339Пробатансу вав між вірністю оригіналу і адаптацією його в український

культурний простір. Такі твори збагачували вітчизняну культуру,

переконливо доводили можливість висловлення українською мовою

шедеврів світового письменства. Варто тут нагадати улюблений М.

Рильським афоризм О. Пушкіна: "Перекладачі поштові коні освіти".

Цикл ліричних мініатюр "З окрушків" раптом озивався могутніми інтим­

ними автобіографічними мотивами, глибокими філософськими роздумами

про життя і лворчість. Ю. Федькович. що його доробок відзначався сильним

епічним дискурсом, розкрився тут у новій якості. Деяка недопрацьованісль

"окрушків", певна недбалість у версифікації компенсувалася тут щирістю

поетичної інтонації та глибиною авторських зізнань.

А відтак можна сміливо гвсрднтп, що співробітництво Ю. Федьковича

з новим журналом народовців було плідним і взаємно корисним.

На місце першорядного автора літературного відділу журналу

поступово висунувся Іван Семенович Нечуй-Левицький (І838-І9І8). Він

дебютував у "Правді" як прозаїк, опублікувавши гут І868 року свою першу

повість "Дві московки" (№№ 8-І3) та оповідання "Гориславська ніч. або

Рибалка Панас Круть" (№№ 23-26). яке в насту пних віщаннях зберегло лише

другу назву. Наступного року співробітництво автора з підросійської

України в "Правді" посилилося. Редакція зрозуміла перспективність для

утримання передплати вміщення на сторінках свого видання великих

епічних творів, які заповнювали мало не весь річний комплект журналу.

Так. майже симетрично тут І869 року була розміщена велика повість (за

сучасними жанровими уявленнями поза сумнівами роман) Причепа"

(№№ 12-46). Нау ковцями встановлено, що першу половину твору редагу вав

П. Куліш, зробивши чимало правок стильового характеру, вдавшись до

скорочення побутово-егнографічних сцен та кількох вставок

248

.

І. Нечуй-Левицький увірвався в українську літературу як могутній

талант, заявивши про себе відразу цілком зрілими творами. Ного публікації

в "Правді" можна розглядати як цикл, пройнятий єдиною наскрізною темою:

сучасне становище у країнської спільноти у міжнаціональному контексті.

Повість "Дві московки" розповідала про де. як через солдатчину,

запроваджену Російською державою, було спотворене життя двох

українських селянських дівчат Ганни і Марини. Різні їхні характери,

природна вдача, життєвий ш.лях. Ганні пощастило одружитися з коханим

Василем, солдатом (москалем), але його забирають знову до війська, з нею

росте її син. материна втіха, але і ного забирають від матері в кантоністську

школу. Ганна помирає самотньою й нікому не полрібною. Марина з відчаю

вийшла заміж за нелюба, теж солдата, його теж призвано до війська для

участі у якійсь військовій кампанії. Обидва чоловіки канули в безвість,

додому не повернулися, ніякої звістки про них дружинам не надійшло.

Обіщві вони живуть у статусі московок: ні жони, ні вдови. Марина кінчає

43

Возняк М. Куліш як редактор "Причепи" Левнцького // Записки Наукового

товариства ім. Т. Шевченка. - 1928. - т. СХЬУІІІ (148). - С. 98.

Mиxайи .Л.

340Історія українськожурналістики XIX століття

жіптя в місті повією в корчмі. Винною в трагедійності їхньої долі є нав'язана

Російською державою українському народові солдатчина, що руйнує

узвичаєне патріархальне життя, вириває чоловіків і жінок, що пов'язали своє

жіптя з ними, з природного середовища, ставіпь їх перед неподоланними

перешкодами й нерозв'язними у їхньому становищі проблемами.

