411Михайли і.Л.

Помітно еволюціонував і відділ прози і драматургії. Річник 1887 був

зайнятий друкуванням величезного роману сьогодні нікому не відомого

Шміта-Вайсенфельса " Sa рідну землю!" у перекладі Г'. Цеглинського. а

найпомітнішим оригінальним твором була ного ж комедія "Шляхта

ходачкова" (№№ 15-20. 23-24). подана в журналі під псевдонімом Григорій

Григорович. Написана не без дотепності вона хіала за предмет висміювання

безпідставну пиху й гонористість маломаєтної шляхти, яка протиставлялася

морально здоровому, працьовитому українському селянству. Проте ця

проблематика розв'язу валася на рівні легковажної побутової історії виборів

префекта ^іс!) у селі Ходачкн й одру ження його доньки з сином захюжного

українського господаря. Шляхта ображена в своїх почуттях вищості,

прагнула скинути з посади префекта Антона Розумовського. аде пе їй не

вдалося, бо за нього проголосували селянські депутати, тоді й шляхті

довелося переглянути свої позиції. Мертва сьогодні ддя театрального

реперту ару свою часу ця п'єса жила активних! театральним життям. Так

бу ває з творами публіцистично гострими, які тратять свою актуальність з

відсуванням на периферію су спільного житгя відображених у них явищ.

Річник 1888 року захопив оригінальний роман І. Нечуя-Левнцького

"Старосвітські батюшки і матушки" (№№ 1-24). Цей твір уже був

надрукований у журналі "Киевская старіша" (1884-1885). але в перекладі

російською хіовою. Таким чинохі. "Зоря " вперше познайомила читача з

авторських! українським текстом. Широка панорама добре знаного з досвіду

батькової родини жпггя українського попівства розгорнута прозаїкохі у

аластнвому для нього дусі иобуто- і звичаєписання. Він не заглиблювався в

психологічні глибини героїв, не звертався до складних форхі

характеротворення. але перемагав увагою до точного опису деталей,

зовнішніх жестів, мистецьким нюансуванням мовних партій. Для "Зорі"

публікація такого полотна з українського життя була безперечним здобутком.

Перекладний відділ збагатився трагедією Фрідріха Шіллера

"Орлеанська діва", виконаним Євгенієм Горницьким (1888. №№ 6-8. 10-17.

19-24). Цей твір належить до корпусу провідних класичних здобутків

ніхіецького поета доби просвітительського реалізму . Його переклад

збагачував українську ку льтуру, розширював можливості української хіовп

і так само бу в корисним для жу рналу.

У 1889 році "Зоря" знову опустила планку художньої літератури, у ній

не з'явилися великі визначні твори, наділені епохальним значеннях!, але

1890 року в "Зорі" (№№ 5-21) був опублікований великий роман І. Нечуя-

Левицького "Над Чорним морем", у якому він продовжив дослідження

життя української інтелігенції. В основу твору лягли враження

письменника, здобуті ним під час роботи вчитсте.м гімназії в Кишеневі. Ту т.

а ще в Одесі розгортається дія роману . А втім, "над Чорні і vi морем"

розхііщена в автора вся Україна, інтереси якої представляв молодий

вчитель гімназії Віктор Ко.машко. На жаль, у нашому літерату рознавстві,

здається, не піднімалося питання про автобіографічність цього образу,

тому висловимо про це лише несміливий здогад.

Л І 9Історія української журналістики XIX століття

Комашко ідейніш спадкоємець Радюка. але не йот бліде

наслідування. Це цілком нове явище, що фіксує українство на новому щаблі

розвитку, колн воно перейшло від інтуїтивного українофільства до

усвідомленого служіння своєму народові Він сміливо говорить: я за

націоналізм: наш націоналізм то свобода, прогрес, гуманність: це

націоналізм новий, а не націоналізм давнього старогтя: він виступає з

великою толерантністю до інших народів та до усякої віри, стає за маси, за

народ. А щоб служити чимсь народові, греба доконечне промовляти до

його його ж мовою, бо як же він нас зрозу міє?"

Комашко вічно полемізу є з С'елабросом. Фесенком. і перемагає їх не

тільки сплою аргументації, але й власною моральною позицією: ті

виявляються пристосуванцями, він завойову є серце красу ні Сані Навроцької.

за кохання якої зхіагається пів- ншенева. За доносохі Фесенка його звільняють

з посади в гімназії через українські симпатії й висилають на заслання в

Архангельську губернію, але навіть це не зашкодило молодій родині бу пі

щасливою й служити своєхіу народові. У дру жині Кохіашко знайшов палку

прихильницю своїх-ідей: вона скінчила вищі педагогічні курси і теж сгала

вчителькою. Кохіашко пере.магав "чорні хмари": це був симпатичний образ

нової України, яка сміливо й енергійно боролася за самоствердження.

І. Нечуй-Левіщький на сторінках "Зорі" утверджував в українській

літерату рі новий д ія неї жанровий різновид ідеологічний рохіан. у якохіу

не події, а диску сії складали головний зміст і обумоалювали рух сюжету.

Збагатилася проза "Зорі" 1890 року і п'ятьма оповіданнями І. Франка:

"На лоні природи" (№ 1). "До світла!" (№ 2-3). "Ґава і Вовкун" (№ 4).

