Ліберальні північнокавказькі газети писали про «гучний політичний процес» над «серйозним громадським діячем» та його однодумцями.

Вирвавшись на волю, П. Капельгородський переїздить до Владикавказа, де активно співробітничає в газеті «Те­рек»; його двічі притягають до суду як публіциста, але ре­дакція газети й особисто її секретар С. М. Кіров беруть провину на себе. Поет не вгамовується. Зацікавившись при­чинами абрецтва, він переконується, що політика самодер­жавства поставила численні народи груди на груди, ніж на ніж. Зібравши в Чечено-Інгушетії та Осетії багатющий фактичний матеріал, письменник був вражений наслідками неписаного закону «тюрми народів» щодо колоній та на­півколоній: «поділяй і владарюй!» Він їде до Петербурга і передає редакторові «Русского Богатства» В. Короленкові разючі докази зловживань царських сатрапів, а також до­повідає про все це членам Державної Думи.

А тим часом, помітивши в пресі гострі статті П. Капель- городського і прочувши про його виступи в Думі на захист народів Терека, несподівано для письменника, в далеких кизляро-астраханських пісках гридцятитисячний ногайсь­кий народ 16 січня 1910 р. в «столиці» Караногаю — Терек- лі—Мектеб зібрав нізам — всенародний сход •— і ухвалив запросити письменника до себе. Замислені П. Капельго- родським соціальні та економічно-культурні реформи справили глибоке враження на споконвічних степовиків. Крім того, він написав повну історію ногайського народу від XII ст. до 1928 р. і передав її у власність Дагестанської АРСР. Відомий письменник Дагестану Д. Трунов якось зізнався: «Для мене особисто ім’я Пилипа Йосиповича Ка- пельгородського священне, його життя справді подвиж­ницьке. Треба знати, що таке Караногай, щоб зрозуміти, що для нього значить ім’я диво-людини з України» ’.

Глибоке знання економічно-правового й патріархально- родового побуту караногайців спонукало його до написан­ня трагедійної повісті «Аш хаду» («Я стверджую», 1917). Це зворушлива повість про трагічне кохання й гірку долю байгуша-сироти Каїрбека та його нареченої Отарбіке. Ко­ли ж Каїрбек викрав наречену і втік із нею, то за таке зухвале порушення одвічних законів і традицій багатії вирішили закопати його і дівчину живими в землю. Зреш­тою, Каїрбек потрапляє до в’язниці, звідки виходить од­чайдушним месником, тікає на Терек, до абреків.

1 Бойко л. Пилип Капельгородський: Нарис життя і творчості. К.. 1982. С. 159—160.

632

Опублікована в перекладі російською мовою повість, перший прозовий твір про життя караногайців, стала улюб­леною їхньою книгою.

У травні 1917 р. письменник переїхав до Владикавказа, де його і застав жовтневий переворот. Знайдені останнім часом нові факти в біографії письменника дозволяють стверджувати, що П. Капельгородський сприйняв револю­цію неоднозначно. Про це свідчать його публіцистичні статті «Як наш селянин у «буржуї» потрапив», «Рідні кар­тинки», «Бережіть кооперативи», «Наші чергові завдання», а також віршовані фейлетони «Російська історія від Олек­сандра Благословенного (Романова) до Ніколая Леніна (Ульянова)», «Потік-Богатир» та ін.

У липні 1918 р. денікінці захопили Ставрополь, учинив­ши погром, внаслідок якого загинув архів письменника. П. Капельгородський мусив тікати, бо в загонах генерала Шкуро було чимало терських офіцерів, які вважали його «червоним». Оселився після переїзду у Лубнах. Звісно, че­рез тривалі мандри погано знав тогочасну Україну, тож і заходився сумлінно вивчати життя, нові соціальні умови, щоб визначити в них і своє місце.

