рйчний фальш, добірна колекція ундо-фашистських концей- цій і ідейок, невдало замаскованих поробок об’єктивного історизму. З-за цього «історизму» визирає обличчя класово­го ворога — західноукраїнського фашиста, який на втіху собі, хоч уявно, в історичній давнині конструює, що безсиль­ний створити реально» '. Висновок звучить безапеляційно, як вироки сталінсько-беріївських часів.

В. Державін під час війни опинився на Заході й оціню­вав роман з інших позицій, але його несправедливий висно­вок залишався в силі буквально донедавна, доки сучасні літературознавці М. Жулинський та М. Сивіцький не взяли його під сумнів, а історики не зреклися своїх усталених і суб’єктивних трафаретів щодо постаті самого гетьмана, по­ки не стали доступними праці на цю тему М. Грушевського, Д. Яворницького, І. Борщака.

Богдан Лепкий належав до кола прогресивних діячів української культури, його особисті й творчі зв’язки з

І. Франком, М. Лисенком, І. Трушем, М. Коцюбинським,

1. Кобилянською, його багаторічна дружба з В. Стефани- ком, польським поетом В. Орканом, його самовіддана пра­ця над виданням творів І. Котляревського, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Т. Шевченка, грунтовні дослідження твор­чості цих письменників висувають Б. Лепкого на одне з чільних місць в українському літературному процесі, його працям з історії літератури, творчим портретам письменни­ків притаманні ті ж риси, що й поетичним та прозовим тво­рам,— любов до предмета, що надає викладу особистісних інтонацій, теплоти, ліричності.

Багато зробив Б. Лепкий для ознайомлення зарубіжного читача з українською літературою. Він видавав книги укра­їнських письменників (Т. Шевченка, Ю. Федьковича,

2. Франка, М. Коцюбинського) польською та німецькою мовами, виступав з численними доповідями, писав огляди, його переклад «Слова о полку Ігоревім» польською мовою помітили й оцінили. Прагнення Б. Лепкого донести до іншомовного читача кращі зразки рідної культури йшло поруч із перекладанням творів класиків світової літерату­ри— Г. Гейне, М. Лєрмонтова, М. Конопніцької, Шеллі,

В. Короленка — українською.

Ознайомлення з доробком Богдана Лепкого в повному його обсязі ще попереду, як і осмислення його багатогран­ної творчості, яка припала на епоху, сповнену складних істо­ричних процесів і важких випробувань. Починав він напри­кінці XIX ст. під опікою І. Франка, а в надвечірню годину

1 Державін в. Історична белетристика б. Лепкого//Критика, 1936. № 5. С. 48.

41

його привітав молодий Б.-І. Антонич віршем, що закінчував­ся рядками:

Похилився поет над минулим, доторкнувся до споминів струн.

Аж раптово над ним промайнуло старосвітське: «Не весь я умру».

(«Поет»)

Ці рядки актуальні й сьогодні, коли письменнику повер­нуто його чесне ім’я.

Петро Карманський (1878—1956)

Час, у який випало жити й творити поетові, сповнений складних і драматичних подій та соціальних процесів: дві світові війни, розпад Австро-Угорської імперії і трагедія Західноукраїнської Народної Республіки, що закарбувала­ся у стрілецьких піснях, окупація Галичини Польщею й пацифікація українського населення, апокаліптичні жахи доби сталінізму, перші проблиски хрущовської відлиги... А при цьому участь — не завжди зважена і не завжди з власного бажання — в різних політичних справах при різ­них ситуаціях і попадання у триби різних політичних машин, його муза змушена була видавати й фальшивий звук, але він усе ж залишався співцем.

Народився Петро Сильвестрович Карманський 29 травня 1878 р. в містечку Чесанові Любешівського повіту (тоді Австро-Угорщина, тепер — Польща) у родині ремісника. Власне, це була напівселянська родина, бо хоч батько-тес- ля часто подавався на заробітки далеко від дому, на гроші, які він приносив, прогодувати сім’ю (а Карманські мали шестеро дітей — чотирьох синів і двох дочок) було скрутно, бо значна частина коштів осідала в шинках. Підмогою був клаптик землі, який обробляла переважно мати.

Та батьки докладали зусиль, аби дати синові освіту, во­ни віддають Петра до української гімназії в Перемишлі. Незабаром помирають батьки, хлопець мужньо зносить усі негоди й закінчує гімназію. Опорою в житті стає для нього поезія. У 1899 р. вірші П. Карманського з’являються на сторінках журналу «Руслан», цього ж року виходить перша збірка «З теки самовбивці».

У цей же час записується у Львівський університет на філософський факультет, а оскільки коштів на навчання не було, йде працювати до кредитно-страхового товариства «Дністер», яке матеріально підтримувало бідних студентів.

43

Там він знайомиться з Михайлом Ядківим, який теж пра­цював у «Дністрі» і пізніше зобразив цю інституцію в ро­мані «Танець тіней» під назвою «Народна сила»; дружба обох письменників тривала довгі роки. Тоді ж молодий поет зустрівся з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Василем Стефаником, Лесем Мартовичем.

