604Історія української журналістики XIX століття

пояснює їй: "Мене любов ненависті навчала", "Тоді в мені спалахнула

ненависть До тих. що нищили мою любов". Мотив вічної війни, бойових

дій лише в темряві дозволяє зробити висновок, що мова йде про

терористичні дії революціонерів, розпочаті в 1860-х роках. Це була справді

прихована війна з владою. Учасницею такої боротьби виступала й хвора з

цієї невеличкої поеми. Мотив переливання любові у ненависть і навпаки

традиційний для Лесі Українки. Любов до батьківщини народжує

ненависть до її ворогів. Прагнення авторки розбудити сплячий український

народ сягало аж до виправдання грішниці.

Почу ття відчаю стає домінуючим у двох наступних віршах. У першому

з них на чільне місце висунуто образ ліричної героїні. Ще промчить наді

мною багато злих хуртовин, говорила вона, свідомість обгорне туман

розпачу, але я жду. що серед ночей загоріпься той вогонь, у якому

"гартується ясна і тверда криця". Це я зроблюся крицею на тому вогні, у

мені народиться нова людина, а як зломлюся, то не плачте по мені.

Вірш "Хвилина розпачу " у заголовку давав настанову на те. що в

ньому відображено миттєвий настрій. Насправді ж весь цикл перекону вав у

протилежному: розпач був сталим для Лесі Українки, вона не могла

виоратися з ним. Горе тим, що народилися в темниці, - говорила поетка.

Вони бачать світ через тюремне вікно, оточені сірим камінням, цвілим

муром. Вони навіть не знають, яким є насправді світ і що таке свобода.

Поетка перетворює свій вірш на замовляння: нехай впаде тюремна стіна,

нехай вона навіть нас покриє камінням, але у світі запанує воля.

Поетичний доробок Леся Українки у "Житі і слові" був представлений

класикою. Головні мотиви її творів: могутність елова як зброї в боротьбі з тем­

рявою. політичною заду хою, певніш вілчай і розпач від того, що ця боротьба

не дає негайних наслідків, - це були ті аспекти, що відповідали політичній

програмі радикальної партії і світогляду Лесі Українки. У цей час поетка

пережила період соціалістичних захоплень, цілком щирих у своїй суті, аж поки

революція 1905 року не протверезила її і вона услід за І. Франком не покину ла

соціалістичну ідеологію й не перейшла на позиції національної демократії.

У другому періоді відчутно скорочуються публікації художніх

перекладів. З помітних явищ тут було подано два у ривки з роману Е. Золя

"Рим". Друкувалися вони під загальною назвою "РапШіс тахіїтиь" (1897.

№№ 3. 5-6) і містили розділи "Щоденне життя" і "Прийняття паломників",

у яких розповідалося про епізоди з життя Папи Римського. Журнал

продовжував політику виховання в читачів матеріалістичного світогляду,

викригтя церкви й критики релігії.

Загалом белетристика журналу "Житє і слово" другого періоду

демонструє зміни в характері видання, наближення його до політичних,

партійних завдань. Тут посилилися декларативні твори, з виразним

публіцистичним дискурсом і нарисовою стихією. У цілому це відповідало

завданням часопису. Публіцистичність зовсім не означала другосортності

чи художньої невибагливості. Навпаки, у журналі в цей час з'явилися

твори, яким судилося у війти до у країнської класики. Зрештою, це можна