51Особливо схожі між собою, а тому, перекладаючи ці уривки, ми

використовували всю можливу старанність - при збереженні властивостей

російської мови - зберегти всю гармонію оригіналів і з тим сприяти

приведенню нашої мови в кращі форми” (1816. № 12. с. 381).

Лютневий номер 1816 року містив, наприклад, такі уривки: “Аполлон

Бельведерський” (з Вінкельмана. переклав Р. Ґонорський), "Ніагарський

водоспад” (з Шатобріана, переклала Глафіра Шумлянська). "Буря й зміїна

печера в Перу” (з Мармонтеня, переклала Г. Ш., тобто, очевидно,

перекладачка й попереднього уривку). Панування перекладів було

традиційним для прозової частини журналу. Вони давали плідний матеріал

для вправ, експериментів, навчання, правили за плацдарм для реалізації

теоретичних ідей Р. Гонорського.

Молодий науковець з великою старанністю працював над предметом

своїх досліджень. “Тисяча книг перечитано, тисяча листків нагаісано”(1819.

№ 8, с. 250), - згадував Є. Філомафітський в некролозі про товариша. Він не

полишав своєї праці вже й тоді, коли перші її нариси були опубліковані.

“Останній час життя свого. - читаємо в некролозі, - він знову присвятив

обробці улюбленого предмета свого - гармонії слова. Рукопис лишився

закінченим, але, здається, коштував йому життя. В університеті йому було

доручено викладання статистики й географії; він переклав з німецької

“Статистику” Мейзеля. І ця праця так виснажила його здоров’я, що. за

запевненнями лікаря, ніякі засоби вже не могли повернути йому втрачених

тілесних сил: він помер 15 серпня від нервової гарячки, пробувши хворим

два тижні”(1819, № 8, с. 250-251).

Кончина Р. Гонорського була величезною втратою для журналу

“Украинский вестник”. Після його смерті виявилося, що саме він був

двигуном, генератором ідей для часопису, хоча в останній рік,

перевантажений викладацькою роботою в університеті, і відійшов від

безпосереднього редагування. Є. Філомафітський, що був гарним

організатором, але посереднім письменником, перебував якийсь час у

розгубленості. Він не друкував проспекту журналу на наступний 1820 рік,

хоча раніше такі повідомлення з'являлися регулярно в десятих числах

місячника. Нарешті, у дванадцятому числі така об’ява про продовження

видання на наступний рік була надрукована. Очевидно, харківські читачі

умовили редактора й далі видавати “Украинский вестник”. Але прийшов

січень 1820 року, а журнал не вийшов. Можна припустити, що Є.

Філомафітський просто не подужав його видавати наодинці, без могутньої

підтримки Р. Гонорського, найбільш енергійного й талановитого

співробітника часопису. Хоча є й інші думки про причини припинення

видання.

.Якщо ж зробити попередній висновок про історичне значення

“Украинского вестника”, то слід визнати найбільшим здобутком журналу

публікацію на його сторінках естетичних праць Р. Гонорського. Художня

політика часопису будувалася на його концепції “мальовничої прози”, яка

в свою чергу була реалізацією практичного боку теорії наслідувальної

52

Михайлин І.Л.Історія української журналістики XIX століття

гармонії слова. Естетичні ідеї Р Ґонорського стані вражаючим відкриттям

його гнучкого й дотепного розуму. були новим словом > тодішній науці,

набагато років випередили розвиток світової художньої думки4

.

Художня література в журналі. Відділ "Красного письменства

будувався у відповідності з естетичною програмою Р. Гонорського. У

підрозділі прози редактори віддавали перевагу перекладним уривкам з

тодішніх західноєвропейських класиків, які задовольняли вимоги, що

висувалися до "мальовничої прози”, і могли сприяти піднесенню рівня

російських авторі та їхньому творчому навчанню.

Лише один місцевий письменник витримав конкуренцію із

зарубіжними авторитетами й був запрошений до участі в журналі самим Р

Ґонорськпм. Це був Іван Пилипович Вернет, чиї т вори гіочаїп ('являтися в

прозовому відділі часопису вже в 181 ь році (№ 7 “Валківське кладовище')

і відтоді вміщувалися майже в кожному числі до припинення видання. А

відтак, якщо говорити про здобутки журналу в галузі художньої

літератури, то слід звернутися до його особи.

Вернет (Yemet) Іван Пилипович (Верне Жан: бл. 1760. Монбейяр.

Франція не пізніше 1825. Харків) письменник, широко відомий у

Харкові 1810-1820-х років. Його ще називають журналістом, очевидно, на

тій підставі, що він друкував свої художні гворн в журналах. Насправді ж.

ніщо так не підходить до визначення сутності діяльності І Вернета. як

поняття "журналіст”. Його, швидше, годилося б називати "мандрівним

даком”. І справді, будучи уродженцем зовсім іншої землі іі вихованцем

іншої культури, він за способом жигтя дуже скидався на українських

мандрівних учителів, філософів і проповідників, яких чимало було в

тодішньому житті і з середовища яких вийшов і велетень Г. С коворода.