Оповідання "Рибалка Панас Круть" теж містило історію усього життя

героя і закінчувалося трагедійною розв'язкою. Рибальський фах діда Панаса

втлумачувався як життєве узбіччя, на яке він був силоміць випханий

потужною єврейською конкуренцією. Змалку розумний, талановитий,

здібний до всякого ремесла ("на що було тільки гляну , вже й умію, вже й сам

зроблю, та ще й як зроблю!"), він виявлявся неспроможний покоріістатися

плодами своєї праці, продати свої вироби, бо торгівля на ярмарках

захоплена єврейськими гендлярами. Рибальське ремесло дарує героєві

спілку вання з природою, щоденні естетичні переживання, але найважливіше

переносить його в стан свободи, незалежності від євреїв і панів,

розташовує у романтичній ситуації здобуття волі, а відтак і самототожності.

Повість "Причепа" була присвячена найбільш актуальній для Пра­

вобережжя проблемі україно-польськпх стосунків. Письменник иаратсльно

розвивав у ній два сюжети. Перший одру ження українки, доньки попа о.

Хведора Чепу рновського Гайни із збіднілим шляхтичем (теж українського ж

походження) Леєм Середпнським. Другий - одруження сина українського

міщанина, купця Лемішки. Лкима. з донькою поляка Пшепшинського, Зосею.

Ру хаючись послідовно, сюжетні лінії зливаються незадовг о до фіналу, аби

утвердіпи програмову для автора думку про згубність для української

людини втрат свого питомого національного середовища під ґвалтовним

тиском польської агресивності. Прагнення панувати, зну щальна зневага до

у країнців як народу . їхньої мови й культури, які виявляють представники

польської сторони, завдають непоправних моральних збитків обом родинам,

незважаючи на відмінності характерів і ситу ацій.

Усі три твори Нечуя-Левицького утверджували цінність питомих

українських начал, засвідчували, що лише у згоді з своєю природою,

національною ментальністю людина може домоглися повноцінності

реалізації своїх здібностей, а відтак і здобути щастя.

Стиль Нечуя-Левицького відзначався новаторськими рисами у

співставленій з художніми системами навіть його найближчих

попередників: Марка Вовчка. О. Сгороженка. II. Куліша. Ю Федьковича.

Мого можна кваліфікували як взірцевий реалізм, заґрунтований на

філософії позитивізму. Соковиті побутові картини, часто виразно

сатиричні, рельєфно виписані характери, мальовничість у пейзажах і

інтер'єрах забезпечувала його творам читабельність, притягувала до

журналу публіку, що шукала не лише ідеологічної адекватності, але її

естетичного задоволення.

Особливе значення для галицької журналістики мала мова Нечуя-

Левицького. почерпнута з живого народного джерела в самому центрі її

творення Києво-Полтавському регіоні, вона не просто істотноМихайин 1.Л.

відрізнялася від мови тодішньої галицької публіцистики и літератури, але

була для них зразком описування складних життєвих ситуацій, але іі

ідеологічних суперечок, висловлювання думок і почуттів. Це було

надзвичайно важливо з огляду на триваючий етап становлення єдиної для

двох частин У країни літературної мови.

У перший період існування журналу І. Нечуй-Левицький опублікував

тут ще переклад казки М. Є. Сатпікова-ІЦедріна "Повість про те. як мужик

харчу вав двох генералів" (1870. № 5). Переклад був виконаний за текстом

щойно опу блікованим у жу рналі "Отечественные записки" (1869. № 2). У

вступному слові до публікації 1. Нечуй-Левицький повідомив про намір

написали велику статтю з оглядом великору ської журналістики за 1869 рік:

публікація казки мала на меті підготувати читача до сприйняття в

майбутньому критичних оцінок автора, правити за своєрідну ілюстрацію

до йоі о висновків. Він навмисне обрав твір, у якому російський письменник

висміював російську державну систему, зображав прірву між Росією

генералів і Росією мужиків. Особливо в цій казці Салтикова-ГЦедріна

дісталося російській проурядовій пресі, зокрема газеті "Московские

ведомости", номер якої знаходять на безлюдному острові генерали. Казка

була такою г острою, що Нечуй-Левицький додав до її публікації від імені

народовців підрядну примітку : "Нехай ніхто не думає, що лаємо Москву , як

звичайно на нас наговорюють. В Росії гаразд більше лають в журналах і

газетах "Москву" і її партію, ніж у "Правді" в Галичині". )а думкою

перекладача, твір ('атппсова-ГЦедріна близький до духу "Правди": вій йоі о

пропонує як такий, який читає вся Росія, на противагу тим. що друкує

"Слово" і які в самій Росії "піхто не читає, окроми хіба що їх авторів"

