ків 1903 р. М. Коцюбинського та М. Чернявського). Тож зрозуміло, чому в молодій, пореволюційній літературі всі­ляко віталася урбанізація, підтримувалося якнайширше відтворення міського життя. Щоправда, в трактовці досить однобічній, визначеній для письменників: показувати «не­оціниму допомогу пролетарського міста селу... творчу спів­дружність робітників і селян в справі будівництва соціа­лізму» '. Тих літераторів, які ставилися до цього інакше, хто не приховував реальних суперечностей між містом та селом, з’ясовував причини недовіри селянина до міста в но­вих соціальних умовах, засуджували як таких, що, вияв­ляється, писали «без врахування нових обставин або пере­бували під тиском буржуазної ідеології» ².

Найвиразнішим прикладом щодо цього в 20-ті й пізніше називалася повість В. Підмогильного «Третя революція» (1925), а поряд із нею — твори інших прозаїків, котрі ідео­логічне «збочували» в селянській тематиці: М. Івченка, Г. Косинки, Б. Антоненка-Давидовича, Б. Тенети, О. Копи- ленка. Були такі митці й в інших національних літерату­рах (в російській, скажімо, Л. Сейфулліна, Б. Пільняк,

А. Платонов). Тож цілком резонно виникає питання: чи випадкові ці «збочення» в письменників і чому так уперто вони керувалися тією «буржуазною ідеологією»?

Повість В. Підмогильного «Третя революція» була своє­рідним другим етапом художнього осмислення прозаїком проблеми «місто — село». В. Підмогильний наполегливо відтворював складнощі суспільних взаємин двох класів з того «затінкового» боку, що не заохочувався до глибшого пізнання вже тоді, а згодом і взагалі розцінювався як контрреволюційна пропаганда з відповідними висновками

і щодо подібних творів, і щодо самого автора.

Проблема міста й села цікавила В. Підмогильного від самого початку його творчості. Досить виразно вона окрес­лилася в повісті «Остап Шаптала» (1921), де герой-селя- нин, здобувши в місті освіту, маючи тут посаду, все ж по­чувається незатишно: його гнітить атмосфера байдужості до окремої людини, власна загубленість у цьому світі, мо­ральна провина за свою відірваність од джерел. Критика зустріла повість спокійно, хоча й звинуватила автора в на­туралізмі, захопленні «екзотикою буденщини» (М. Долен- го). А проте це був один із перших взірців великої форми в українській пореволюційній прозі, яка в цілому мала ще шкіцо-новелетковий характер.

1 Історія українсько! літератури: у 8 т. К-, 1970. Т. 6. С. 293.

1 Там сало.

626

Зате бурхливий резонанс у критиці викликав цикл новел • Повстанці». З особливою дражливістю сприймався той факт, що, помічаючи зволікання із випуском нової збірки її київському видавництві, автор передав новели для публі­кації до емігрантського журналу В. Винниченка «Нова Україна» (Прага-Берлін, 1923). Та головне було в іншому. Письменник чи не вперше в радянській прозі (цикл почав друкуватися в 1920 р. в катеринославській газеті «Україн­ський пролетар») відобразив реальні труднощі, що скла­лися внаслідок командно-штучних, політико-економічних перетворень на селі, від яких залежала подальша життє- спроможність більшовицької держави. Жорстокість і на­сильство, що супроводжували революцію, залишалися й далі; на наступному етапі, зокрема, мали місце і в стосун­ках із трудящими. Це насильство, від продрозкладки до інших масових примусів, постійно відчувало на собі селян­ство, це пробуджувало його невдоволення і, врешті, при­звело до прямих повстань, утворення великих військових з’єднань, зокрема на Катеринославщині, під проводом Н. ,Махна.

Такою була реальна суспільна ситуація того часу, й реаліст В. Підмогильний не міг її не відобразити в своїй творчості. Йшлося ж бо про драму селянської душі: знову брати до рук зброю для кровопролиття чи вирощувати хліб? Щоправда, в новелах «Повстанці» немає батальних сцен. У романтично-імпресіоністичних барвах подано кіль­ка картин про вступ сільських юнаків до загону повстанців, атмосферу в самому загоні (тут помітний вплив «Тараса Бульби» М. Гоголя), про маніфестацію тої вольниці, котра не визнає ніяких обмежень і тому зневажає унормоване життя, в першу чергу міське.

Критика довільно трактувала це як «захоплення пет­люрівською романтикою» *, не помітивши, що В. Підмо­гильний зумів відтворити й розшарування в середовищі по­встанців, показати зародки втіленої в образі отамана Кремнюка анархічної, руйнівної сили, готової нищити не лише місто, а й село і все навколо заради абсолютної ідеї про волю. Письменник тим самим ніби застерігав від не­безпечних прагнень насильно руйнувати природу селянина й силоміць вести його до соціалістичного раю. А в опові­данні «Іван Босий» (1922), яке фактично примикає до циклу «Повстанці», В. Підмогильний, вдаючись до засобів ірреальності, ще гостріше зобразив тогочасну ситуацію на

1 Червоний шлях. 1923. № 2. С. 308.

527

селі, показав протистояння невдоволеного селянства й но­вої влади.

Годі говорити, що сприйняття цих суто художніх обра­зів і картин, створених В. Підмогильним, було вульгарним, упередженим, і це наклало помітний відбиток на весь на­ступний творчий шлях прозаїка. Проте письменник і далі розгортав художнє дослідження взаємин міста й села, їх загострення — «третьої революції», за визнанням теорети­ків анархізму. Це визначення, можливо, надто образне, засвідчувало очевидну конфронтацію села й міста, а на­справді — села і нової «комунівської» політики щодо нього. Автор «Третьої революції» прагнув осмислити це явище глибше: як національну трагедію, що призвела до розша­рування, замість очікуваного об’єднання, будівничих сил українського народу.

Порівняно з попередніми творами це розгорнуте худож­нє дослідження, психологічне пізнання характерів, аналіз життя сім’ї міських інтелігентів, через яку проходить віст­ря зображених суперечностей. В. Підмогильний лаконічно й виразно (взагалі повість компактна композиційно, з енергійним ритмом сюжету) змалював досить типове для тогочасної літератури класове розшарування в родині під впливом революційних подій. Помітно, що письменник сві­домо вдавався до психоаналізу — це виявляє і його власна художня творчість, і дослідження ним поетики класиків та сучасників (статті й рецензії про творчість І. Нечуя-Ле- вицького, М. Рильського, 10. Яновського).

Фабульне ядро повісті — захоплення міста махновцями, цими «брудними, веселими чубатими хлопцями», в яких вихлюпнулася задавнена, сліпа помста місту за кривди села, «звідки йшли усі накази, куди возились податки, де жили дідичі, лунала чужа мова й зникав викоханий у сте­пах хліб». Однак при відкритому співчутті до повсталих степовиків (що й педалювала тоді вульгаризаторська кри­тика, переводячи це в політичну площину) письменник не просто відображав, а робив нещадний «розтин» буйної вольниці, і перед читачем розкривалася недоцільність, без­перспективність анархії — руйнівної сили революції. Мані­фестуючи незалежність і волю для усіх, вона легко жертву­вала конкретною особистістю (це органічно передано і в образі самого Махна). Насильство породжувало у відпо­відь таку ж протидію, а в загальній масі вело до настроїв апатії, безвір’я, нехтування моральними, життєтворчими чинниками.

Устами старого революціонера, колишнього емігранта й каторжника, В. Підмогильний проголошує в повісті необ­

528