блем доби помітне саме на зламі 20-х — початку 30-х рр.

Все це робилося в річищі романтизації подій і, нерідко, поданням їх у водевільному плані. Так було написано спов­нений кумедних пригод, гумору, а то й дошкульної сатири водевіль «Ліза чекає погоди...» (виданий 1931 р.), якому зашкодила явна еклектика зображальних засобів.

У цей час І. Кочерга створює свою перлину, драматич­ну поему «Свіччине весілля» (1930; інша назва — «Пісня про Свічку»), Для сучасного осмислення поява цієї дра­матичної поеми може видатися дещо дивною. Адже пока­зово те, за зауваженням Н. Кузякіної, в якому оточенні вона постає: «Позаду і поруч — «кооперативні» п’єси, і «Ліза...», в яких немає ні правди характерів, ні краси, де поглядові ні на чому відпочити, а душі нічим захопитися, попереду — грубість «Ворога на сходах», безсила жорсто­кість вигадки «Коли сурми заграють», духовне сум’яття «Фаустини». А в центрі — як благодатна оаза — «Свіччине весілля»

Давно знайомий письменникові душевний біль від не­відповідності між ідеалом краси й суворими буднями тут дав до певної міри навіть несподіваний ефект. Знову по­вернувшись до історії, письменник саме цим твором на повну міць таланту сказав гостросучасне слово.

У сюжетній основі твору — реальна заборона литовсь­кими князями світити вночі світло в Києві. Дія відбува­ється наприкінці XV — на початку XVI ст. Не менш як 15 років не мав права київський люд палити вночі бодай сві­чечку. У цій фабулі поєдналося кілька вже вистражданих і осмислених драматургом моментів: по-перше, місто, бо

І. Кочерга — художник міста; по-друге, не місто «взагалі», як у «Пісні в келиху», а місто українське, і, до того ж, не умовне, як у «Феї гіркого мигдалю»; по-третє, улюблений мотив — потяг до краси, щастя, але в даному разі не лише пошуки їх, як у вищеназваних п’єсах, і навіть не благання в долі, як в «Алмазному жорні», а боротьба.

У середовищі київських ремісників зріє протест проти сваволі воєвод та урядовців, які приховують князівську грамоту, де скасовано заборону світла. А війт Шавула, боягузливий і захланний, не хоче захистити права киян. З того воєвода та його служби мають чималий зиск, адже штрафу підлягає кожен, хто засвітить уночі. Навіть коли в Меланки помирає мати, князівська варта заарештовує дів­чину, бо та запалила в хаті. Але її наречений, зброяр Іван Свічка, вже поклявся відновити права київського люду і

1 Кузякіна н. Драматург Іван Кочерга. К., 1968. С. 106—107.

715

лише тоді справити своє весілля з Меланкою. Дівчина бла­гає парубка не йти проти воєводи, їй ввижаються страшні примари; дзвін сполоху, брязкіт мечів. Іван розуміє, що вихід тільки в обороні своєї людської гідності, а не в по­корі.

Йому вдається викрасти з двору литовського воєводи грамоту, де засвідчено привілеї Києва. Урочисто всі два­надцять ремісничих цехів справляють сиротам — Іванові та Меланці — весілля. М’яким ліризмом, світлою радістю оповита сцена народного гуляння, привітання молодих. З тонким тактом і вибагливим сценічним почуттям автор зображує тогочасний весільний ритуал, символічно поети- зуючи його.

Подальші трагічні перипетії пов’язані з арештом Івана Свічки, з відчайдушною спробою Меланки врятувати ко­ханого. З неймовірними труднощами в непогоду, сльоту проносить Меланка тремтливий вогник свічки по київсь­ких узвозах та горах — за це їй обіцяно звільнити коха­ного. Але, як і Стася, вона гине. Проте, немов із цього без­захисного вогника, що його так оберігала Меланка, зай­мається народне повстання. Трагічна смерть дівчини обурює киян, і вони на чолі з Іваном Свічкою стають до борні за волю.

Добі, коли була створена драматична поема «Свіччине весілля», особливо імпонував такий животрепетний мотив, як героїка боротьби за визволення від соціального й на­ціонального гніту. До того ж він освітлювався й поетизу­вався ніжною «партією» Меланки, образ якої, пояснював

І. Кочерга, «є поетичним символом України, що «з пітьми віків та через стільки бур» пронесла незгаслим живий вог­ник прагнення волі. Цей образ ніжності, світла й життєвої стійкості надає творові глибоко оптимістичного звучання.

Драматург покладав великі надії на сценічне втілення своєї п’єси, але вперше вона була поставлена лише 1935 р.

Ще одна із цікавих для І. Кочерги ідей — наповненість одної миті. Ми зустрічаємося з нею і в деяких пізніших творах драматурга («Чаша», 1942; «Досить простягти ру­ку», 1946). Ще в 10-х роках він нотував задум п’єси, в якій мав розкрити цей «релятивізм» плину часу — задум, згодом реалізований в одноактівці «Зубний біль сатани». Отож мотив «тісного часу» не був новим для І. Кочерги. Які ж обставини спонукали драматурга знову повернутися до ньо­го? Чи не через те, що його уяву вже вкотре тривожить образ Карфункеля, того демона душевного болю, з яким ми зустрічалися і в п’єсах «Пісня в келиху», і на сторінках житомирської періодики кінця 20-х — початку 30-х рр.?

716