чи інакше, з більшими чи меншими поступками серцю й почуттю цей вибір присутній і в інших поезіях В. Еллана — аж до кінця його життя. Жадання добрих і теплих почуттів, жадання краси в лю­дині з душею і серцем не могли бути придушені будь-яки­ми вольовими зусиллями,— ось чому «гнана» віоліна ви­ступала в вірші такою ж естетично значущою, як і при­йнята «на озброєння» фанфара.

Після 1921—1922 рр. творча активність В. Еллана в галузі ліричної поезії поволі спадає. Дехто пояснює це тим, що поет, розчарований, за певними припущеннями, непом, «заморозив» (М. Зеров) чи навіть «повісив» (М. Хви­льовий) у собі лірика. Часто цитований у цьому зв’язку вірш «На обважнілі, розпатлані нерви...» (1922) справді свідчив про дисонанси в свідомості поета, викликані за­гальною ситуацією в країні, на явища якої він відтепер реагує переважно сатиричною поезією. Але знаменним є й те, що вірш «Ранок» (1923), який можна назвати пое­тичним заповітом В. Еллана, наче в новому аспекті пред­ставив цього лірика — тепер поета й філософа мирних, од­нак по-своєму теж драматичних буднів.

Вірш запам’ятовується тверезо-правдивим відчуттям су­перечностей життя і досить переконливим на ті часи ствер­дженням мужнього Елланового оптимізму. Хоч би що про­понував новий день, якого вітає поет,— «радості прапор квітчастий» чи злети до «екстазних верховин», «вогкий серпанок смутку» чи лещата «тупого, злого болю», «п’яний трунок» люті чи, може, чиюсь смертну муку,— «все одно він наш, цей день бадьорий», і поет зустрічає його

Ясним поглядом очей у очі прямо

І гучним, бадьорим криком-співом:

256

— Го-го-го... Приходьте,

Повоюймо!

(«Ранок»)

Хоч би скільки говорилося тепер (хай справедливо) про історичні ілюзії і виправдані сподівання,— не було світо­відчуття, яким жило в епоху В. Еллана, всупереч усякому лиху і труднощам, багато людей, особливо молодшого по­коління. То були інші часи — часи першопочинань, а не їх­ніх деформованих наслідків.

Досить точну характеристику В. Еллана — соціального лірика — дав В Поліщук у невеликій нотатці «Залізний птах поезії» (1925): «Патетична й схематична мова поезії Еллана першої доби має основою як попередній перед­революційний розвиток української поезії, так і той про- кламативний з узагальненими схемами характер перших років Жовтневої революції, коли легше було бачити ве­личезні скиби і обсяги її розвитку, ніж деталі того побуту, який не можна назвати побутом. І ту добу повинен був від­повідно відобразити Василь Еллан своїми сконцентрова­ними поезіями» *.

Як редактор «Вістей» В. Блакитний часто виступав і в «амплуа» Валера Пронози — поета-сатирика, який по-своє­му коментував і роз’яснював події внутрішнього й міжна­родного життя. Протягом 1924—1925 рр. він видав три книжки цієї віршованої газетної сатири — «Нотатка олів­цем», «Радянська гірчиця», «Державний розум». Здебіль­шого це відгуки на конкретну подію, на винесений в епіграф свіжий факт — вірш-репліка, вірш-фейлетон, вірш-епігра- ма, що дає йому належне висвітлення і оцінку.

Тісна прив’язаність до «злоби дня», а часом і кваплива приблизність літературного виконання («фразою-сирцем бий, публіцисте»,— реагував на такі випадки В. Маяков- ський) полишають сьогодні за значною частиною цієї са­тиричної поезії головним чином історико-літературне і, сказати б, історико-соціологічне значення. Але було у Ва­лера Пронози й чимало талановитого, дотепного — досить згадати такі, присвячені різним темам, вірші, як «Чвань­ко», «Пісенька з прозаїчним кінцем», «Лулу», «Тиша в Гамбурзі», «Героїчна поема», «Патріотична присяга», «Плакат на вулиці» та ін. І якщо поет часто не уникав ідео­логічних загострень, то він також висловлював і певні своє­часні застереження, скажімо, від крайнощів антирелігійної