Незабаром П. Норманський залишає Львів і в 1900 р. їде до Рима, де вступає у Ватикані в «Колегіум рутеніум». ІЦо спонукало поета на такий крок? Сам він згодом поясню­вав це матеріальною скрутою та прагненням ближче позна­йомитися з античною й італійською культурами.

У колегії Г1. Карманський пробув майже чотири роки, але не завершив навчання. Що було причиною? Радше всьо­го волелюбна й незалежна вдача, яка не могла миритися з суворою, майже монастирською регламентацією життя, що не допускала товариських контактів та спілкування. Кон­флікт стався через вірші, які були написані у колегії і неба­вом з’являлися друком на сторінках «Літературно-науково­го вісника», літературну частину якого вів І. Франко. Кілька творів молодого поета він увів до антології української пое­зії «Акорди», 1903 р. видання.

У 1904 р. молодий поет знову повертається до Львівсько­го університету і опиняється в атмосфері активного літера­турного й громадського життя. В університеті він слухає лекції О. Колесси, К. Студипського, М. Грушевського, читає статті І. Франка, В. Шурата, О. Маковея, виступає в журналі «Літературно-науковий вісник», газеті «Діло», а в 1906 р. очолює редакційну колегію часопису «Світ», з якої бере свій початок літературне угруповання «Молода муза».

Але навчання й літературна праця раптом були перер­вані. У 1907 р. поет потрапляє до тюрми за підтримку бо­ротьби студентської молоді за український університет у Львові. Після виходу з в’язниці й закінчення університету якийсь час працює у редакціях часописів, домашнім учите­лем, потім в гімназіях Золочева, а відтак Львова. Нарешті здобувається на посаду вчителя у Тернопільській україн­ській гімназії.

У липні 1913 р. їде до Канади читати лекції з україн­ської історії та літератури. Крім читання лекцій, він засно­вує у Вінніпегу українську читальню, веде курси вивчення української мови для дітей, які навчалися в англійських школах, виступає з доповідями на різних зібраннях тощо. Але незабаром повертається: померла дитина (вже друга).

Такі обставини життя поета до першої світової війни. Літературна ж творчість цього періоду пов’язана з «Моло­дою музою». Ця літературна течія виникла у Львові в 1907

44

році під впливом нових літературних течій у Європі — «Мо­лодої Бельгії», «Молодої Франції», «Молодої Австрії», «Мо­лодої Польщі». Вплив ішов переважно через краківське літературне оточення, де в цей час навчалися й жили Ва­силь Стефаник, Богдан Лепкий, Остап Луцький. Ідеї захід­ноєвропейського символізму проникали в Галичину й ра­ніше: у середині 80-х років минулого століття приїздить до Львова польський поет і критик Міріам (Зенон Пшесмиць- кий), виступаючи з доповідями про нові художні та мистець­кі явиша в західноєвропейській літературі.

Отже, «Молода муза» виникла як ланка загальноєвро­пейського руху за оновлення літератури, як взірець пошу­ків нових художніх форм. Власне, вона була радше клубом, гуртком митців, що, як пізніше іронічно висловився Михай­ло Рудницький, нагадувало подружжя, що постійно спере­чається, але жити одне без одного не може.

Молоді українські модерністи (вони ще називали себе й символістами: тоді не було чіткого розмежування цих понять) прагнули поєднати національну традицію з новою манерою поетичного письма, шукали в цій традиції, зокрема фольклорній, символіки, суголосної космічним візіям, міс­тичним мотивам, які розуміли як зв’язок особистості з ці­лим світом, із всесвітом, як прагнення подолати межі часу й простору, відведені кожній окремій людині в її біологіч­ному існуванні.

В критиці про ранніх модерністів часто посилалися на авторитет І. Франка, який виступав проти їхніх естетичних засад, сформульованих в статті О. Луцького «Молода му­за». Він не сприймав їх «містичного неба», де людина має відпочити од дисонансів реальної дійсності, бо трактував «сучасну пісню», художню творчість, як «огонь в одежі слова».

Так, Франко не сприймав «маніфесту «Молодої музи» та він же у статтях «З останніх десятиліть XIX віку», «Старе й нове в сучасній українськії літературі» та інших першим помітив і теоретично обгрунтував риси нової прози, що ви­никла на зламі століть. Як зіркий дослідник Франко об­грунтував перехід від зображення зовнішніх обставин до їх розкриття через призму людської душі; чи не йому нале­жать найточніші й найглибші поцінування й характеристи­ки перших публікацій та книжок Михайла Яцківа, Богдана Лепкого, Василя Пачовського, Петра Карманського.

Перша збірка П. Карманського «З теки самовбивці» була блідим наслідуванням роману И. Гете «Страждання молодого Вертера» та Франкового «Зів’ялого листя». До­мінуючим настроєм молодомузівського періоду, як засвід­

45