Внаслідок збройного повстання, здійсненого на чолі з Директорією, 14 грудня 1918 р. було скинуто й вигнано гетьмана Скоропадського. Натхнений ідеєю відродження України, П. Капельгородський 1 січня 1919 р. випустив перший номер газети «Лубенщина». Три чверті матеріа­лів — статей, віршів, фейлетонів — належали перу її го­ловного редактора. Про політичну орієнтацію та зміст га­зети можна скласти думку вже з промовистих заголовків статей: «265 літ Московської неволі», «Чи потрібна нам федерація з Москвою?», «Чому селяне не хочуть більшо­вицької комунії?» тощо.

За два тижні по тому до Лубен увійшли більшовики. На десятому номері газету було заборонено, а її редактор відтоді й до кінця життя був для влади неблагонадійним. Природно, що про цю сторінку свого життя й творчості письменник не згадував публічно. Лише в автобіографії, написаній на вимогу ДНУ, розповів, як став редактором «петлюрівської» газети. Невдовзі ситуація докорінно змі­нилася: влітку 1919 р. до Лубен увірвалися денікінці й учинили дикунські погроми. Згодом він яскраво розповів про ці події в оповіданнях «Дід Явтух» та «Червоноармі- єць» (Наше слово. 1928).

У 1921 —1922 рр. під час арештів української інтеліген­ції, яка виявляла «хитання», П. Капельгородського знову посадили в в’язницю, цього разу чекісти, і з метою «пере-

633

виховання» змусили читати в’язням лекції політграмоти, а згодом і в школі ПУР. І таки «перевиховали». З 1924 р. він працює в редакції газети «Червона Лубенщина», а з 1925 р.— завідувачем відділу «Більшовика Полтавщини», таким чином засвідчивши свою, хоч і вимушену, а все ж ло­яльність до радянської влади.

Природа обдарувала П. Капельгородського ще й талан­том сатирика та гумориста. Людина разючої працездатно­сті, письменник лише за два роки опублікував на сторінках згаданих газет близько 600 фейлетонів, гуморесок, критич­них розвідок та понад 200 віршів, політичної сатири, ліри­ки. А ще ж 60 фейлетонів у газеті «Комуніст» та стільки ж у «Робітнику». Сатиричні списи він спрямовував проти неп- манів, крамарів, куркулів, бюрократів, лицемірів... Най- популярніші з гуморесок були видані окремими збірками: «Гей, не дивуйте...» (1927), «Роздайсь, море» (1927), «Прейскурант отця Максима» (1929), «Знищимо як клас...» (1931). '

Кращі фейлетони й гуморески, побудовані переважно на конкретних фактах і прізвищах, були дуже популярними, зокрема такі, як «Браг», «По-євангельському». Проте не­рідко надто щільна пов'язаність із місцем і часом ставала причиною сумної долі цих творів. До того ж, коли авторові зраджувало чуття міри й смаку, його гумор скочувався до «малоросійського» сміхотворства, розрахованого на неви­багливі смаки. Згодом, усвідомивши це, письменник зарікся писати фейлетони.

Отже, мусив кинути не тільки фейлетони, а й журналіст­ську діяльність. Тим паче, що пережите під час громадян­ської війни і трьох революцій спонукало його до система­тичної праці. У вересні 1928 р. він завершив сатиричну по­вість «Непорозуміння», а в 1930 написав повість-хроніку «Шурган». За два роки по тому вона вийшла у видавницт­ві «Рух» (X., 1932), а наступного була перевидана з допов­ненням і новим жанровим визначенням — «роман-хроніка». Тоді ж прийшло й широке визнання його як талановитого прозаїка. У творі йдеться про одну з найтрагічних сторінок історії громадянської війни на 'Герщині та Кубані — геро­їчну боротьбу Північно-Кавказької II армії з денікінцями та її останню страдницьку путь та загибель у кизляро-ас- траханських пісках.

Твір цінний передусім історичною достовірністю зобра­ження. У невеличкій передмові автор висловив жаль з при­воду того, що в художній літературі ця епопея належно не відтворена. Мало хто знав, що героїчні таманські загони після відомого переходу через гори поділили трагічну

634