І. Нечуй-Левицький написав згадану вище статтю, назвавшії її

"Органи російських партій" і запропонував "Правді" переклад ще однієї

казки Салтикова-ГЦедріна "Дикий пан", але ці публікації в журналі не

з'явитися через припинення його видання. Статтю письменник все ж

надрукував у газеті "Основа", а казка так і лишилася неопублікованою.

У "Правді" першого періоду були опу бліковані повість Марка Вовчка

Кармелюк" і казка "І Іевільничка". Це не були першодруки. але публікація

цих творів виправдовувалася тим. що вони не бу ли відомі в Галичині.

У нершнй рік існу вання жу рналу його редакція багато у ваги приділяла

Висвітленню програми народовців. Омелян Партицькнй. відомий

народовський публіцист тих років, у статті "Одповідь московським

жу рналам" (1867. № 20) сформу лював головні ідеї своєї иарлії. Відкіщаючп

звину вачення в сепаратизмі, він писав: "Ру сь отже власної держави, хоч би

таку іі у творити хотіти, цілком не бажає. О політичних виворотах на Малій

Русірозсудно мислячий чоловік і мислити не може " (підкреслено автором. І.

М). Головна ідея публіциста відмежу ватися від москвофільства, що саме в

1866 ропі проголосило остаточну свою позицію: орієнтування на Москву .

Симпатії ж О. ГГарлицького лежали на боці Австрії Аргументував він це так:

"Нас. русинів галицьких, прилучила доля до Австрії. І Іе маємо причини, хоч

нам часом бу ває і тяжко, повставати на Габсбургську династію. До неї в'яжуть

342Історія української журналістики XIX століття

нас найкращі споминки новішої історії: Австрія узнала нас народом і підвшла

нас і крайнього упадку: Австрія взяла нас в опіку перед давнім польським

безправ'ям: Австрія визволила наш народ з підданчої тяжкої неволі Під

такою Австрією мп. доки віку нашого, жиги і розвиватися хочемо".

Поруч з О. ГІартнцькнм активно співробітничав у "Правді" С

Згарськшї. Він помістив тут етнографічні праці "Народна філософія, списана

по народним нословнцям і приповідкам" (1867) та "( лідн поганської просвіти

на Русі ведля народних нісень. повірок. сказок і історичних записок" (1868).

Обіщві етапі с і .значнихш здобутками тодішньої етнографічної науки

Присвячені вони реконструкції українського народного світогляду та

просвітнім засадам національного жіптя за фольклорними творами. Сприяв

розбудові української етнографії відділ "Із уст народних", що система пічно

з'являвся в журналі. Перу С. Згарського належить і літераїурно-кріггнчна

стаття про "Неофіти'" Т. Шевченка, яку І. Франко вважав "лііппою від пізніше

написаного розбору Омеляна Огоновського""

4

".

Набу тком "Правди" в 1868 році став переклад "огляду української

літератури", здійснений В. Барвінськнм з монументальної праці о. ІІипіна

га В. Спасовича "Історія слов'янських літератур", що тоді тільки з'явилася

першим виданням.

Його брат Олександр Барвінськнй зголосився вести в "Правді" відділ

"Огляд літературний". Він відзначався особливою сумлінністю у веденні:

подавав Повний бібіліографічний опис книг, вміщував розгорнуті анотації,

завжди відзначав позитивне значення киш и. але й не зупинявся перед

посутніми зауваженнями.

У Правді" першого періоду розпочалася творчість і Нечуя-кріггика. У