1938 р. «Я в кам’янім, у кам’янім мішку» — цей вражаючої сили вірш залишився відлунням його страждань. Та ще листи до родини...

Володимир Свідзинський (1885—1941)

В. Свідзинський і за життя не посідав у нашому пере­січному уявленні про поезію того місця, на яке здобувся. Хоча окремі поцінувачі швидко зауважили його, але для літературної свідомості він лишався осторонь творчого ви­ру, на периферії, затінений більшими постатями й затлу­млений гучнішими голосами. Так, власне, і було. В. Сві­дзинський не відзначався ні видимим творчим розмахом, ні енергією шукань, ні просто навіть поетичною продуктив­ністю. Був старший за віком від своїх товаришів, у поезію прийшов естетично сформованою (переважно у школі сим­волізму) особистістю. Лише в двадцять сім років надруку­вав першого вірша (в «Українській хаті»), а перша його збірка — «Ліричні поезії» (1922)—вийшла у світ, коли авторові було вже тридцять сім.

Природно було б порівняти її з іншими тогочасними явищами в поезії, щоб окреслити її місце в літературному процесі тих років. На жаль, такої можливості нема: у кни­госховищах України її на сьогодні не знайдено.

Тому складати уявлення про збірку доводиться пере­важно із свідчень тогочасної преси, роблячи відповідні по­правки на часові деформації. Збірку помітили у широкому книжковому потоці. Серед рецензентів були такі активні учасники літературного життя, як І. Дніпровський та В. Поліщук. Перший відзначив у ній камерність, суто ін­тимну поезію та переробки народних пісень (може, це була своєрідна вказівка на фольклорні джерела поетики В. Сві- дзинського) і виеловив невдоволення щодо відірваності автора-«мрійника» від громадського життя. В. Поліщук підкреслив вузькість тематики й відсутність громадянських мотивів, але водночас сказав прихильне слово про щирість цієї лірики. Мабуть, докори обох колег були небезпідставні, надто ж як ураховувати, що доба настроювала на поезію вочевидь громадянськи-активну й політико-темпераментну, кликала до новаторства й дерзновенних експериментів.

І така поезія переважала або ж була в центрі уваги. Про­те і явища естетично (або й громадянськи) «периферійні», мотиви не «магістральні» можуть мати свою цінність, свою

334

характеристичність — а отже, і правомірність, особливо для історії літератури й суспільних настроїв.

«Ліричні поезії» В. Свідзинського своєрідно враховува­ли головні напрями розвитку української поезії, її естетич­ні пошуки та всю атмосферу доби. До такої думки схиля­ють і ті кілька творів, що їх пощастило надрукувати В. Яременку, упорядникові збірки його поезій.

Наступна книжка «Вересень» вийшла 1927 р. В пресі вона дістала різко негативну оцінку. Я. Савченко писав, що поет запізнився прийти в літературу і що «його твор­чість, світовідчування й світогляд — цілковито поза нашою добою». Певно, такі присуди справляли гнітюче враження на В. Свідзинського і коли й не паралізували творчої волі, то, в усякому разі, дезорієнтували в самооцінках.

Але є підстави вважати, що ставлення сучасників до поезії В. Свідзинського не було в усьому «одностайним» і що критичні оцінки його не вичерпували. Доказом цього може бути те, що поет користувався повагою в літератур­них колах, активно виступав як перекладач.

У збірці переважала лірика, яку узвичаєно називати пейзажною. Але це о значення завузьке для неї і не пере­дає її суті. У В. Свідзинського поетична філософія приро­ди, тобто філософія людського життя в образах природи, в «приналежності» природі, багато в чому нова для україн­ської поезії. Висока культура цієї поетичної філософії та ступінь зосередженості думки на «вічних» питаннях скла­далися, мабуть, не без впливу вивчення античності, потяг до якої В. Свідзинський вже тоді відчував.

Споглядання різних «конкретних» і мінливих картин та явищ природи переростає в переживання всесвіту й люд­ського життя в нім, породжує поетично оформлені роздуми про кінечність і нескінченність, окресленість і безмежність, малість і великість, минущість і вічність буття. Цілком природно, що такі медитації забарвлені журбою, смутли- вою задумою, жалем за незупинним нашим проминанням. Це «філософський» сум, просвітлений розумінням (і орга­нічним відчуттям) причетності до «солодкої тайни» вічного буття. Раз у раз він міниться, переростає в тихо-глибоку радість існування, в тихо-глибоку жагу світославлення (тут В. Свідзинський по-своєму, в українській національній «фактурі» і в своїй індивідуально-стриманій, «соромливій» тональності, відгукується на орфеїчну лінію світової ліри­ки,— втім, світославлення є і однією з найдавніших тради­цій нашої народної поезії).

Власне, і смуток у В. Свідзинського є нерідко «продов­женням» радості буття — постає з усвідомлення її минущо­

335

сті, з неможливості задовольнити сповна спрагу пізнання світу.

