рив ще й з обов’язковими літературними екскурсами «в Азію, в Європу, в Америку й Китай» ’, то стає очевид­ним, що українське літературознавство збагачувалось в його особі на справді неординарну філологічну постать. Але наближалися роки «великого перелому», «сталінських п’ятирічок», навальної ідеологізації мистецтва й дедалі масовіших репресій серед діячів культури й науки, і на об’єктивний науково-критичний стиль О. Білецького поча­ло накладатися кригою вульгарно-соціологічне трактуван­ня літератури. Перші його ознаки вже помітні були у пе­редмові до виданого у Москві «Альманаха современной украинской литературьі» (1930). Але тут вульгаризація проступала ще переважно на рівні термінології («буржу­азна література», «пролетарська» та ін.) й оперування по- літизованою періодизацією літературного процесу порево- люційної пори («література епохи громадянської війни і перших років непу, література епохи відбудови... соціаліс­тичної реконструкції та ін.). Що ж до аналізу й оцінки самих літературних явищ означеного часу, то вони були (за незначними винятками) об’єктивними й науково спро­можними. Це був, по суті, перший і на кілька десятиліть останній аналітичний огляд майже всього, створеного ук­раїнськими письменниками в 20-х рр., через що він (огляд) аж до 1990 р. не передруковувався в зібраннях праць О. Білецького. Не був відомий читачеві й інший «вступ» ученого, який з’явився того ж 1930 р. («Вступ до історії нової української літератури», яким починався «Загаль­ний курс української літератури. Лекції 1—14»), але з ін­шої причини: тут вульгарний соціологізм у погляді на історію української літератури був уже домінуючою мето­дологією. Після цього, протягом першої половини 30-х до проблеми українського письменства О. Білецький звертав­ся досить рідко, натомість займався дослідженням зару­біжної літератури та осмисленням проблем «марксизм і література».

Треба сказати, що бацилою вульгарного соціологізму в дусі марксистських вимог соціалістичного реалізму (основ­не положення в письменницькому Статуті формулювалася так: «соціалістично усвідомлене, правдиве, історично кон­кретне зображення дійсності в її революційному розвитку»; а в підручниках із теорії та історії літератури феномен сло­весного мистецтва визначався як «засіб класового образ­ного пізнання і класового впливу на дійсність» ²) в другій

1 Білецький о. Літературно-критичні статті. К., 1990. С. 9, 62, 66, 88.

2 Див.: Білецький о. Зібр. Праць: у 5 т. Т. 3. С. 515.

765

половині 30-х було вже вражене все академічне літерату­рознавство. Його представляли тоді лиш одиниці з випад­ково вцілілих учених, що працювали в 20-х роках (О. Бі- лецький, О. Дорошкевич, П. Рулін, М. Гудзій та ін.), але переважно це були вже нові кадри, зрослі в умовах репре­сій і вульгаризацій усього духовного життя в країні (Є. Кирилюк, Є. ІІІабліовський, О. Назаревський, І. Піль- гук, П. Волинський, П. Колесник, С. Шаховський та ін.). Деякі з них були теж репресовані, не встигли навіть про­явитись у галузі справжньої науки (Є. Шабліовський, П. Колесник), а інші продовжували, наскільки це було можливо, наукову діяльність, вміщуючи свої дослідження в наукових записках Інституту літератури імені Т. Шевчен­ка, що виходили під назвою «Радянське літературознавст­во» (протягом 1938—1940 рр. вийшло шість випусків) і часом поєднуючи дослідницьку роботу з викладанням літератури в вузах чи середніх навчальних закладах. Опу­бліковано тоді кілька розвідок про давню літературу (М. Гудзій, І. Єрьомін), про текстологію творів Т. Шевчен­ка (М. Бернштейн), про творчість Г. Сковороди (П. По­пов), П. Мирного (Є. Кирилюк), П. Грабовського (О. Ки- сельов) та ін. Вульгаризаторські тенденції в цих роботах виявлялися здебільшого в трактуваннях світогляду пи­сьменників, але поширювалися також і на осмислення та аналіз художніх методів, стилів, жанрів і навіть стилістик. Саме в другій половині 30-х почав інтенсивно утверджува­тися панівний у наступні десятиліття погляд на історію літературного процесу від найдавніших часів як на постій­ну боротьбу реалізму з усіма іншими, нереалістичними формами творчості. Реалізм тоді ототожнювався з прав­дивою (в класовому розумінні) ілюстрацією історичних процесів і тому всіляко підтримувався, а інші форми (ро­мантизм, новоромантизм, символізм, імпресіонізм тощо) гнівно засуджувалися як буржуазні, декадентські, форма- лістські. Найбільш крайні судження щодо цього вислов­лювалися в роботах про творчість М. Коцюбинського й Лесі Українки як вихідців «з буржуазно-інтелігентських кіл», яким на шляху до реалізму доводилося переборювати і впливи на них нереалістичної творчості, і власні ідейні суперечності.

«По-новому» в другій половині 30-х років почали осмис­люватись і постаті письменників, які започатковували ра­дянську літературу. Вихідними «критеріями» тут були пере­важно «вказівки» партійних діячів, які висловлювались у виступах на письменницьких зібраннях або в статтях у пар­тійній пресі. Так, у цитованому вже виступі на письменниць­

766