I I знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра!

М.Драгоманов "не помітив", що Мазепа в О. Пушкіна виведений як

негативний герой, романтичний "злодей", а відтак його справа виглядала

скомпрометованою і аж ніяк не могла викликати симпатії в російського

громадянства. '

Але в цілому переконливо виглядав висновок М.Драгоманова про те,

що "європейські ідеї демократизму і лібералізму, котрі згодом мусили

довести освічену громаду українську й до національного автономізму,

появились на Україні в перший раз не в українській одежі, не на українській

мові, а на російській" (с. 162).

М. Драгоманов встав на захист тих українських письменників, яких Б.

Грінченко звинуватив у вірнопідданстві й раболіпстві. Так. погодився він.

вони цілком щиро любили Російську державу, але тому, що "московський

царизм є й українська історична святощ" (с. 166). Вони мали рацію для свого

часу. Усі явища необхідно розуміти історично, проголошував М.

Драгоманов і так пояснював свою думку. Московське царство, до якого

пристала Україна, було певною організацією громадських сил, котра

виконувала й наші національні завдання того часу. "Такими

національними завдачами були між іншим увільнення нашого краю від

насильства татарсько-турецького і від підданства польського" (с. 167).

Україна самостійно не могла розв'язати цих завдань: вони були по силі

лише такій могутній державі, як Росія, і то не у вигляді Московського

царства, а імперії, яка склалася завдяки приєднанню до Московщини

457Михайин і.Л.

України. Знищення Кримського ханства і Польської Речі Посполитої в

кінці XVIII століття, держав, з якими кілька століть перед тим ворогувала

Україна, було здійсненням українського національно-історичного

завдання. Тому мотиви підтримки російської держави у творах українських

класиків цілком природні, легко пояснюються історично.

Розглядаючи історнко-літературну концепцію Б. Грінченка. М.

Драгоманов висловився про творчість Т. Шевченка. М. Костомарова і II.

Куліша як найважливіших письменників української словесності в минулому.

Т. Шевченка публіцист вважав "епохальною проявою в історії і ромадської

думки на Україні" (с. 175). але відмовляв йому в намірі виробляти окрему

літерату ру українську . Аргументуючи що думку , він посилався на твори Т.

Шевченка, написані російською мовою. З цього випливало, що ідея окремої

у країнської літератури належить пізнішому часові.

М. Драгоманов узяв під захист М. Костомарова як творця теорії

у країнської літерату ри "для домашнего обнхода" і як у країнофіла, що писав

російською мовою. Думка створити літературу для народу , яка б змалювала

всі боки життя мільйонів і давала їм поступову всесвітню просвіту була

правильною, здатною збудити енту зіазм у народолюбців. "До того ж така

література зробила б величезний грунт і для широкої напіонально-

самостоячої літератури і дата б їй живість, вберегла б її від схоластики

котрою часто хибує новіша, як іноді кажуть і в українських кружках,

"українофільська, а не українська література" (с. 176). Біда полягала не в

концепції М. Костомарова, а в тому, що вона не була реалізована.

Написавши томи історичних праць "по-московському". М.

Костомаров створив історію України перевернув історію Північної Русі,

виробив підставу для думок федеральних. Писати твори по-українськи він

не міг. для них важче було знайти видавців і публіку. "Се фатальні

обставини, і не знаємо, хто б що виграв з того, якби 15-20 томів

Костомарова зостались "мишам на снідання" або не були написані" (с.