нема аудиторії і тому лише дехто замкнувся, а всі інші пішли (в організації) *. Певне розшарування в письменни­цькому середовищі одразу ж породило в критиці й систему ярликування: за тиМи, хто був в організаціях «на марк­систській платформі», закріплювався ярлик «пролетар­ський», «радянський»; хто лише «тяжів» до тієї платформи, того називали «попутником», а хто «замикався» чи пробу­вав писати в дусі загальнолюдських цінностей, того «про­писували» в когорті буржуазних чи буржуазно-націоналіс­тичних. Особливо епатувала марксистських критиків «позедінка» тих письмеників, які прагнули розвивати тра­диції класичної літератури. їм хоча й відомі були засте­реження В. Леніна (зокрема, у виступі на III з’їзді російського комсомолу в 1920 р.), що пролетарська куль­тура має засвоювати й переробляти здобутки культури попередніх епох, але вони дивилися на них як на мітинго­вий, «до слова» вжитий заклик. Тим паче, що цей заклик у написаній В. Леніним резолюції «Про пролетарську куль­туру» повторювався тільки четвертим пунктом, натомість у першому дуже чітко визначалося, що «вся постановка спра­ви... в галузі мистецтва повинна бути пройнята духом кла­сової боротьби пролетаріату за успішне здійснення цілей його диктатури, тобто за повалення буржуазії» ². А в ми­нулому, як вважали творці жовтневого перевороту, все було «буржуазним»... «Буржуазна» література, писав Г. Михайличенко в 1919 р., на дев’яносто дев’ять відсотків оспівувала «ідилічний спокій нічогонероблення» і тому «пролетарське мистецтво має перед собою майже порожнє місце» ³.

Суперечливе трактування проблеми традицій і нова­торства в літературі, згадуване засилля низькопробних творів, а також розходження революційних гасел із реаль­ним втіленням їх у життя (що намітилось уже в середині 20-х) породжувало в середовищі пролетарських критиків і літераторів загалом певне напруження й нервозність, які вели до конфронтації й розколу. Про можливість розколу і навіть кризи в літературі писав у своїх передсмертних статтях і посланнях В. Еллан-Блакитний («Перед органі­заційною кризою в українській революційній літературі», «Гартованцям» та ін.), але як це все могло відбутися насправді, йому не судилося побачити. «Розколи» почали­

1 Ковалівський а. З історії української критики. X., 1926. С. 90—

100.

2 Ленін в. Повне зібр. Творів. Т. 41. С. 320.

3 Михайличенко г. Пролетарське мистецтво // Лейтес а., Яиіек м Десять років української літератури. X., 1928. С. 25—26.

758

ся після його смерті, в ході літературної дискусії, що три­вала протягом 1925—1928 рр. «Вона сконцентрувала в собі енергію полемічних збурень на терені мистецтва і життя, загострила громадське сумління, порушивши най­суттєвіші питання: бути чи не бути українській літературі й культурі загалом як повноцінному суверенному явищу в контексті духовного розвитку» У дискусію були втяг­нуті літературні сили майже всіх письменницьких об’єд­нань середини 20-х років («Плуг» і «Гарт», неокласики й футуристи, новостворені В АПЛІТЕ, що постала на руїнах «Гарту», й «Марс», що утворився на основі малочисельної «Ланки», «Молодняк», ВУСГІП та ін.), згодом до неї під­ключилися партійні та радянські органи і нібито всіх ціка­вили такі питання: місце письменника в боротьбі за соціа­лізм; творчий індивідуум і колектив. Про власне літера­туру як специфічний художній феномен говорили тільки одиниці, побоюючись бути звинуваченими в «назадництві» чи названими «спецами від естетики».

