«Сількор», «Хлоня» (всі — 1924). Нині важко стверджувати, що вони належать до вершинних художніх зразків, але того­часному читачеві ці розширені соціальні портрети, психоло­гічно проникливі й точні, говорили багато про нього самого. Головним же в цих творах було виведення реальної особис­тості з історичного ряду в історичний підряд, у знаменник, що визначає й скеровує суспільний поступ. До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924 р.), текст якої не зберігся '. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини, особливо цінного в атмосфері лівореволюційних вульгаризацій історії, став вір­шований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926). І в цьо­му — позитивний сенс твору, не позбавленого багатьох вад².

Взагалі В. Сосюру постійно приваблюють великі поетич­ні форми. Після поем «Віра» (1923) та яскраво експресіо­ністичного «Золотого ведмедика» (1923—1924) він створює епопею «Залізниця», що складається із п’яти сюжетно по­в’язаних поем. Автор простежує звивистий шлях свого героя до більшовицьких лав через робітничі загони, гетьманські кулі й поразку петлюрівщини. З рідкісною правдивістю уви­разнюється діалектика мужності й страху, слабкості й сили. Попри певні недоліки твору (скажімо, сюжетну неврівнова­женість окремих частин), епопея посилювала в українській поезії подих того реалізму, яким позначена «Скорбна ма­тір» П. Тичини, проза Г. Косинки і який на довгі роки буде затаврований регламентованою сталінською естетикою. Слід відзначити й те, що більшість спроб Сосюри створити велике епічне полотно обертатиметься черговим торжеством ліриз­му на розкиданих брилах епічної картини світу з усіма від­повідними плюсами і мінусами. Модальність чужа художній думці В. Сосюри — так було, і цього досить. Звідси — неза­перечна реалістичність його письма. Але реалістичність окремого (епізоду, штриха тощо) завдає удару наївній не­розчленованості цілого. Так, ворожа кров на снігу лиша­ється кров’ю людською, яку герой не може споглядати не­зворушно, любощі між боями залишаються даністю іншого життєвого контексту і в нього вписуються, всупереч світо- порядкові, хіба що здивуванням, скороспілістю. Наївний подив, розгубленість і захват від переживання подій скрізь розлиті в поемах Сосюри, логічно поєднуючи те, що не по­єднується, і пояснюючи те, що розумом пояснити неможливо. Нерозчленованість враження •—прерогатива лірики, і саме

1 Див.: Сосюра в. Третя Рота. С. 244.

2 Вичерпний аналіз твору знаходимо в статті м. Зерова «Володи­мир Сосюра — лірик і епік». Див.: Зеров м. До джерел к.. 1990. Т. 2.

266

у віршах поет сягає бажаної повноти н завершеності ху­дожнього освоєння дійсності («Уже зоря золоторога», 1922; «І все, куди не йду».., 1922 та ін.). Нерозчленованість — естетична сутність цього поетичного світу, його органічна й зворушлива магія.

Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпрож, а потім і Харківський універ­ситет,' де він опинився в дивній ситуації, коли вивчав укра­їнську літературу, а сусіди по парті — його власну твор­чість. У літературному житті поет посідав досить незалеж­ну, а почасти й несерйозну позицію. За десятиліття (1922— 1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткуль­ту, «Плугу», «Гарту», ВАГ1ЛІТЕ, ВУСППу та ін.), керую­чись не так ставленням до їхніх ідейно-естетичних програм, як особистими симпатіями (з другого боку, кожне угрупо­вання радо вітало прихід уславленого поета). Він постійно брав участь у літературних дискусіях, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то захищаючи грома­дянське покликання поезії від незрозумілих йому тенденцій неокласиків (що й виявилося в адресованому їм вірші

1926. p., якому судилася невдячна роль у боротьбі мистець­ких ідей). В. Сосюрі імпонував «широкий сонячний рух української молоді до культури («Плуг») і його насторо­жувала аристократична замкненість ваплітян і надмірні амбіції молодняківців ’.

Надто відкритий та імпульсивний, В. Сосюра в цих су­перечках часто бував беззахисним, іноді сам наражався на гострі закиди. Так, він впав у розпач з приходом непу, що відверто відбилося в збірці «Місто» (1924). Щоправда, свою похмуру розчарованість (по-своєму відтінену низкою екзо­тичних образів — «далекої Іранії», «замріяної Індії» та ін.) поет досить швидко долає. Вже в поемі «Воно» (1924) читаємо: «Знає він, од непу стало лучче, хоч спочатку й никла голова». Але недругам було що брати на недобру пам’ять.

