На національне самоусвідомлення П. Филиповича впли­нула буржуазна революція 1917 р., яку він сприймає, за словами дослідника Гр. Костюка, як «державно-національ­не відродження українського народу, і з «самопосвятою неофіта віддає себе, весь свій талант українському народо­ві» *. Відтоді П. Филипович пише українською мовою, пе­рейнятий вірою у відродження рідної землі:

Не хижі заклики пожеж,

Не безнадійний рев гармати —

В поля майбутнього зайшла ти —

Минулу радість в них знайдеш.

А давнє слово на сторожі,

Напівзабуте слово те,

Як пишне дерево, зросте У дні співучі і погожі.

(«Не хижі заклили пожеж...»)

З 1917 р. Филипович працює на посаді приват-доцента в Київському університеті, а з 1920 р., після перетворення університету в Інститут народної освіти, і до 1933 р. — про­фесором, викладачем історії літератур.

Про нього написано чимало, щоправда, здебільшого як про поета, і, на жаль, значно менше як про високоерудова- ного літературознавця, професора, викладача. Дослідники прискіпливо простежували послідовність громадсько-полі­тичної позиції поета, з’ясовували, як близько стоїть «не­окласик Филипович до сучасності» (Д. Загул), як він «ре­агує на революційні події» (Б. Корсунська), тримається осторонь «партійних і політичних пристрастей своїх сучас­ників» (Г. Костюк). Втім, визначали домінантні риси його поетики та естетики: передовсім людяна сутність його лі­рики, схильність до філософського мислення, інтерес до обробки історико-культурних сюжетів, вишуканої форми, освоєння «фольклорного різноманіття української народ­ної творчості» (М. Жулинський).

Для поетичної особистості П. Филиповича характерні інтелігентність, висока філологічна культура, самостійність художнього мислення, мало залежного як від традицій, так і тиску сучасності, щирість самовираження. Знавець куль­тури минулого і гостро чутливий до нового, він у своїй поезії рівно уважний і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя. Загалом це поет медитативного складу, тож найкращим його набутком є інтимна лірика

1 Костюк г. Поет-учений. Дещо про поетичну і наукову спадщину Павла Филиповича // Филипович п. Література. Нью-Йорк, сша; Мельборн, Австралія, 1971. С. 554.

II Юі

321

з її філософським осягненням світу, наданням йому гармо­нії («непорушної згоди поля, людини, дня»), відвертістю в найпотаємніших почуттях «самотньої втіхи» і «мрійних надій».

За час від 1919 р., коли в «Музагеті» з’явилися перші, українською мовою писані, вірші, П. Филипович видав поетичні збірки «Земля і вітер» (1822) та «Простір» (1925).

Сліди учнівства були мало помітні в книжці «Земля і вітер» П. Филиповича,— це лірика зрілого художника, майстра форми. Вона багата прикметами сучасного життя поета, її розгалужують у часі й просторі літературні ре­мінісценції. Книжка цільна композиційно, в ній відбива­ється розвиток поетичних настроїв, що, в свою чергу, зу­мовлюють стильові відмінності: від романтичних символів через певний наліт декларативно-конструктивістської штучності до класично-реалістичного письма з прозорістю, лаконічністю й предметністю образу. П. Филипович полюб­ляє катрени, віддаючи належне й строгій поетичній формі сонету, яким і відкривається перша збірка. Тяжіння до простоти і ясності сховані в основі його розлогих метафо­ричних образів, подекуди цілий вірш являє собою розгор­нуту метафору («Гроза»),

«Земля і вітер» не поступається художньою досконаліс­тю другій збірці «Простір», хіба що стильовою цілісністю. Зважено продумана композиція «Простору», автор свідо­мо не уникає хронологічної послідовності (перемежовує по­езії, писані у 1922 р., з пізнішими), що є однією з ознак ці­лісності обидвох збірок.

Особливе місце в ліриці П. Филиповича посідають по­етичні переживання, спричинені громадянською війною; жахливі спостереження й щемке співчуття до людей і стражденної землі завуальовано в розлогих і містких об- разах-символах:

Ніч, як циганка стара,

Сонним степам ворожила

Зникли вітри-сторожі Не шепотіло і жито,

Що у яру, на межі,

Двох невідомих убито.

Ніч не могла вже заснуть —

Бачили очі безсилі:

Знову у полі ростуть Чорні, високі могили.

(«Ніч, як циганка стара...»)

