316Історія української журналістики XIX століття

відходила в бік класичного реалізму позіггивістнчного зразка. Романтичні

елементи в більшій чи меншій мірі присутні в українській літературі завжди,

обіймаючи все XIX століття від романтизму на його початку до

неоромантизму при його завершгенні. Творчість Федьковича. що припадає

на середину XIX століття, відіграє роль проміжної ланки. Він не дає

фантастичних картин, не заселяє простір своїх творів надприродними

силами, його романтизм тяжіє до життєподібних реалістичних зразків. Але

могутність людських пристрастей, трагічні наслідки боротьби героїв з

своїми почуттями, незвичайні обставини їхнього життя, за які мала правити

розкішна природа екзотичної Буковини, невміння героїв бути наслідком дії

на них соціальних відносин. - усе це спонукає до цілком однозначного

висновку: перед нами твори взірцевого романтизму.

По-третє, у філософській концепції письменник стоїть на загальнолюдсь­

ких засадах, не вдовольняється й не шукає навіть соціальні причини трагедій

своїх героїв, бачить їх у неминучому зіткненні людських почуттів навколо

вічних пристрастей кохання, прагнення до оволодіння красивою жінкою, до

схиляння перед коханим чоловіком. Герої Федьковича відповідають народ­

ному ідеалові волелюбності, з фольклорною простотою й прямолінійністю,

відсутністю навіть претензій на поглиблений психологізм створює

письменник їхні портрети. Широко використовуючи діалектизми для

характеристики персонажів, він домагається відтворення місцевого колориту,

предстаалення Буковини як частішії українського етнічного простору.

Значно меншу роль у прокладанні шляху галичанам до духовного

єднання з українцями відіграли твори В. Шашкевича, опубліковані у

•"Вечерницях". Хоч було їх і не мало, але за талантом вони значно

поступалися творам Федьковича; менш досконалою була також і їх мова.

На провідну програмову ідею журналу "працювала" й повість Ф.

Заревича "Хлопська дитина", яку він друкував під псевдонімом Юрко

Ворона в багатьох числах "Вечерниць" в 1862 році (№№ 1-18). Її сюжет

складала історія Стефана, сина наймички-сироти. Вихований у родині

сільського попа, юнак здобув університетську освіту, став відомим

адвокатом і виступив в обороні селянських інтересів. Задум письменника

полягав у тому, щоб зобразити зрушення в свідомості й соціальній

структурі галицького русинства після революції 1848 року. Досить

спостережливо прозаїк описав чванство й станові передсуди попівства і

шляхти, їхні глузування зі Стефана, який, однак, сповнений почуття власної

гідності, усвідомлення свого призначення - служити українському

народові. Твір написаний в об'єктивно-оповідній манері, має в цілому

реалістичний характер з деякими елементами сентименталізму й бурлеску.

І. Франко вважав цю повість 'примітивною за мовою й письменницькою

технікою, чале все-таки наділену певним значенням як перша спроба

зображення жігття й пог.лядів сучасного інтелігентного русина"

23

.

257

Фрвнко І. Я. Южнорусская литература // Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. -

К„ 1984. - Т. 41. -С. 138".

.417Mиxайи .Л.

На роль провідного публіциста "Вечерниць" поруч з Д. Танячкевичем

висунувся Ксенофонт Климкович (І835-І88І). Почавши співробітничати в

"Слові", він швидко ідейно розійшовся з Б. Дідицьким. і органічно увійшов

до табору народовців. Стаття 'Народність і словесність" (І862. №№ 2-8)

розв'язує проблему мовп. якою мають послуговуватися галицькі русини.

Дтя публіциста вже однозначно вирішено: ми - малоруський народ, що

займає величезну територію на південному сході Європи. А "народ і

словесність суть отже якби нероздільні понятія; є он то і вона довжна бути

конечно", - твердить К. Климкович. Тнмчасом знаходяться люди, які

радять малоросам відмовитися від своєї мови. Але автор статті

переконаний: "Для малоруського народу нема уже і не може бути наколи

іншої словесності, як тільки своєї питомої малоруської".

Посилаючись на думку II. Куліша, який назвав українську літерату ру

"новим словом між народами". К. Климкович виправляє авторитетного

літератора: яке ж це "нове слово", коли нашій словесності тисяча років.

Словесність буває писемна і усна. Наша усна народна творчість є окрасою

слов'янщини. А писемна література розпочалася в літописах стародавніх.

Те. [До великоруська народність, спираючись на спільний історичний

початок наших народів, вважає цю давню писемність за свою, зовсім не

означає, що вона не належить у країнцям. Вона так само наша, як і їхня. А

відтак, твердить К. Климкович. ми не народжуємося, а відроджуємося, і

наше "нове слово" виявляється одночасно й словом стародавнім.