Центральною фігурою дискусії став «первоприсутствую- щий» у пролетарській літературі, як називала його тоді критика², М. Хвильовий. Це сприймається навіть як не­сподіванка: колишній переконаний пролеткультівець (в час видання збірника «Жовтень», 1921), згодом — основопо­ложник, за словами О. Білецького, революційної україн­ської прози, а вже в 1925 р.— головний опонент пролет- культівських, «революційних» ідей, які деформують і саме життя в Україні, і українську літературу. З віруючого пар- тійця він перетворився на віруючого єретика. Він ще про­голошує тези, більшовицькі постулати, сподіваючись, що вони все ж придатні для побудови гармонійного й спра­ведливого життя; от тільки, мовляв, треба звільнитися від усіляких деструктивних елементів у партії, суспільстві, літературі, «по-ленінськи» розв’язати національне пи­тання.

Позиції М. Хвильового в літературній дискусії 1925—

1926. рр. склали основу збірників його критичних памфле­тів «Камо грядеші» (1925), «Думки проти течії» (126), серії статей «Апологети писаризму» («Культура й побут». 1926. №3—13) та памфлета «Україна чи Малоросія?», що опублікований лише 1990 р. журналами «Слово і час» (№ 1) та «Вітчизна» (1990. № 1—2). «Крізь полемічні хащі памфлетів червоною ниткою чітко проходять три тези:

1. Кінець малоросійському епігонізмові і провінціалізмові, українське мистецтво прилучається до світового, і в першу

1 Ковалів ю. Літературна дискусія 1925—1928 років. К-, 1990. С. 10.

2 Зеров м. Твори: у 2 т. Т. 2. С. 568.

769

чергу — західноєвропейського... 2. Кінець російської геге­монії на Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Ну так і Україна са­мостійна. 3. Українське мистецтво має власну велику мі­сію; воно започатковує новий великий культурний круг, що йому Хвильовий дав умовну назву «азіатський ренесанс» Ці думки М. Хвильового, викладені до того ж в дуже емо­ційній формі («Європа чи просвіта?», «халтура гладко- вих», «давніший марксист», «московські задрипанки» та ін.), знайшли гласну підтримку в не дуже широких, але інтелектуально вагомих колах (М. Зеров, П. Филипович, М. Куліш, М. Могилянський та ін.), зате супротивників у нього з’явилося чимало — від плужан на чолі з С. Пили- пенком і затятих у своїй ортодоксії критиків, на зразок

В. Коряка, до непрозрілого автора брошури «Європа чи Росія» (1926), а невдовзі дотепного «пародиста-футурис- та», історичного драматурга й однодумця М. Хвильового Костя Буревія та партійних діячів, до яких був залучений і Й. Сталін. Якщо М. Зеров, підтримуючи М. Хвильового, писав про потребу засвоєння досвіду світової літературної класики й прищеплення на українському грунті мистець­кої вимогливості, на основі чого тільки й можливий новий ренесанс української літератури²; якщо М. Куліш у на­скоках на М. Хвильового критика В. Коряка бачив не кри­тику, а прокурорський допит³, то партійні діячі А. Хвиля, Л. Каганович і «сам» Сталін трактували позицію М. Хви­льового як «націонал-ухильництво», як ідеологічну дивер­сію, котра спрямовує проти «цитаделі міжнародного рево­люційного руху та ленінізму» — Москви — не лише спів­вітчизників, а й західноєвропейський пролетаріат, котрий «із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Моск­вою» ⁴. Такі звинувачення в умовах міцніючої диктатури і М. Хвильовому, і його однодумцям спростувати було важко, до того ж «хвильовізм» нібито почали підтримува­ти наші закордонні «недруги» Д. Донцов, Є. Маланюк і весь «фашистський літературно-науковий вісник»⁵.

Ситуацію, що склалася в українській літературі середи­ни 20-х рр., Д. Донцов оцінював як дуже тривожну, точ­ніше — кризову. М. Хвильовий у тій ситуації — лише част­ка великої драми, яка почалася в умовах підневільного

¹ Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. С. 395—396.

² Див.: Зеров М. Твори: В 2 т. Т. 2. С. 568—589.

³ Див.: Куліш М. Твори: В 2 т. Т. 2. С. 435.

⁴ Сталін Й. Твори. Т. 8. К., 1948. С. 14.

⁵ Мотузка М. Літературна дискусія в освітленні контрреволюційного українського табору //Шляхи розвитку сучасної літератури. С. 111.

760