А головне те, що в умовах невиробленої естетики, обтя- женої крайнощами класових зіткнень, Сосюрі з великими труднощами й моральними збитками доводилося боронити ліризм, поезію глибоких особистих переживань². Поетові дедалі більше перепадає за «солов’їв», «троянди» і «синій сум очей», хоча це — лише один бік його ліричного світу,

1 Див.: Сосюоа в. Третя Рога. С. 226—227.

² В. Сосюра оспівував «печальне ім’я Марії», а цього ж 1925 р. професор Рожицин, працівник ЦК, побивав прибічників одвічних ес­тетичних цінностей лекцією «Красота — это контрреволюция». (Див.: Сосюра В. Третя Рота. С. 221).

267

що мав і інший — полум’яний громадянський порив, відби­тий низкою блискучих образів і картин («Сонет», 1927; «Смерті нема для творців», 1927 та ін.). Зрештою, навіть громадянська лірика поета наражалася на неприйняття ортодоксальної критики, оскільки захоплювала поета й правда життя, а не лише ідея краси, «світлого майбутньо­го» (згадаймо вірш «І пішов я тоді до Петлюри», 1924).

Митець аж ніяк не замикається в тісному колі особис­тих потерпань, його соціальне бачення — гостре, проникли­ве, та й не таке однозначне, яким воно уявлялося впродовж десятиліть. Він писав не тільки «На сміх і регіт індустрії ходою твердою іду», а й такі твори, як вірш «Нуждарі», перейнятий занепокоєнням щодо гвалтівних темпів індуст­ріалізації, яка новітніми нуждарями жбурляє людей на маргінеси історії¹. І це — також лірика, за яку йому не раз дорікатимуть (та й не тільки — 1924 р. Сосюру вперше виключають із партії, хоч невдовзі це рішення відмінює ви­ща інстанція²). В. Сосюра шукає порозуміння з оточенням, готовий вдовольняти естетичні запити часу, навіть визнати «помилки» аж до крайніх меж — до відмови від власної поетики. Прикладами подібного каяття є вірш «Вечірні ву­лиці» (1926), де віддається данина урбанізмові та вірш «Майстерня» (1932) з його страхітливим апофеозом знео- сіблених шерег, моторошним висміюванням чуттєвих злетів і мрій конкретного «я». Однак такі епізодичні поступки вульгарній думці нічого змінити вже не могли. Вільна, окри­лена особистість ставала не тільки зайвою, а й антагоніс­тичною тоталітарній системі, що потребувала знецінення особистості до «гвинтика». В цьому — драма тогочасної лірики і мистецтва загалом, драма, що надірвала не один чистий голос — від геніального П. Тичини до не позбавле­ного здібностей П. Усенка. В. Сосюра, що висвітлив духовні обрії вільної людини в їх нікому не підвладному безмежжі, «вибився з хору». Це засвідчила й літературна дискусія 1925—1928 рр., яка завершилася на регістрі безпосередніх політичних звинувачень ³.

Збірки Сосюри «Золоті шуліки» (1927), «Коли зацві­туть акації», «Де шахти на горі» (1928) сповнені погідних

¹ Див.: Микитенко О. Друзі чи супротивники?//Київ, 1990. № 2.

² Див.: Сосюра В. Третя рота. С. 246—249.

³ Див.: Савченко Я• Занепадництво в українській поезії // Життя і революція. 1927. № 2. С. 160—162; Його ж. Мертве й живе в укра­їнській поезії Ц Там само. 1929. Кн. 1. С. 125—126; Христюк П. Соці-, альні мотиви в творчості Сосюри // Червоний шлях. 1926. № 2. С. 133—

1. 35; Музичка А. Журнальна українська лірика // Червоний шлях. 1927. № 2. С. 169.

268

настроїв і снаги творчого діяння. Місто людей (а не тільки виробничих ритмів і процесів) з усіма своїми барвами, зву­ками, заклопотаним нехаотичним рухом увіходить в його лірику, аби здобути в ній довге життя («Білі акації будуть цвісти», «Падають сніжини лагідно й млисто» та ін.).