"Борис Граб" (№ 9). "Геній" (12). Найбільш значущим у творчій спадщині

І. Франка є твір "До світла! (оповідання арештанта)", побудоване в дусі

кращих наративнпх традицій української літератури. У його поетиці були

поєднані дві наратнвні хвилі: автора-оповіїач і його героя єврейського

хлопця Гіоська Штерна, який розповідав сам про свою долю. Завдяки такій

побудові твору досягався ефект особливої достовірності зображення.

Посько, далекий родич корчмаря Мошка, нещадно визискується ним.

господар не вчпв його ні рехіесла. ні грамотії. Нарешті, хлопець вирішив

вирватися на волю, викравши в Мошка свої папери. Але Мошко заявив про

те. що ІІосько його пограбував. Хлопця заарештували й кину ли до тюрми.

Тут і зустрівся з ним автор. Пан Журовський. що співчутливо поставився

до страждань знедоленого й приниженого хлопця, навчив його читати,

пообіцяв віддати Йоська до ремісничої школи. Хлопець так захопився

наукою, що ловив кожну хвильку світлового дня. аби не розлучатися з

книгою. Одного разу жовнір, що охороняв тюрму іззовні, помітив його й

наказав забратися від вікна, а колн той не виконав наказу , вистрілив по

ньому. Йосько похіер у ту мить, коли прийшла звістка про його звіїьнення.

Він був убитий тільки тохіу. що тяг ну вся до світла.

Включене до збірки прози І. Франка "В поті чола" (Львів. 1890).

оповідання набуло величезної популярності особливо в Росії, де

друкувалося понад десять разів лише в періодичних віщаннях (в журналах

Дія"Мир Божий". 1895. № 2: "Вестник Европы . 1897. т. 5. кн. 9: "Журнал для

всех". 1898. № 11. 12). а також виходило окремими виданнями. Для

видавництва "Донская Речь" ного переклала Леся Українка.

В основі популярності оповідання лежала його ідея співчуття особі

пригнобленій, принижуваній.' але у якій жевріг й розгорається почуття

людської гідності, яка прагне світла й тягнеться до нього. ІІротистаатення

держави, з її поліцейською системою придушення, і людини, що прагне

відстояти свою свободу, було втілено тут у високохудожніх образах і

описано в прозорих, зрозумілих подіях. Тохіу цей твір і увійшов до числа

класичних у доробку І. Франка й усій у країнській прозі.

Решта оповідань становила уривки з недокінченої повісті "Не

спитавши броду", яку мріяв написати І. Франко, але потреба заробітку

штовхала його на журналістську поденщину. Кожне з оповідань було по-

своєму симпатичним. Твори "Борис Граб" і "Геній" спрпйхгалися як

експозиційні, містили статичний опис ситуацій, не доводячи їх до

конфліктів. Твори "На лоні природи" і "Ґава і Вовкун" сприймалися як

зав'язкові: у них намічалися зав'язки майбутніх конфліктів, З цих оповідних

конструкцій можна було зробиш висновок про задум великого епічного

твору: він мав нахил енциклопедично охопити галицьке життя, висвітлити

конфлікт між селохі і панськім двором, єврейським. ПОЛЬСЬКИХ! і

українським населенням, панством старої феодальної й молодої

капіталістичної генерації. .Але І. Франкові так і не судилося викінчити цей

твір. Публіку ючи ці оповідання в майбутніх прозових книжках, письменник

завжди вказу вав на те. що вони є уламками з більшого художнього цілого.

Ці пояснення здавалися йому істотними для розуміння творів читачами.

Наприкінці 1880-х років жу рнал у же перетворився на всеу країнську три­

буну. здатну прислужитися для обговорення всеу країнських проблем. У часо­

писі співробітничав великий загін шісьхієншіків з підросійської України: Ми­

хайло Старицькнй, Борис Грінченко. Олена Пчілка. Леся Українка. Михайло

Обачний. В. Саміпленко, О. Коннський. Володимир Александров. Михайло

Комаров. Дру ку валися українські письменники Галичини: І. Франко. Данило

Млака. Григорій Цеглинський. Омелян Огоновський. Юрій Федькович. Кли­

мента Попович. Михайло Бачішськіш. Корнило Устиянович. Перетворення

"Зорі" на всеукраїнський орган стало доконаним фактом. А відтак, у цьому

часописі розгорнулася велика дискусія про шляхи розвитку української літера­

тури й культу ри, яка мала далекойдучі наслідки і в кінцевому раху нку привела

до вироблення ідеї національного самостійннтпва. української державності.

Розпочав дискусію Б. Грінченко (1863-1910). На тон час йому було 25

років, він жив на протилежному від Львова кінці України, у селі Олексіївні

Слов'яно-Сербського повіту Катеринославської губернії, де вчителював у

школі X. Д. Алчевської. Він належав до нового покоління української

інтелігенції, більш радикально й рішуче налаштованої на виборювання

своєї' національної ідентичності.

У № 10 журцату "Зоря " (1888) Б. Грінченко під псевдонімом Б .

Вільхівськии надрукував невелику статтю "Хто ж винен?", яка поклала

А%А

Михайин .Л.Історія української журналістики XIX століття

Початок дискусії. Стаття була виключно спонукальною і звернена не до

галичан, а до підросійських українців. Щоб його краще зрозуміли, почав

він з прикладів. Вийшов "Опыт южно-русского словаря" К. В.

Шейковського. том на 40 др. арк.. що містить 20 тис. слів на літери Т. У. Ф.