Думка про українське відродження збудилася "у нашій

Наддніпрянській Україні! їй належиль слава сеї превеликої мислі; їй

належатиме і слава доконаного діла!" Гї діячі першими відкинули думку про

те, що український народ може задовольнитися якоюсь міфічною

общеруською мовою. Під цим оглядом і великоруська мова виглядає

обласним наріччям слов'янської мови. Але ж росіяни, творячи свою

літературу, узяли за взірець "язик московського люду", а не малозрозумілу

вже книжну мову. Українська мова цілком самостійна в колі слов'янських

мов. "Малоруський язик.

л

твердить К. Климкович, - од великоруського

тим внішним видом совсім розрозняється, а то майже в такій самій степені,

як чеський від польського".

Мова - це складне явище. Публіцист виділяє

в

ній два найголовніші

стилі: популярний і науковий. Під популярним він розуміє й стиль

художньої літератури. "О наукових предметах малоруським язиком писати

єще не пробовати на Україні, бо до тепер ще і способності не було",

вказує публіцист. Але "малоруська мова має уже вироблений стиль

популярний". "А понеже у нас в Галичині нема ще виробленого

попу лярного стиля, - завершу є він свої міркування. - і без уйми вспільному

малору ському слову такий стиль у нас окремішно вироблятися не може, то

слідує нам безусловно прійміггн наш письменний язпк з України".

Стаття "Народ і словесність" вражала глибиною аргументації,

почерпнутої автором з історії, залізною логікою в розвшку своїх мірку вань.

К. Климкович доводив важливу для "Вечерниць" думку про необхідність

.418Історія української журналістики XIX століття

для українців користуватися єдиною української мовою, у виробленні якої

Наддніпрянщина випередила Галичину, а відтак останній необхідно просто

скористатися вже готовими надбаннями своїх же братів зі Сходу.

Мистецтво полеміки демонструє К. Климкович і в статті "Гадка

ученого о руській словесності" (1862. №№ 19-22). Гловним суб'єктом

дискусії стає тут М. Максимович, який у статті "Червоноруські вірші"

("Киевлянин", 1841. кн. 2) необачно похвалив вірші поетів, як-от

Левпцького. які "з малоруської мови у своїх писаннях якесь великоруське

байстря зробити намагають". Публіцист використав давню статтю М.

Максимовича як привід для розв'язання важливого дія тодішньої

Галичини актуального питання про мову української літератури. На думку

К. Ктимковича нею може бути лише українська мова, заснована на живих

розмовних зразках. Він навіть не зупиняється перед звинуваченням М.

Максимовича в прихильності до "офіціальної привички: міркувати о

народно-літературнім єдпнстві тих руських людів. котрі нині складають

великанську державу всіх Россій. і що условієм сего народно-літературного

единства повинен бути як і досі язик московській".

Мимохідь дісталося й Шафарикові. котрий "колись-там сказав, що ми

малорусини обійдемся без окремішної аласної літератури, бо, каже, ми

повинні управляти одну загально-руську словесність".

N1. Максимовичеві К. Климкович протиставляє Маркіяна Шашке-

вича. Він для нього ідеал поета і вченого, "бо вчився не на чому, але на

своєму власному народі та і повчає щиро усіх тнх, од котрих тієму народові

має бути помочна праця на словесному полі". І Пашкевич заслуговує на

високу назву "Маркіяна-ІІредтечі", за той знаменитий урок свого життя,

яким він обдаровує сучасників.

Суголосними ду мками наповнена стаття К. Климковича "Ми і вони"

(1863). спрямована на відмежування народовців від польського табору, з

одного боку, і від москвофільського, з другого боку. Вона сприяла

самовизначенню українців, згу ртуванню їх навколо народовців, показувала

шлях практичної діяльності, на якому мусить розгортатися їхня праця.

Свідченням того, що "Вечернпці" мали всеукраїнське значення і могли

перетворитися на всеу країнську трибуну свідчіггь опублікований тут в числах

14 і 15 "Лист Харківської громади до галицької молоді". Він не лише

опріивнює те. що "Вечерниці" доходили до Харкова й читалися тут. але й

став фактом діалогу, що народжувався між Заходом і Сходом України

Головні ідеї цього листа, що має підпис "Харківці", а за ду мкою дослідників

238

його автором є сту дент Харківського у ніверсіггету того часу, а в майбутньому

відомий український письменник Василь Мова, можна представити так.

По-нерше. автор листа прагне донестп до галицьких братів своєрідність

ситуації на сході України Вона, за думкою В. Мови, найбільш істотно

відрізняється тому. що в підросійській Україні попівство виступає як ворожа

рогіронюк Оксана. Харківська громада наприкінці 1862 р. // Київська

Старовина. - 1998. - № 2. - С. 178 - 190.

