418Історія української журналістики XIX століття

цензори мусять сповіщати жандармерію про появу друком, хоч би й за

кордоном, заборонених ними творів. Отож не запобігання ласки в

російської цензури, а боротьба за міжнародний авторитет української

літератури у вільних країнах Європи мусить стати першочерговим

завданням наших свідомих громадян.

От на цьому шляху існує багато перешкод внутрішьноукраїнського

характеру. Ґх набір неодноразово аналізувався М. Драгомановим:

провінційна вузькість погляду на літературу й життя, незнання провідних

європейських мистецьких течій, погане володіння іноземними мовахш.

слабка орієнтація в галузі суспільних та філософських сучасних ідей.

"Здоровий внхід з цього стану хюже бути одгш. - резюмує М. Драгоманов.

- перевчитись або довчитись, догнати європейську думку, наукову й

поетичну. та з нею й приступити до праці над українським матеріалом та,

опрацювавши його по-новому, печатати його, - звісно, без цензури,

найтіпше в Галичині" (№ 4, с. 67).

Наскільки важливим стратегічно є поєднання австрійсько-галнцької

демократії і свободи друку та російсько-української інтелектуальної

хюгутності стає зрозумілим з другої статті М. Драгоманова в "Зорі",

підписаної псевдонімом Чудак і спрямованої на обговорення пору шених Б.

Грінченком проблем. Називалася вона "В справі відносин українців до

російської літератури (Листи до редакції "Зорі")" і друкувалася в чотири

подачі (1889. №№8-11).

Вона теж містила традиційний для зазначеної в заголовку теми набір

ідей М. Драгохіанова: російська література - велика й багата, кількісно і

якісно: російською хювою існує велика перекладна література, яка може

правити за головний канал інформації про світові ідеї для українців:

поскількн своїх аналогічних надбань вони не мають, а іноземні мови для

безпосереднього зв'язку зі світом вчити лінуються, то мусять черпати

духовні скарби через посередництво російської мови й літератури;

смертельну загрозу для у країнства становить занедбання цього зв'язку.

Здавалося б. М. Драгоманов мусив шукати порятунку й в іншому

місці, в Галичині, де немає такої великої залежності від російського

культурного елехгента. Він розмірковував все над тим же: як через

зхііцнення світового авторитету української літератури прийти до

полегшення становища українства в себе вдома. Цьому могли б сприяти

переклади української літератури іноземнихш мовами, за що повинні

взятися сахіі у країнці. У Росії є переклади української класики російською

хювою. А про ніхіецькі в Австрії не чути, хоча значна частина у країнців

здобу ває вищу освіту у Віденському університеті, добре знає німецьку мову

"Чому ж галичани не перекладають українських авторів на німецьке?"

- запитує М. Драгоманов. І дає таку відповідь: "Хай відповідає на те, хто

хюже. докладно. Я ж вкажу ті причини, котрі я запримітив, по крайній мірі

моїм чудацьким оком. - так розпочав відповідати автор: - Перша та, що

Галичане одне з найнерухливійших, наиліннвійших рас. які я бачив. - а

друта та. що Галичане в хіасі ще навіть не дозріти до української літератури;

.1ІЯбо не тільки і алпнька публіка, а навіть більша частина галицьких ппеателів

по своєму літературному смаку належать до XVIII. а зовсім не до XIX ст.. а

всього менше до натурально-соціальної школи, до котрої все ж таки

належить ліпша часть того, що писано по-українському в останні 20-30

років піл тими ж культурними впливами, під якими зростала и російська

література або н просто під впливом сеї літератури" (№ U.c. 191)

З одного боку, цілком несподівано чули подібні національні оцінки від

соціаліста н космополіта, яким декларував себе М. Драгоманов. 'З дру гого бо­

ку. лише в такий спосіб можна пояснити баг аторічну 'сшячку Галичини навіть

після весни народів 1848 року . їй бракус внутрішньої енергії, відсутні джерела

саморуху'. Аж поки вона не починає поволі пробуджуватися піл активніш л ис­

ком з російської України, що почався в 1860-х роках після Валусвського цир-

ку.тяра. 'Зовсім не безглузду думку висловив О. Пішін у рецензії на дру гий тохі

"Історії літератури руської"' Охі. Огоновського. коли засудив утиски українсь-

кої.літератури в Росії, зауваживши, що сахіе воші перехіістили центр у країнсь-

кого .літерату рного руху в Галичину

38

І сталося дивне: галіщько-руська

література, що заледве жнволіла в Австрії, стала живил ися хюгутніхі потоком

з України: без Т. Шевченка й П. Куліша, І. ІІечуя й Панаса Мирного. Олени

Пчіїкн й Б. Грінченка Галичині загрожувала до.ля навічно лишишся краєхі

бездарних писань Г. Цеглинських і 13. Масляків. І. Наумовичів і Ом. 11 ар­

ії щькпх. Порятунок був в однохіу - у з'єднанні з підросійською Україною.

