СиВностІ темних сил людської натури, які найчастіше про- і являються у вседозволеності, обивательстві («В темряві», «Московський гедзь», «Обивательські жарти» С. Василь- ченка), не бачили можливості сягнути прогресу, «пересту- І пивши» через кров або насильство над волею ближнього («Брат на брата» Б. Грінченка; «Осліплення Паріса», «Кров» М. Чернявського; «Богиня революції», «Із днів бо- І ротьби» Н. Романович-Ткаченко), а перспективи суспіль­ства покладали на еволюційний шлях розвитку. Тому-то в їхній творчості центральною поставала соціальна проблема духовної зрілості особи і загалу. Якщо Л. Яновська зупи­нялася переважно на викритті не завжди привабливої сут­ності людини, то М. Чернявський художньо осягає цю проб­лему, зображуючи натовп як темну стихійну силу. Саме людська жорстокість, так він вважав, могла перепинити вихід людства із замкненого кола насильства. Неприйнят­тя будь-якого диктату звучить у вірші «Червоний прапор» (1917), де чуємо відверте застереження щодо переродження влади більшовиків. Дій темі у 20-ті роки присвятила пое­тичні твори Олена Пчілка («Червоні корогви», «Епілог», «Виринай, наш Боже»).

Виходячи з просвітницької програми, неонародники особливого значення надавали релігійним постулатам мо­ральності, духовному очищенню і прозрінню. Саме релігія, на думку багатьох,— єднальна ланка між народом та ін­телігенцією, гарантуючи, зокрема, дієвість закликів до лю­бові, правди, братерства та «єдиномислія» (Т. Шевченко) як найщирішої форми об’єднання людей. А відтак — і на­станова на пробудження національної свідомості кожної окремої одиниці, з яких складається спільнота, поєднува­лася з необхідністю осягнення моральних імперативів на шляху духовного зростання. Неонародникам була близькою вже не тільки й не так філософія «серця» Г. Сковороди, як ідея Кіркегора про внутрішнє переродження кожної лю­дини завдяки можливості вибору власної життєвої позиції.

Письменників старшого покоління, що сповідували по­дібні погляди, не визнавали тогочасні критики, і не тільки вульгарно-соціологічного спрямування, а й інших напрямів. Зокрема М. Могилянський, прихильник «неокласиків», ре­цензуючи повість С. Васильченка «Талант» (1924), вва­жав, що автор «не може визволитися від «чарів сільської літньої ночі», одне слово, «проспав революцію» *. Звину­вачення С. Васильченка в неактуальності стало приводом до дратівливої розмови про пізній народницький напрям в

1 Більшовик. 1924. 17 квіт.

24

українській літературі. Давня полеміка про вибір орієнта­ції української літератури на європейську культуру чи на сталі національні фольклорні традиції не стихала. Вона дістала подальше продовження на сторінках газети «Ра­да» навколо статті того ж таки М. Могилянського «Про культурну творчість» (1912), досягши свого апогею у вже згадуваній полеміці 1925—1928 рр. Думка «європеїстів» про пізнє народництво як малоплідне популяризаторство, про зниження ним престижності української культури у сві­ті — правомірна, хоча категоричність у її обстоюванні при­водила до «плужанства». Найкращим доказом на користь його розмежування з неонародництвом можуть бути пояс­нення С. Пилипенка, керівника літорганізації «Плуг», сто­совно ідейно-естетичної платформи їхнього угруповання: «...щоб було ясно, якою групою революційно-селянських письменників є «Плуг» і що таке плужанство, як літератур- по-громадська течія, посилаємо читачів до першої нашої літературної сторінки в газеті «Селянська правда» (1923, 7 січ.), що вийшла під девізом:

Ми йдемо від плуга до машини,

Од села в майбутнє місто.

йди до нас, поете-селянине,

Підемо вперед із робітництвом!»¹

Література, яка створювалася під таким гаслом, звичай­но, не могла становити естетичної альтернативи «європеїс- там» 20-х років на чолі з М. Хвильовим, тоді як неонарод- ництво становило таку альтернативу, увібравши в себе дав­ню художню традицію, закорінену в народну творчість і послідовно збагачувану впродовж усього XIX ст. професій­ним мистецтвом, домінантна ознака якого виявлялася в культивуванні «народного духу», а відтак—мистецтвом, зорієнтованим передусім на менталітет українця, емоційно­го за своїм сприйняттям, схильного до ідеалізму та демокра­тизму (І. Котляревський, П. Куліш, Марко Вовчок, О. Сто­роженко, І. Нечуй-Левицький).

Степан Васильченко (1879—1932), як й інші письменни­ки неонародницького спрямування, не мав з цим явищем нічого спільного. Він був майстром художнього слова і послідовно здійснював власну мистецьку програму: з ме­тою пробудження самосвідомості українського народу водночас і стверджував засобом поетизації позитивну са­мобутність національного характеру («Роман», «Волошки», «Вечеря», «У панів», «На хуторі», «Циганка», «На перші

1 Плужанин. 1927. № 3. С. Зо.

25