1874 Році подав низку перекладів з м. Некрасова; він же виступив

редактором перекладу поеми "Демон" М. Лєрмонтова, здійсненого С.

Руданським. що вже помер 1873 року. Переклад був опублікаванпй 1875

року в №№ 19-22. Ще раніше (1874. № 5) в журналі був опублікований

переклад С. Руданським уривку з першої пісні "Енеїди" Вергілія. Але

справжньою великою справою журналу була публікація перекладу

Гомерової "Ілліадн", здійсненого С. Руданським ще в 1862-1863 роках.

Вона розпочалася ще за життя поета в 1872 році, і продовжувалася після

його смерті. Свій переклад український поет назвав "Омирова

Ільйонянка"; його перша подача з передмовою поета вийшла 1872 року

ЯЙЙ(№№ 2-3). Далі вона продовжу валася в 1875 році (№№ 1. 2. 7): 1876 рік (№№

1-3): 1877 (№№ 2. 3. 10, 11, 16. 17. 18). Повний текст вийшов окремою

книгою з передмовою І. Франка лише 1903 року.

На той час вже існу вати російські переклади Гомеровп.х поем, aie С. Ру-

данськнп свою працю робив "не спираючись на російську перекладацьку тра­

дицію"

25

. Він обрав інший шлях - орієнтацію на зразки українського фольк­

лору і адапгації твору в український художній світ. Народницька орієнтація

визначиш засади його перекладацької творчості: вій орієнтувався на того

читача, що йому близька українська народна словесність, тому с мишво

переносив події Троянської війни в обстановку своєї рідної Вінничинн з її

історичним минулим, що сягає часів Київської Русі: українізував імена:

версифікацію: щедро використову вав патронімічний суфікс "-енко". Над ним

тяжіє авторитет І. Котляревського і художня сили його бурлескно-

травестійного слова. У країнська перекладна школа пішла дадеко вперед. Але

праця С. Руданського мусить розглядатися історично. Для свого часу вона

збагачувала українську культуру, знайомила чіггачів з епохальним твором

світової літерату ри, сприяла формуванню у країнської літерату рної мови.

Y 1880 році "Правда" вміщує у перекладі І. Франка уривки з видатної

трагедії Й. В. Гете "Фауст" (№№ 1-3). І. Франко був прихильником іншого

напрямку в школі українського перекладу. .Якщо позиція С. Руданського

зводилася до адаптації іншомовного тексту на українському культурному

ґрунті, то позиція І. Франка навпаки, до точного відтворення оригіналу й

підтягу вання українського слова до можливості відтворювати світові ідеї.

Переклад "Фауста" під пером І. Франка засвідчив широкі можливості

української мови, і метрично і лексично цей переклад був максимально

наближений до передачі безсмертного твору німецького поета.

Літературна частина "Правди" виглядала ґрунтовною й перскоили-

вою. Тут було опубліковано чимало творів, що у війшли до золотого фонду

української літератури. Хоча не слід уявляти "Правду" лнше як збірку

класики: наприклад, повість В. Барвінського "Скошений цвіт", що зайняла

19 номерів 1877 року, за оцінками І. Франка, "не задоволила надій навіть

його прихильників.....

8

.

Але обличчя журналу формується публіцистикою й літературною

критикою. У цих відділах вияскравлюється позиція редакції, ведеться

полеміка з опонентами, утверджується позитивна програма діяльності. У

"Правді" другого періоду на роль ідейного лідера вису нувся за відсутності П.

Куліша Михайло Драгоманов. Це парадоксальне твердження, оскільки М.

Драгоманов вважав себе "соціалістом за своїми ідеалами", хоча й додавав

"соціалістом західноєвропейської школи, але не російським нігілістом" . він

25

Біленький А. "Ільйонянака - перший повний український переклад Гомерової

"Іліади" // Руданськнй Степан. Твори: У 3 т. - К.. 1973. - С. 406.

253

Франко І. Я . Нарис... // С. 365.

259

Драгоманов М. П. Автобиографическая заметка // Драгоманов М. П.

Літературно-публінистичні праці: У 2 т. - К.. 1970. - Т. 1. - С. 65.

Михайли .Л.Історія української журналістики XIX століття

в цілому негативно ставився до народовського руху, особливо в 1870-х роках.

Лише пізніше настало розчару вання: "я справді поступово все більше ставав

противником російських революціонерів", писав про себе М. Драгоманов

в "Автобіографічній замітці" 1883 року. Причини розчарування полягати у

великоросійському централізмі, антикультурннх тенденціях, народницьких

ілюзіях та маккпавеліз.мі засобів російських революціонерів.

і великою мірою вірогідності можна припустити, що відсутність інших

видань, звернених до української освіченої аудиторії, спонукала М.

Драгоманов співробітничати з журналом, який не задовольняв його ні за

своїм спрямуванням, ні за культурним рівнем. Але іншого просто не

існувало, а створити свій не вистачало коштів. Тому "Правда" другого

періоду стала місцем публікації значної кількості праць М. Драгоманова

цього часу, а сам М. Драгоманов, як не парадоксально пе звучить,

перетворився на її чільного автора в галузі літературної критики й

публіцистики.

Співробітництво М. Драгоманова з "Правдою" почалося з ініціативи

самого діяча. Влітку 1872 року він надіслав до редакції статтю "Народна

освіта і література на Україні". але вона тоді не бу ла нардукована. Але дуже

швидко М. Драгоманов висунувся на роль надзвичайно авторитетного

автора в українському інгганні. друкуючи свої статті в центральному

російському журналі того часу "Вестник Европы". У 1873 році редакція

"Правди" запросила М. Драгоманова писати до жу рналу , одночасно був

узятий курс на передрукування його статей про Галичину з "Вестника

Европы". Гак у 1874 році тут з'явилася в перекладі з російської мовн праця

М. Драгоманова "Русские в Галиции", опублікована вперше в журналі

"Вестник Европы" (1873. №№ 1-2). Першою ж статтею публіциста,

створеною власне для "Правди", стала велика стаття "Література

російська, великору ська, у країнська і галицька", опублікована тут в 1873

(№№ 4-6. 16-19, 21) і 1874 (№№ 1-9) роках. Лише 1876 року'редакція

надрукувала надіслану в 1872 році статтю під новою назвою "Антракт з

історії українофільства" (№№ 12-16). 1878 року в багатьох номерах була

надрукована велика праця М. Драгоманова "Література українська,

поскрибована урядом російським". Такми чином, у публіцистиці "Правди"

вагому роль відігравали праці М. Драгоманова. Особливим програмовим

значенням була наділена перша з них.

Наміри М. Драгоманова були благородні: витягти український

народовськнй рух з прірви провінційності, рутенщпнп й схоластики: надати

йому європейської енергійності, з'єднати з передовими світовими ідеями.

Найкоротший шлях до цього бачився йому через єднання українців, що

црагнуть національного визволення свого народу, з росіянами, що

прагнуть соціального визволення свого народу. Йому здавалося, що

демократична Росія, яка буде виборена в спільній боротьбі передових

українців і росіян, задовольнить усі національні права раніше поневолених

нею народів, забезпечпл ь автономію й вільний розвиток українців у межах

оновленої федеративної Росії. М. Драгоманов відкрито називав себе