1926. р. поет пише взоровану на традиції шевченківської по­літичної сатири поему «Відповідь». 1928—1929 рр.; поеми «Вчителька», «Поет», «ДПУ» і найзначнішу з-поміж них — «Заводянка». Все це дає підстави стверджувати, що він щасливо вийшов з «непівського» психологічного розламу, мобілізувався і як лірик вжився у мирний будень України. Це відзначає неупереджена критика, вбачаючи в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру ’. Однак на терезах політичної кон’юнктури фахова думка вже нічого не важи­ла. Безконечні закиди в бік поета суворішають (аж до «пе­ревиховання» поета при верстаті (1931) *, ввергаючи його в стан нової глибокої творчої коизи. Настрої відчаю позна­чилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, однойменно­му вірші. До проблем громадсько-літературних долучаються особисті, дається взнаки нещадне ставлення поета до сво­го здоров’я; 1934 р. він потрапляє до психіатричної лікар­ні ³. З огляду на розв’язаний у країні терор можна припус­тити, що це рятує його від страшнішого. Цього ж року його вдруге виключають з компартії⁴. Лише 1940 р. після від­чайдушного листа поета до Сталіна, якому він щиро вірив, його поновлять у лавах ВКП(б).

У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займаєть­ся поетичними перекладами. Декотра стильова одноманіт­ність, зумовлена природою поетичного мислення, приховує іншого В. Сосюру — блискучого версифікатора, що доскона­ло володіє словом (згадаймо його переклад «Демона» М. Лєрмонтова).

І все ж таки «вершителі судеб» визнають за краще збе­регти «поета робітничої рані», которого знає і любить на­род. 1936 р. Сосюру приймають до Спілки радянських пись­менників. 1937 р. він одержує змогу переїхати з родиною до ново! столиці України — Києва, удостоюється ордена «Знак пошани». У припливі нових сил і надій повертається до ро­боти. Сумного для країни 1937 р. з’являється збірка «Нові поезії», яка свідчить, що й у важку пору муза зазирала до

¹ Див.; Коряк Б. Українська література: Конспект. X., 1929. С. 246; Белецкий А. Я. Владимир Сосюра // Красное слово. 1928. № 4.

С. 148-150.

² Див.: Сосюра В. Третя Рота. С. 106—113.

³ Див.: Микитенко О. І. Друзі чи супротивники? К-, 1990. № 2.

⁴ Див.: Сосюра В. Третя Рота, С. 281.

269

В. Сосюри, залишаючи такі свої щемні знаки, як «Айстра» (1934) або «Хвилі» (1934).

Побитий, травмований, поет у змаганні із часом вийшов переможцем й остаточно утвердився на позиціях особистіс- ного ліризму: «Сонце впало птицею за гори, зоревїє сурми дальній спів. Я такий же лірик, як і вчора, в золотому шумі вечорів» (1935). Щоправда, ціною цього було досить широке продукування і кон’юнктурно-декларативних текстів, на взі­рець «Пісні про Ворошилова», які легко виходили з-під пе­ра. Але «Нові поезії», а ще більше збірка «Люблю» (1939) означили новий етап його творчості, пору художньої врів­новаженості, стилістичної витонченості. Уповні розкрива­ється живописний талант майстра, котрий і звичайний пей­заж уміє зробити чуттєво незглибимим («Осінь», 1938). Романсові перебори (мелодраматичні надміри, форсована наспівність) зникають з тканини вірша, лишаючись хіба що десь в основах поетики (специфічна образність і кольористи- ка, неодмінне сполучення близького й далекого планів). Але при цьому вони позбуваються романтичної винятковості й «висаджуються» на грунт «доброго реалізму і прозорої яс­ності спостережень» (О. І. Білецький), бо винятковою для В. Сосюри є звичайна земна краса. Бунтівливий вигнанець

і «печерний хлопчик» обіймає світ поглядом зрілого мужа. Немає розтерзаних, часто істеричних трьох крапок, рапто­вих вигуків і такого ж раптового заніміння на деталі — нія­ких сентиментів. Дихання вірша спокійне, лінії малюнка ясні й прозорі: «В тиші алей вальсує вітер. На цвіт жор­жини і вербен холодне злото ронить клен. Надходить осінь соковита» (1936). Поет дійшов згоди з природою і собою. Вища незалежність художника заявила про себе доскона­лістю поетичного живопису.

Дедалі ширше звертається В. Сосюра до традиції укра­їнського фольклору (прямі ремінісценції до відомих пі­сень— «Сині трави», поетика паралелізму, запитання-звер- нення до читача тощо). Наприкінці 30-х він ніби заглиблю­ється в океан народної пісні й думи, хоча спершу в його лі­риці переважали романсові мотиви й ближчі в часі маршові ритми (не обходиться тут і без стилізації, що, однак, зали­шається винятком, а не правилом).

1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увіб­рав усе те, що становить автобіографічну основу його твор­чості 20—30-х років. Роман (у першому виданні названий поемою), до якого включено навіть окремі розділи поеми «Заводянка», став своєрідним підсумком художньої розроб­ки власних проблемно-тематичних обширів: спогади про

270