окресленістю. Понад те, Чупринка — чи не найхарактерні­ший, найпоказовіший і закінчений представник його творчо­го типу серед поетів усіх трьох руських літератур»

Його перу належать двадцять дві літературно-критичні статті й рецензії, зокрема про твори І. Нечуя-Левицького, І'. Хоткевича, М. Вороного, М. Філянського, Михайла Жука, Михайла Семенка. У першому посмертному найповнішому виданні творів Г. Чупринки в Празі 1926 р. упорядники вмістили 447 творів. Це і поезії, і літературно-критичні стат­ті, й рецензії, а саме — 423 вірші українською мовою, 2 — російською і 22 рецензії.

Однак були й інші оцінки. Наприклад, журнал «Книгар» у лютому 1919 р. опублікував статтю М. Зерова «Гр. Чуп­ринка. З приводу нового видання творів», в якій критик уважно проаналізував метрику і ритм його поезій, основні ідейно-смислові акценти. Свої критичні спостереження він узагальнює таким чином: «Теми його далеко не нові навіть в українській поезії, оброблення їх доволі примітивне і по­верхове, правдиве поетичне захоплення заступається зде­більшого риторикою. Бадьорий настрій його поезій — всу­переч невпинному квилінню українських версифікаторів, від­чуження від патріотичних трафаретів в свій час мали зна­чення, як протест проти літературної традиції, але це зна­чення було явищем часовим. Для української ж поетичної мови Чупринка наробив великого лиха, засмітивши її вар­варизмами і прозовими виразами, од яких одгонить газет­ним жаргоном».

Такий присуд не міг не вразити поета, тим паче, що М. Зе- ров категорично узагальнив: «Мало має права Чупринка на титул українського Бальмонта». На жаль, здійснений критиком-неокласиком аналіз поетичного вибраного Г. Чуп­ринки, виданого товариством «Криниця» (четвертий начеб­то вже підготовлений до друку том його поезій так і не по­бачив світ), давав підстави для суворого, хай не присуду, але висновку.

Все ж поезія Г Чупринки — це своєрідна кардіограма духовного биття серця значної частини української інтелі­генції першого десятиріччя XX ст. Це складний період нашої духовної історії. Він пов’язаний із емоційно стимульованим активним пробудженням національної свідомості, розумін­ням необхідності вироблення нових шляхів розвитку націо­нальної культури й літератури, динамічною гонитвою за но­вими образами, за новими формами й засобами самовира­ження. Певну роль відіграв у цьому яскравому оновленні

1 Богданович м. Грицько Чупринка//Вітчизна. 1988. № 7. С. 164.

208

художнього мислення символізм, який в кінці XIX — на по­чатку XX ст. захопив і Україну. Г. Чупринка був добре обіз­наний з творчістю Едгара По, Шарля Бодлера, Поля Вер- лена, Артура Рембо, Стефана Маллярме — усіх тих, хто пробував вивищити поезію над прозаїчною буденністю й надати поетичній формі магічних властивостей.

Із зацікавленням поставився Г. Чупринка і до такого категоричного авангарду, як футуризм. Принаймні, з ува­гою придивлявся до поезії Михайла Семенка, написав ре­цензію на його книжку «Prelude» (1913).

Щодалі відчувалося, що дійсність відштовхувала чутливу до болей і страждань мистецьку душу Г. Чупринки: він во­лів краще відсторонитися од драматичних суперечностей життя, ніж прагнути їх гармонізувати. Стихійність, розку­тість і мелодійність його поетичного самовираження все ж не раз «коригувалися» внутрішньою потребою «зазирнути» в світ реальний, побачити, яким е його власне, справжнє, а не уявне, переживання народної долі. Ось, для прикладу,, вірш «Ти не чув?..»:

Ти не чув?.. А чути треба,

Як співають люди в горі,

Як співають люди в муках,

Як здіймаються до неба Душі змучені та хворі В довгих, вистражданих звуках.

Ти не знав?.. А треба знати,

Що за слізьми — крик одчаю,

Гнів і полум’я пожежі!

Зчервоніють неба шати,

Скрізь од краю і до краю Рухнуть стіни, зникнуть межі.

Такі настрої в поезії Г. Чупринки з’являлися найчасті­ше в перший період його творчості. Та не можна стверд­жувати, що й згодом поет не звертався до образного «пе­редумування» соціальних явищ і проблем. Але він вподобав роль, «маску» романтичного Поета, який виборсується з-під тяжкого, безпросвітнього емоційного тягаря- болей і стра­ждань оточуючого світу й «оселяється» в «чертогах світо- знання». Ця «роль» була зіграна ним талановито — Г. Чуп­ринка щиро повірив у містичне призначення поезії, яке так натхненно сповідували символісти.

Він прагнув оновити форми й ритми української лірики, порвати з консервативними традиціями національної літе­ратури. Але попри все своє бажання бути в авангарді пое­тичного новаторства, Г. Чупринка не зміг відірватися од ху­дожньої стихії рідної культури — він залишався її сином і

209