319Mиxайин .Л.

щодо народу сила: церква служить знаряддям дальшого поросійщення

українського народу і не може ні сприяти його національному відродженню,

ні бути його носісм. У цьому полягала відмінність становища українства в

Росії від Австрії, де греко-катодицька церква виступила головною

ініціаторкою українського національного відродження.

По-друге. В. Мова від імені харківських українців заявив про їх

ставлення до російської мови, на адаптацію якої для українських

культурних потреб спрямовувалися зусилля галицьких москвофілів. Газета

"Слово" так само, як "Вечерниці" і читалася в Харкові і навіть мала своїх

кореспондентів, про що свідчить, наприклад, стаття "Спор Украины за

язык в Харькове" ("Слово", І862, № 85). Категорична позиція харків'ян

полягаїа в твердженні: московська мова не наша, вона чужа нам.

З попередніх положень випливала третя ідея: нам треба виробляти свою

українську народну мову, а головний інструмент для цього - література,

причому не та. що забезпечує лише інтереси нижчих верств і служить "для

домашнього обіходу". а така, що репрезентує світові ідеї українською мовою.

Такою була творчість Т. Шевченка. "Все, що є у наших думах українського, -

сгверждував В. Мова, це недавній схід посіяного Тарасом". Нам література

потрібна для того, запевняв автор листа, "щоб неосвічені та чисті душею

люди розвішались у освічених українців-русинів, рівно розширюючи свій

розум і возвишаючи душу, а не перероблювались у нікчемних перевертнів".

Для цього потрібна "вирорблена народна мова". "А виробити її, братці, інак

не можна, які тільки силкуючись зложігпі цілу літературу, згодну не для одних

селян, а для всіх українців; таку літературу, яка б удовольняла духовні тріби

не тільки простих хліборобів, а й вищої народної громади".

По-четверте. В. Мова наполягав на ідеї легітнмиості дій українців, які

не протестують проти уряду й не намагаються його повалити, а захищають

природні інтереси того народу, чиїми синами почуваються. "Діло наше, як

бачите, святе і поважне, - писав він. - Ради його ми занедбали усякі інші

мрії і бажання, цураємось усяких демонстрацій проти правительства,

усяких політичних внтіваннів. Ховатись від правительства і вести проти

нього підземну війну нам ні на що. Ми опираємось тільки на своє чоловіче

право - бути тим, чим ми й повинні бути по своїй духовній вдачі. Од

правительства ми більше нічого не хочем, як тільки того, щоб воно не

боронило нам тихомир йти по дорозі саморозвою. а од москалів і запеклих

перевертнів, щоб вони зрозуміли, що наше діло - не химера і не вада для

народу, а спільна й необхідна його тріба".

Така заява, складена в період революційної ситуації в Росії, мала на

меті встановити чіткі параметри діяльності українців: у межах легальних

форм вияву своєї позиції. Звертає на себе увагу послідовність, з якою ця ідея

висловлювалася як представниками Харківської школи романтиків, так і

"Руською трійцею": не містила антиурядового змісту й програма Кирило-

Мефодїївського братства; тим не менше, з методичною наполегливістю

царський уряд відкіщав саму можливість співпраці з будь-якими

українськими елементами в своїй країні.

320

Історія української журналістики XIX століття

По-п'яте, Василь Мова пропонував галицьким українцям звіт про

справи східних братів. Тут відразу виявилася різниця між Поліцейським

режимом Росії й демократичною Австрією. Недільні школи, де ми

працювали над розвитком української свідомості, забороненіл-сцовіщалося

в листі; хотіли видавати часопис для народу двома мовами" - не можна.

"Зостається нам: розвиватись самим, збаї ащатись знаннями, укріплятись у

своїх поглядах та увірах. га. коли хто зможе, написати дещо для народу".

Така сумна картина з'ясовувалась під пером В. Мови. Діяльність

у країнської харківської громади була цілком заблокована від пу блічних її

виявів, приречена на герметичність. Цю тему розвивав автор і в "Post scrip-

tumi", де розповідав про спроби одного діяча поширити у країнські книжки

в українській школі, які були негайно припинені відповідними

доглядачами.

"Лист" справляв велике враження: знайомив галичан з життям

української громади в Харкові, викривав жандармські порядки,

запроваджені російською адміністрацією в Україні, будив протест проти

них. указував галичанам на те. що їхні суспільні умови істотно

відрізняються від російських, а відтак мусять бути використані для

розв'язання всеукраїнських проблем. Публікацію "Листа" слід розглядати

як першу реальну спробу утворення інформаційного каналу між Харковом

і Львовом, які представляли відповідно Схід і Захід України. Значення цієї

першої спроби важко переоцінити.

Незважаючи на величезні зусилля видавців утримати журнал. 2 травня