Неошненою лишилася любовна лірика В. Свідзинсько- го, яка вносила нову якість в українську поезію. Інтимне теж набувало філософського характеру. Поетичний образ кохання жив у атмосфері все тих же вічних загадок і таєм­ниць буття, вічних питань про життя і смерть, забуття і па­м’ять.

У любовній ліриці В. Свідзннського переважає не при­страсть, а медитативна елегійність. 1 кохана постає в його поезії не так конкретною жінкою з певними портретними рисами, ознаками вроди та вдачі, як духовною істотою, образом жіночності взагалі. А мотиви єднання й розлуки люблячих душ «розмикаються» в мотиви закономірностей світового буття, його печалі й надії, його виникнення й зникнення. Часом поетична мова В. Свідзннського про ко­хання й кохану є водночас і мовою про саму матерію сві­тового буття; образ коханої переростає у незбагненну все­осяжність землі; любов осмислюється як намагання матерії до самопізнання.

Можливо, у любовно-філософській ліриці В. Свідзин- ського є і відгомін давньогрецької думки — тієї, що розу­міла творчу силу світової матерії як взаємодію двох вічних начал: чоловічого й жіночого. Втім, ця думка присутня у багатьох давніх філософіях і не чужа народнопоетичній космогонії.

Слід сказати, що збірка «Вересень» не вичерпувалася тими двома поетичними рівнями, про які йшлося. Були в ній і побутові замальовки з життя села, не позбавлені со­ціального навантаження, а часом і з відблиску історичної трагедії громадянської війни і ліричні образки рідного По­ділля, що складалися на негучний патріотичний мотив; і поезія об’єктивного письма з колоритними картинами житей­ської буденності, точними реаліями, зірким баченням под­робиць, виразно окресленими людськими постатями.

Взагалі, вже годі поезія В. Свідзинського поставала як не позбавлена різноманітності тем, мотивів і форм, у ній вгадувалися різні рівні розвитку. На жаль, сьогодні це по­мітніше, ніж тоді. Тоді ж критика, закликаючи поезію до політичної й соціальної активності, часто-густо не врахову­вала, що можуть бути різні міри й форми цієї активності; що «людину соціалізму» формує не лише громадянський пафос, що їй потрібна загальна духовна й емоиіональна культура. Стосовно самого В. Свідзинського було спостере­жено лише недостатність зовнішніх ознак сучасності в йо­го поезії, а її внутрішнє багатство не помічене. Вводила в

336

оману І незвична притйшеність його голосу, скромність,

врівноваженість, самозосередженість, що сприймалися за бажання триматися на периферії соціального й духовно­го життя.

А в нього й справді з самого початку зрілий роздум і іажурений спогад переважали юнацький запал і невпокій- пість, а якоїсь авангардистської невситимості чи молодо- геніївських амбіцій, часом таких необхідних для поетів великого масштабу, і — особливо — новаторських нахилів у нього й зовсім не бувало.

Але прикро помилився б той (і помилялися!), хто за цим убачить отаку знану, таку собі злиденно-сентименталь­ну постать загумінкового українського «співця». Самооб­меження — це ще не обмеженість, а часом і зовсім навпаки. Зрештою, В. Свідзинський як поет набагато більший за того, яким він уявлявся собі самому і, на жаль, загалові сучасників.

Це справді дивний поет, а з погляду передвоєнної укра­їнської літератури — чи не унікальний. Йдеться про надзви­чайну душевну й поетичну стабільність у добу неймовірних громадянських та творчих еволюцій. І він — чи не єдиний на ту пору поет, мистецька доля якого позначена безперер­вною лінією творчого зростання на обраному напрямі, хоч це помітно тільки тепер. А верховина його творчості — це збірка «Поезії» (1940), яка, зрештою, містила вірші й із попередніх книжок, бо своєрідно підсумувала поетові здобутки Читаючи збірку сьогодні, неважко пересвідчити­ся, що для 1940 р. то було явище безпрецедентне. На жаль, читацький загал, коли б і міг, то не встиг її оцінити, бо незабаром — війна; з нею урвався й творчий шлях поета, якого спіткала трагічна загибель під час депортації.

Тогочасна літературна критика встигла лише зауважи­ти незвичайність цієї книжки і відповідно на неї відреагу- вати. «Чудно дивитися на сторінки «Літературного журна­лу» за 1940 р., коли бачиш там вірші В. Свідзинського, іноді моторошно стає, коли читаєш збірку його поезій»,— щиросердно зізнається рецензент журналу «Радянська Україна». Що ж його так настрашило? Читаємо далі: «...Чаклуни, князівни-ящірки, страхітливі звірі — єдині ге­рої цих віршів. Поет створює якийсь фантастичний ілюзор­ний світ, світ поганських забобонів, старовинних казок. Він тягне вас в сиву давнину, його пейзажі нагадують нам про ті часи, коли дикуни обожнювали сили природи, бачили в її явищах боротьбу добрих і злих сил... В. Свідзинський ве­ликий майстер і в його пейзажах є щось своєрідне і поетич­не, але яке воно далеке від сучасності. А мова — архаїзо-

337