Незважаючи на своє походження. І. Вернет уподобав Слобожанщину як

другу батьківщину, почував себе тут вільно й невимушено, мав багатьох

друзів. Тут розквітнув його літературний талант.

Він закінчив Тюбінгенський колегіум, де його готували до пасторської

праці, ате неспокійний, мандрівний характер унеможливив д ія нього цей

вид діяльності. На початку 1780-х років, ще зовсім молодим чоловіком, він

з'явився в Росії, як і багато іноземців, що рушали сюди у пошуку заробітків.

Його наймають читцем до полководця О. Суворова як людит

високоосвічену й ерудовану. І. Вернет знав досконало чотири мови:

французьку, німецьку, латинську й російську. Міг. тримаючи перед очима

іноземний текст, чигати відразу імпровізований переклад російською

мовою.

Після того, як О. Суворов був усунутий від командування, І. Вернет

працював гувернантом у кількох родинах, а з викриттям у 1805 році

Новгород-Сіверської гімназії вчителював у ній. У 1816 році повернувся в

4

Див. повніше про це пр.: Михайлин І. Л. Теоретико-літературна концепція

Розумника Гонорського як естетична програма журналу "Украпнскнп вестник"

// Київська старовина. - 1998. - № 4. - С. 114 - 126.

*4Михайлин І.Л.

Харків, де він жив і раніше в 1787-1805 роках. "S' цей час він і почав

співробітничати як автор в "Украинском вестнике ’.

Його твори зорієнтовані, з одного боку, на знамениту "Сентименталь­

ну подорож" Л. Стерна, з другого - на швейцарську філософсько-літера­

турну школу, лідером якої був Ж.-Ж. Ру ссо. Твори І. Вернета безсюжетні

етюди, де авторською волею з'єднані мальовничі картини дійсності,

спогади з пережитих літ і подій, філософські роздуми з їх приводу, цитати з

улюблених письменників. Це зразки ліричної прози, загрунтовані на

суб'єктивному погляді автора на світ, де сам автор виступає головним

образом, героєм і оповідачем твору, утримує чіпацький інтерес.

За довгі роки служби йому вдалося зібрати незначну суму грошей, на

проценти з якої він і жив у ті роки, коли займався літературною творчістю.

Він любив мандрувати, наслідуючи стиль життя Г. Сковороди. Мандрував

переважно пішки, - охоче розмовляючи з простими людьми, селянами,

чумаками. Його майно розміщалося в невеличкій валізі, де головну цінність

становили книжки Вергілія, Ґорація, Руссо, Стерна.

З Григорієм Сковородою він був особисто знайомий, глибоко шану вав

його, але сприймав критично. У 1817 році в № 4 “Украинский вестник”

вмістив дві статті про Г. Сковороду, автор першої - Густав Гесс де Кальве.

палкий прихильник філософа: автор другої - І. Вернет, його критик.

"Він був муж розумний і вчений, - характеризував І. Вернет Г. Сково­

роду, - але норовистість, зайве самолюбство, що не терпіло ніякої супереч­

ності. сліпа покірливість, якої він вимагав від своїх слухачів (magister dixit),

затемнювали сяйво обдарувань його і зменшували користь, якої

суспільство могло б чекати від його здібностей. [...] І справді в небіжчика

Сковороди не вистачало ні поблажливості до чужих думок, ні терпіння,

такого необхідного для дослідження істини й освіти юнацтва. Смак його

був очищений, як це видно із залишених ним творів. Він був запальний і

пристрасний, занадто йшов за силою перших вражень, переходив від однієї

крайності до іншої; він любив і ненавидів без достатньої причини; і істина

в його устах, не будучи прикритою приємною заслоною скромності, поб­

лажливості й лагідності, ображала вішравлюваного і не досягала ніколи

мети, припущеної вчителем. Я не знаю, як він устиг прищепити своїм учням

л аку прихильність до себе! Хіба що страхом, забобоном і силою звички? О,

чи немає таємного спонукання, від мене прихованого? Бо безкорисливість і

цілковите віддалення Сковороди від багатства не зробилося, скільки мені

відомо, спадщиною жодного з панегіристів цього безсрібника” (с. 1 2 1-1 2 2).

Ця безпрецедентна характеристика великого філософа завершу валася,

однак, відданням належного предметові мемуарів. “При всьому тому я

шаную Сковороду і відчу ваю в собі схильність насліду вати його в деяких

відношеннях. [. . ]-Я навмисне їздив із Мерчика в ссло Іванівку (Богодух. п.)

для відвідання могили, у якій спочивають тлінні останки незабутнього

Сковороди” (с. 124-125).

З лого, що нам вже відомо про І. Вернета. можна зробити такий

висновок: у його особі ми маємо своєрідного учня Сковороди, який.