1824 Року. У вересні розпочав читати в університеті курс астрономії. Його

першу лекцію й пропонував журнал увазі читачів. Її предмет - історія

науки, історія вивчення людиною Всесвіту, яка, як відомо, проходила в

безперервній боротьбі з релігійною концепцією світобудови. Однак

університетський статус журналу дозволив і такій статті з’явитися в ньому

поруч з теологічно-проповідницькою прозою.

Зрозуміло, що П. А. Затеплинський сприймався харків'янами як

наукове світило, за яким стояв авторитет європейської ученості. Очевидно

під його безпосереднім вплішом в числі 23-24 (1824) була опублікована ще

одна праця з астрономії: “Про місяць”, уривок з підручника Г. ГірзеляМихайлин І.Л.

“Астрономія”, переклад якого здійснив студент Василь Каразін, молодий

нащадок знаменитого роду.

Професор математики Матвій Байков опублікував у журналу працю

“Про лічильні системи” (1824. №№ 17-18). що постала з промови на

урочистих зборах університету ЗО серпня 1824 року.

Цей же автор подав у 1825 році статтю “Досліди над соломою, щодо

пропускання нею електрики і про спосіб виготовляти з неї громові й градові

відводи” (№ 23-24). Тут назва вичерпує предмет викладу. Додамо хіба що

думку про велику практичну значимість даного матеріалу й висловлених

науковцем порад.

У № 17-18 (1825) була опублікована стаття професора економіки Івана

Дьячкова “Про вигоди торгівельного балансу”, що теж постала з промови

на урочистих зборах університету ЗО серпня 1825 року. Ця праця також

мала велике практичне значення і викладала основні положення

формування державного бюджету.

Університетський рівень все ж відчувався в “Украинском журнале”.

Тут були опубліковані важливі для свого часу наукові праці, які становили

інтерес як для широкого читача, так і для вузького кола науковців. Журнал

відбирав для друкування не абстрактно-теоретичні праці, а такі, що

становили практичний інтерес, матеріали яких могли бути використані в

господарчому житті.

Дуже слабко була представлена історія як наука. Лише в двох книжках

журналу під заголовком “Малоросійська старовина” (1824, № 19-20; № 21)

були опубліковані деякі архівні документи з епохи І. Мазепи, І.

Скоропадського. Але того могутнього плішу історичних досліджень про

Україну і Слобожанщину, що давав “Украинский вестник”, тепер не

спостерігається.

Щодо етнографії, то тут також можемо вказати лише на дві праці

самого редактора “Троїцин День, або Русалчин тиждень” (1824, № 11) та

“Іван-Купало” (1824, № 12). Написані вони принагідно, складаються з

випадкових (а не систематизованих) спостережень, що й визначає їх

наукову вартість.

Проте найвагоміше місце в науковому відділі “Украинского журнала”

посідали праці, пов'язані з естетикою, маючи на увазі, що й літературна

критика кваліфікувалася тоді як рухома естетика.

Усіма дослідниками історії української журналістики тут відзначена

праця Івана Кулжинського “Деякі зауваження щодо історії і характеру

малоросійської поезії” (1825, № 1-3). Автор працював на той час учителем

гімназії в Чернігові, що не завадило йому написати свою статтю саме для

харківського “Украинского журнала”. Його праця була першою, що

звертала увагу на багатство українського фольклору і на професійну

літературу українською мовою, яка саме зароджувалася тоді.

Іван Григорович Кулжинський (1803-1884) загалом добре відомий в

історії своїми антиукраїнськими поглядами, які виразно сформулював у

1860-х роках. Тим прикметнішою є ця стаття, яка, хоч і наповнена

72історія української журналістики XIX століття

суперечливими, а подекуди й просто антинауковими твердженнями, все ж

дихає доброзичливістю й любов'ю щодо української мови, народної

творчості й літератури.

До суперечливих тверджень І. Кулжннського слід віднести його

бачення українського національного типу як такого, у якому домінують

“м'якість характеру й добродушні лінощі” (с. 48). З цього погляду автор

намагається пояснити особливості історичного шляху українців.

До відвертих помилок слід віднести просто незнання явища міжмовних

омонімів, критику української мови за те, що гарна дівчина в ній

називається "вродливою”, бо в цьому слові авторові вчувається семантика

потворності (наслідок сприйняття його через російську контамінацію з

словом “уродство”).

До відвертих історичних фальсифікацій слід віднести витлумачення І.

Кулжинським визволення українських земель Великим королівством

Литовським від татаро-монгольської навали в 1320-х роках як нового

уярмлення. Цього ніколи не було. Навіть радянська історіографія

визнавала дружнє ставлення Литовської держави до українського

населення й Шляхти, прийняття української мови за державну для всього

королівства.

Але поруч з цим висловлені й переконливі думки, що віггримали іспит

часом і виявили свою історичну перспективність. І. Кулжинськіш виразно

бачив зв'язок географії з історією. Окремі племена слов'ян, на його думку,

виникли Під впливом часу від місцевих (тобто географічних) відмінностей.

Різниця імен слов'янських колін стала наслідком відмінності в звичаях і

характері спільноти, що зафіксувалося в мові. Всупереч твердженням

попередніх істориків (він так і пише: “Хоча це й буде не по-історичному”. с.