1 Назустріч. 1935. 1 серп.

14 Ю1

417

тора й виявляється в завоюванні нових обширів обсерва­ції, водночас зупиняємося перед новим питанням: чи від­бувається у рамках цього нового замкненого кола, цього «четвертого перстеня» своя світоглядна еволюція? Питання це важливе й заслуговує на увагу, оскільки різні дослід­ники дають на нього різну, часто протилежну відповідь. Так, канадський літературознавець Д. Козій у статті «Тро­яке джерело творчого натхнення Б.-І. Антонича» протестує проти, за його словами, спроб «втиснути Антонича в рамки філософського матеріалізму» ', а Яр Славутич свою пози­цію виражає уже самою назвою статті «Від ідолопоклон­ства до християнства» («Шлях», Філадельфія, 1949. 25 груд.). Більша частина авторів — і українських, і за­рубіжних (Д. Павличко, М. Неврлі, Ф. Неуважний, А. Фла- кер) — вбачають рух поета в протилежному напрямі. Чи дає поезія Б.-І. Антонича підстави для простеження такої еволюції? Якщо в ранній збірці віршів «Велика гармонія» (вона не була видана окремою книжкою) ліричний герой поета шукав Бога, але «розминулись поруч себе дві доро­ги», а в «Книзі Лева» постійно присутній погляд того, хто «створює й винищує світи», «гасить ночі й світить свічі днів» («Балада про пророка йону»), сплітає «вінки божих блискавиць» («Знак Лева»), то «Зелену євангелію» про­ймає ідея одухотвореної матеріальності. Початок цієї ко­рінної зміни — «Пісня про незнищенність матерії» у другій главі «Книги Лева». Головне в цій метаморфозі не так авторська декларація, як поетична концепція, яку можна б назвати культом чи домінантою біологізму, доводить: «за­кони біосу однакові для всіх», їм підвладний і мікро- і макрокосмос — рослини, звірі, зорі, люди.

Біологізм Б.-І. Антонича — плідний як поетична кон­цепція, що утверджує єдність світу, космосу, підпорядко­ваного законам природного саморозвитку, і включає лю­дину в «мудре коло життя» як органічну частку приро­ди, де

Лисиці, леви, ластівки і люди,

Зеленої зорі черва і листя матерії законам піддані незмінним, як небо понад нами сине і сріблисте!

(«До істот з зеленої зорі»)

Мотиви антоничівського біосу особливо виразно вияви­лися в «ліричних інтермеццо» його «Книги Лева» та «Зе­леної євангелії», які продовжують лінію «Трьох перстенів». Тут теж персоніфікована стихія лемківських пейзажів, але

¹ Слово. Едмонтон, 1970. С. 169.

418

якщо раніше можна було відчути дистанцію між ліричним героєм і зображенням, сказати б, незлитість у системі суб’єктно-об’єктних відношень, то тепер ланки зв’язку зникають, і «я» поета цілком розчиняється, «зростається» із світом рослин, тварин, зірок. Тепер уже не знайдеш у нього, що ранок скочить, як лоша, а день вливається в до­лину, як у миску молоко, тепер —

Нас двоє — два кошлаті й сплетені кущі, і усміх наш — метелик ніжний і крилатий.

Проколені думки, мов бджоли на дощі, тріпочуться, на гостре терня міцно вп’яті.

(«Сад»)

Тотожність з природою в творчості Антонича американ­ський дослідник, українець за походженням, Б. Рубчак характеризує як сходження «з холодних олімпійських ви­сот назад до життя, від «ортодоксально-релігійної поезії» до «низу», «землі», а югославський літературознавець А. Флакер — як сходження вниз, у світ природи (цей мо­тив він знаходить і в хорватській поезії 20—30-х років).

Злитість ліричного «я» поета з природою, контакт із всесвітом стають домінантними рисами «пізнього» Б.-І. Ан­тонича, про що свідчать, зокрема, його начерки до віршів: строфи або ж окремі рядки, мовби спалахи думки: «І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий», «І ри­би з моря моляться до риб із зодіаків», «У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк...», «Сестра Антонича — лиси­ця» тощо.

І нарешті, ще один аспект біологізму, «зеленої єванге­лії». Сьогодні, коли в соціології, філософії, соціальній пси­хології все настійнішою стає ідея взаємодії природи і су­спільства, тієї енергії людського розуму і етики, які мають стати оборонним щитом природного середовища, поезія Б.-І. Антонича, що проголосила єдність людини з приро­дою, з біосом, закони якого «однакові для всіх», вписала людину у вічний колобіг (перстень) усього живого, утвер­джувала «розумне» в природі, «природне» в людині як гарант їх обопільного виживання.

Здавалося, подібні мотиви мали б відсторонювати уяву поета від української поетичної традиції, розчинити її в якихось позанаціональних формах, образах, асоціаціях. Однак він зумів наповнити ідею животворчих соків при­роди символікою українського фольклору і класики. Ха­рактерний зразок — «Яворова повість»:

Мав дяк в селі найкращу доню, дівчину явір покохав.

14*

419