ність висловлених гасел, багатство й розмаїтість метафб*

рнчної образності, історичних, літературних ремінісценцій, ішваженість аргументації, поєднання гнівних інвектив із тонкою іронією — все це риси індивідуального стилю, які дозволяють оцінити памфлети М. Хвильового як мис­тецьке явище. Частина висловлених ідей втратила свою актуальність, дещо може видатися наївним, але попри все це як художні твори памфлети М. Хвильового можуть за­цікавити сучасного читача.

Він виступає проти засилля сумнозвісного масовізму, профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної й державної політики. Обстоюю­чи «романтику вітаїзму» як стиль «мистецтва наших днів», М. Хвильовий наголошує, що «це сума нового споглядан­ня, нового світовідчування». «Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів» Творцями такого мистецтва стануть лише талановиті, геніальні митці. У «Камо гряде- ши» і «Думках проти течії» автор порушує питання про орієнтацію української культури: Європа чи Просвіта? Коли поняття просвіти уособлює тут усе відстале, епігон­ське, Європу М. Хвильовий трактує не як географічну, а як психологічну категорію. «Це — Європа грандіозної ци­вілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса»², це — «психологічна категорія, яка виганяє люд­ськість із «Просвіти» на великий тракт прогресу». Анти­тезою до цієї європейської культури, фаустівського типу людини як уособлення творчого начала, вічної жадоби пізнання й оновлення життя виступає у Хвильового «куль­турний епігонізм», примітивізм гаркун-задунайських. Пле­каючи надії на розквіт українського мистецтва, навіть на месіанську роль своєї молодої нації, письменник насам­перед наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежності від «російського диригента».

У полемічному запалі М. Хвильовий таки перебирав, стверджуючи, що сучасна російська література, мовляв, стала цілковито міщанською й нічого вартісного не дала. Але основна теза була за змістом незаперечною. «Не тре­ба плутати нашого політичного союзу з літературою»,— застерігав М. Хвильовий³. «Коли ми беремо курс на за­хідноєвропейське письменство,— ділився найзаповітнішими прагненнями письменник,— то не з метою припрягти своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою осві­

1 Хвильовий м. Твори: у 2 т. К-, 1990. Т. 2. С. 420.

2 Там само. С. 426.

3 Там само. С. 573,

549

жити його від задушливої атмосфери позадництва. В Єв­ропу ми поїдемо учитись, але з затаєною думкою — за кілька років горіти надзвичайним світлом» Отже, новіт­ня українська література не може орієнтуватися лише на російську, бо не позбудеться рабської наслідувальності, колоніального комплексу меншевартості. Лише оригіналь­не мистецтво може стати великим мистецтвом і збагатити світову культуру.

Та культурологічні проблеми вже не бралися опонента­ми до уваги. Дискусія набирала політичного характеру. М. Хвильовому несила було протистояти зовнішньому тис­кові. «Україну чи Малоросію?» опублікувати не вдалося. Він іше раз роз’яснює тут свої основні тези: «психологічна Європа», ставлення до російської літератури, нарешті «азіатський ренесанс». Розпочавши свій памфлет поетич­ною згадкою про те, що «таємна птиця відродження роз­плющила очі і розправляє свої могутні крила», М. Хви­льовий замикає це ліричне обрамлення візією «прекрас­ного сонця відродження» ² на світанковому небі.

Але хмари однієї з найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Наступала пора гірких поразок та розчарувань і для самого М. Хвильового. Перестає ви­ходити журнал «Вапліте», а відтак припиняє існування й сама організація. Письменник змушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи (зокрема статті, спрямовані проти товаришів по перу, як-от проти футуристів чи С. Єфремова) гірко й сьогодні, та вони дають уявлення, у яку безвихідь «геро­їчного терпіння» був він загнаний. Впродовж 1929 р. під його фактичним керівництвом виходить «Літературний яр­марок». Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація Пролітфронт і видання впро­довж 1930 р. однойменного журналу.

Для М. Хвильового вже став відкриватися смисл по­милок й збочень в національній політиці, він прозірливо вгадує (про це свідчать спогади А. Любченка), що голод на Україні свідомо організований. Письменник болісно переживає, й суперечності в особистій долі, численні ком­проміси, на які вважав за потрібне йти, щоб не порвати остаточно з більшовицькою партією, врешті крах недав­ньої романтичної віри у прекрасну комуну. М. Хвильовий зважується на останній крок у своїй виснажливій боротьбі. Постріл 13 травня 1933 р. був трагічною крапкою в історії

1 Хвильовий м. Твори: у 2 т. Т. 2. С. 575.

2 Там само. С. 621.

550

українського відродження пор_еволюційних років. Проте іи'с, здійснене ним,'зосталося у скарбниці українськоТ куль­тури як одна з неперевершених її сторінок, як запорука майбутнього розквіту, вимріяного М. Хвильовим.

Григорій Косинка (1899—1934)

Українська новелістика, творцями якої були на межі XIX—XX ст. прозаїки, що належали до «покутської трій­ці»,— В. Сгефаник, Т. Мартович, М. Черемшина, а також М. Коцюбнський, О. Кобилянська і В. Винниченко, після революції 1917 р. сприймалась уже як традиція, що по­требувала розвитку і осмислення. Відчувала це передовсім талановита молодь, найпомітніше тут вирізнявся Г. Косин­ка. його новелістичні дебюти в 1920—1922 рр. одразу ж привернули увагу тогочасних письменників і дослідників літератури (С. Єфремов, М. Ірчан, М. Рильський, В. Ко­ряк, Я. Савченко та ін.), а В. Стефаник у листі до моло­дого прозаїка назве його згодом своїм «сином з Дівич- гори». Водночас новели Г. Косинки наражалися й на впер­тий спротив функціонерів від літератури, що проявлявся то в формі наглядацьких окриків (Є. Григорук), то в фор­мі вульгаризацій (В. Коряк, С. Щупак, О. Полторацький та ін.). За таких обставин творче життя письменника обер­талося на загрозливу драму, котра 1934 року заверши­лася трагічно: Г. Косинку страчено за буцім-то приналеж­ність до групи терористів-білогвардійців. У 1957 р. пись­менник був реабілітований «через відсутність доказів злочину».

Час довів, що головним «злочином», який привів Г. Ко­синку на лаву підсудних, став його талант, який не дозво­ляв йому стати слухняним ілюстратором вигаданих владою й критикою перемог революційних ідей у пожовтневій Ук­раїні, а змушував об’єктивно писати про дуже суперечли­ве, насильницьке їх втілення у життя. Письменник ставився до правлячої ідеології з позицій народної історії і, за при­кладом творців модерної новели, кожну ідею «виводив»

з душі конкретної особистості. Йдучи в своїх художніх уза­гальненнях від «малого» до «великого», від психології факту до його філософії, він відкривав у пожовтневій дій­сності драми й трагедії, а не перемоги й тріумфи; йому вдається подати складність душевних зламів у людині з позицій не якогось одного класу, а з позицій буття люд-

55»