У цих відлуннях на громадянську війну чи не найповні­ше виявилось романтичне світовідчуття поета, помітне

322

скрізь, де відкрите саморозкриття ліричного героя (його смуток, зажура, мрійливість), зіштовхуючись із невбла­ганною реальністю, проймається раптом холодом розсуд­ливості:

Кому не мріялось, що є незнана Муза —

Яка в минулому з’являтися уміла

Поетам радості, і вроди, і любові

• ••■•■■•»••■а*

Не вірте мрійникам, не слухайте померлих!

Борвієм, пристрастю і згагою степів.

Тугою темною і бійними дощами

Життя несеться над усіма нами

І вимагає ладу і пісень.

(«Кому не мріялось, що є незнана муза...»)

Драматичну роздвоєність людини у двох світах — своє­му власному вселенському безмежжі — відтворено в пере­кладах з Ш. Бодлера й Є. Баратинського («Людина і море», «З Баратинського»), єдиних інтерпретаціях іншомовних поетів, уміщених у збірці «Простір», з її свідомо вива­женою побудовою.

Виразно розкривається філософсько-естетична сутність поезії П. Филиповича в його поглядах на людину та її при­значення. Тогочасна пролетарська настанова полягала в тому, щоб зображати конкретну людину — шахтаря, бу­дівника, цегляра, одне слово, «брудного замурзаного ти­тана» (М. Рильський), і з цього боку можна сказати, що його герой «неолюднений», бо постає переважно як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться всі лінії філософ­ських роздумів поета: про вічність краси, майбутнє («вря­тує вроду і себе людина», «став чоловік над чорною ріл­лею, як небо гордий, сильний, як земля»). Естетичне кредо П. Филиповича-художника сформульоване ним у вірші «Різьбярі».

В високій залі промину малюнки І пильної уваги не зверну На куби тіл, на штучні візерунки І на залиту фарбами стіну.

Перегоріли задуми колишні - І лінія не радує мене,

Коли не сяє крізь кольори пишні Людське обличчя мудре і ясне.

Поет прагне гармонії, спокою (образ спокою в різних смислових інтерпретаціях, нерідко асоціюючись з осінню, проходить через його вірші, сповнюючи їх сумовито елегій­ними переживаннями), але щоразу наштовхується на «за-

11*

323

лізний заклик димарів». Поетові вдається Долати сумні настрої самоспонуканнями «пить отруйну і цілющу радість мудрого життя», та на об’єктивну зневагу до краси й куль­турних надбань людства він реагував сумною констата­цією:

Гордий Рим, залізні легіони...

«Енеїдн» бронзові рядки...

В наші дні бурхливі і червоні

Хто згадає про чужі віки?

(«Спартак»)

Навряд чи П. Филипович міг сказати про себе: «Я мо­лодий, бо з молодими», хоча сподівання на молоде поко­ління у нього присутні («І наші дні здивують дивним сві­том прийдешні покоління»; «Слава тобі, молоде покоління, дню молодий!»). Собі, своїй поезії він відводив інше місце, заявляючи: «Пора і мені... засохлим листям осіннім про­майнуть у майбутні дні» і обираючи «мудрість мрійного спокою».

Про високу культуру й освіченість, поєднані з позицією, протиставленою оспівуванню бетону й заліза, свідчать по­етичні переспіви, літературні ремінісценції П. Филиповича із слов’янських та інших літератур світу, вірші на біблійні сюжети. Зроблені ним переклади творів з Ш. Бодлера, П. Беранже, П. Верлена та інших поетів сприймаються як невтрачений зв’язок з європейською літературою, якою здавна жиьило українську літературу.

Офіційна критика не раз ставила у провину П. Филипо- вичеві його причетність до неокласиків. «Класовою» підо­зріливістю й ортодоксальністю цієї ж критики можна по­яснити й те, що П. Филипович до останнього часу майже не був «відкритий» як літературознавець і критик. Його літературознавчі праці (за винятком розвідки «З новітньо­го українського письменства») зібрані під «одним дахом» у книжці «Література», що з’явилась, однак, не в Україні, а «як поклін українського громадянства на еміграції в Австралії» '. До неї увійшли дослідження про Т. Шевчен­ка, І. Франка, Лесю Українку, О. Олеся, М. Коцюбинсь­кого.

П. Филипович належав до порівняльно-історичної шко­ли дослідників, активно відстоював її принципи, придат­ність і корисність для українського літературознавства. «Порівняльна метода дослідження була, на його думку,— зауважує Г. Костюк,— глибшим і ширшим засобом пізнан-

¹ 1991 року, нарешті, вийшла у видавництві «Дніпро» збірка його «Літературно-критичних статей», уважно й сумлінно впорядкована та прокоментована Сергієм Гречанюком (він же — автор грунтовної пе­редмови).

324