596Історія української журналістики XIX століття

Розвиваючи традиції журналу "Світ", І. Франко вів у "Житті і слові"

рубрику "Сучасні діячі слов'янської науки і літератури", сподіваючись

подавати на початку кожного чиста фотографічний портрет, а в кінці книжки

біографічні статті. .Ллє вдатося вмістити портрети лише в перших двох чисіах

журналу. Це були портрети М. Драгоманова і М. С. Тнхонравова.

Біографічні статті І. Франкові довелося писати самому. Спочатку він

попросив М. Драгоманова написати сталлю про Тихонравова, але той

відмовився це зробити, а відтак знову довелося братися за перо І. Франкові.

Часу до виходу номера лишалося мало, тому він змушений був скористатися

готовими матеріалами, що з'явилися в пресі до смерті видатного дослідника

давньої літератури, зокрема некрологом в "Русских ведомостях". Надалі

рубрика продовжувалася, але не регулярно. Так. зокрехіа. у ній з'явилися

біографічні нариси польського пнсь.менника Леона Василевського "Еліза

Ожешкова" (1895, № 4), П. Грабовського "Микола Гаврилович

Чернишевськпй" (1895. №6) і "Михайло Ларіоновнч Михаилов" (1895. №6).

Важливу складову наукової діяльності І. Франка в журналі становили

публікації творів давньої літератури й записів фольклору . Так з першого

числа він розпочав вести рубрику "Із старих рукописів", де були

опубліковані з його невелнчкихіи кохіентаряхш такі тексти: "Соломон і

чорти в бочці" (1894. № 1). "Апокриф про дітство Ісусове" (1894. № 2).

"Вандрівка богородиці по пеклі" (1894. № 4. 5), "Слово о сотвореню ангел

і архангел и о прочінх безплотных силах" (1895. № 1), "Слово о Сивидле

пророчицп и о Давиде цару" (1895, № 1). "Св. Василий і Евладій" (1895. №

2), "Зразок релігійної сатири: песій піст" (1895. № 3).

Розпочинаючи рубрику, І. Франко зазначив, що "в історії 1000-

літнього розвою руського народу бачимо дивний факт: твори старої

літератури, писані мовою більш або менш далекою від народної, здобули

собі в протягу століть таку популярність серед мас народних, мали такий

вилив на духовий розвій тих мас. якого не мали твори новіших "народних"

писателів, не виключаючи й такого генія, як Т. Шевченко" (1894, № 1. с.

136). Думка про величезний вплив старої літератури на громадську думку,

політичну й естетичну свідохіість народу була головною засадою І. Франка

в публікалорськіп діяльності й дослідженні старої літератури.

Важливі хіатеріали до історії духовного життя України були

представлені в загальній рубриці "Із переписки наших літературних і

політичних діячів", де були опубліковані вперше листи О. Федьковича. М.

Шашкевича. С. Качали,"Ф. Заревича (1894. № 1: 1895. № 3)

Важливу роль в журналі відігравала фольклорна рубрика "Із уст

народа". Назву редактор "позичив" в "Основи" і вів її з наполегливою

постійністю, зробивши постійною в журнал У ній була опублікована

велика праця Леся Українки "Купала на Волині" (1894. № 1-3). що хіістпла

дослідження свята, процедури його відзначення, записи народних пісень,

що співалися на ньохіу.

Фольклорні записи відзначалися жанровихі і те.матичнихі розхіаїттяхі.

Гак у 1894-1895 роках тут були опубліковані легенди "Початок і кінець

597Михайин .Л.

світа" (1894. № 1). "Рабин і ангел" (1895. № 1). "Звідки взявся вогонь у

кремені?" (1895. № 2) та ін.: казки "Царівна-чарівниня і вдячні звірі" (1895.

№ 1). "ІІро царівну, з котрою батько хотів женитися" (1895. № 3) тощо:

новезн і фабльо "Добра баба і чорт" (1894. № 4). "Брехач і побрехач" (1895.

№ 4): міфи і вірування "Про вовкулаків" (1895. № 5). "Про упирів" (1895. №

5): оповідання про історичні особи "Цісарева Марія Тереса" (1895. № 2).

"Про Довбуша" (1895. № 5): оповідання про місцевості "Відкн пішла назва

Київ?", "Диво в Логинці", "Собака з-Явори" (1895. № 5): друкувалися

також анекдоти і фацецїї. Серед постачальників записів зустрічаються

імена самого Івана Франка, а також Ольги Франко. Генріка Бігеляйзена.

Осипа Роздольського, Анато.ля Краліцького. Михайла ГІаалика. Михайла

Зубрицького, Володимира Гнатюка та деяких інших. їх публікації

супроводжуються ґрунтовними коментарями та вступними роз'ясненнями.

З помітних етнографічних праць у перший період історії журналу

"Жіггє і слово" була опублікована стаття В. Охримовича "Знадоби до

пізнання народних звичаїв і поглядів правничих" (1895. №№ 2. 3). яка була

одним з перших цікавих нарисів з питань українського звичаєвого права,

зображала український народ таким, що без державних законів за

допомогою звичаєвого права вмів регулювати всі боки свого життя.

Цілком у дусі наукового напрямку часопису містилися в ньому

перекладні наукові праці: Леона Фера "Будда і буддизм" у перекладі І.

Франка (1894. №№ 1-2. 4-6) та Моріса Верна "Євангеліє" (1895. №№ 1-2) і

"Історія і релігія жидів" (1895, №№ 1, 5) обидві в перекладі Лесі Українки.

Дані праці розглядали походження релігії з народних вірувань,

витлумачували релігію як неминучу світоглядну концепцію світобудови й

правил людської поведінки. По суті ці праці також торували шлях до

атеїзму , улюбленої ідеї радикалів, складової соціалістичного погляду на

світ, адже вони розглядали релігію, хоч і в об'єктивності її' виникнення, але

як тимчасову, переднаукову концепцію світу: наука мусить витіснити її з

часом. До ідеї можливості й необхідності співіснування науки і релігії

суспільно-політична думка тоді ще не дійшла. Тож не дивно і в позиції

журналу "Жнтє і слово" зустрічати як базову, покладену в основу

редакційної політики думку про релятивність релігії, витіснення її в

майбутньому науковою концепцією світобудови.

З самого початку часопис мав від діл критики і бібліографії та хроніки.

І. Франко намагався надати їм інформаційного, аналітнко-дослідннцького

характеру, розу міючи рецензію як жанр нау кової творчості, у якому автор,

оцінюючи працю колеги, вислоалює і свої важливі наукові ідеї. Про це

свідчать такі рецензії І. Франка, як "Фольклорні праці д-ра Ченька Зібрта"

(1894. № 5). "Дві школи в фольклористиці (По поводу сьомого тому

"ИЫу")" (1895. № 1). де запропоновано спокійний і врівноважений тон

розгляду наукових здобутків і недоліків поважних наукових досліджень.

Але такий настрій руйну вав старий полеміст М. Драгоманов. який вносив

у відділ інтонації роздратованого критикантства. У рецензії "Наукові

методи пр. Сумцова" (1894. № 1), де розглядалася праця у ченого "Народні