Цей шлях і пропонував М. Драгохіанов як рятівний д ія України в цілому .

Статті Б. Грінченка. M Комарова й М. Драгохіанова породили в

у країнській журналістиці тривалий обмін думками. Вони народили Чудака,

який через рік створив "Чудацькі думки про українську національну

справу". Публікація цього твору в журналі "Народ" викликала відновіть Б.

Грінченка "Листи з України Наддніпрянської", на які відповів М.

Драгоманов, нагаїсавши "Листи на Наддніпрянську Україну". У' 1893 році

в журналі "Народ" був опублікований уривок з праці Ю. Бачинського

"Україна irredenta", у якій дискусія остаточно пустилася літературного

ноля й перейшла на терен політичної проблехіатики й обговорення

проблехш (вперше!) створення самостійної Української держави.

Це була знахтеннта дискусія, що стала зхіістом суспільного жигтя тих

років. Вона відіграла велику роль у справі станоалення "свідомого у країнст-

ва". вироблення й засвоєння суспільством тих ідей, що вели до усвідомлення

нашихі грохіадянствохі потреби української державності. Початок обхііну

думками навколо щонайважливіших проблехі українського су спільного буття

й поклали розгляну іі виступи в часописі "Зоря", надавши й самому журналові

нового значення й нової ваги: далеке від політичних проблехі віщання

втягувалося в розмову про найважливіші пилання бутгя української нації, з

чисто літерату рного й нау кового робилося ще й Політичним.

Новий період в історії журналу "Зоря" розпочався в 1891 році, коли

33

Пыпнн А. Особая история русской лнгер\т\ры // Вестник Европы. - 1890,- №

9. - С. 246.

А О/Л

Михай.іин 1.Л.Історія української журналістики XIX століття

ного головним редактором одноосібно став Василь Лукич. Це бу псевдонім

Володимира Левнцького (1856-1938). що був однолітком І. Франка і вчився

разом з ним у Львівському університеті, з 1876 року увіходив до редакції

журналу "Друг". На відміну від І. Франка, він 1879 році закінчив

правничий факультет і розпочав адвокатську практику в провінційннх

містечках Галичини. Справжньою пристрастю його була література й

журналістика. Календарі "Просвіти" (1880-1885). альманахи "Руський

правотар домовий" (1885). "Ватра" (1887). - ось найголовніші видавничі

проекти, у здійсненні яких Василь Лукнч відігравав провідну роль. Свое

співробітництво з часописом "Зоря" він почав посилювати від вересня 1890

року, містячи тут під своїм основним псевдонімом, а також під іменами

Наум Срібнаренко і Данило Домонтар рецензії, огляди літературних і

наукових новин, аналітичні статті. За короткий час він зарекомендував себе

як діяльний, енергійний редактор, прекрасний організатор журналу. У

зв'язку з цим провід НТОЬІ передав йому редагування часопису в

наступному році. І як виявилося не на короткий час.

Василь Лукич змінив обличчя "Зорі". З 1891 року вона переходить на

фонетичне письмо. У спогадах Сергія Шелухина (1864-1938), провідного

діяча молодого покоління київської Старої громади, зустрічаємо таке

пояснення даного кроку. Наддніпрянські автори, що співробітничали в

"Зорі", не знали історичного правопису і вперто дотримувались кулішівки.

У "Зорі" їхні твори переробляли на галицький смак і щодо правопису, і

щодо лексики -Якось у гурті вони заходилися глузувати з галицьких

дашків, єр та ятя. Через день після того Володимир Самійіенко прочитав

друзям свою знамениту сатиру:

"Без дашків, без єр, без ять

Не можна Руси існувать -

В них ховаєсь наша сила,

В них добробнт наш тріва,

Не дамо їх на поталу,

Покіль е в нас голова!

І не вмоалять нас вовіки

Всі учені чоловіки

Ся лишити скарбів сих -

В обороні станем їх!

Станем грудьми всі од разу.

Та одіб'ємо одразу!

Гей, не лячно нам тепер -

За дашки, за ять. за єр! і т. д.

Сього вірша ми послали при листі до "Зорі" з вимогою завести

фонетику, бо ми кинемо співробітництво. Нам відповіли згодою поступово

замінити правопис і дійсно зробити се"

289

.

285

Шелухин Серій. Українство 80-х років XIX в. і мої зносини з Ів. Франком //

Спогади про Івана Франка. - Львів. 1997. - С. 188.

421Реформи В. Лукича торкнулися й зовнішнього вигляду журналу

"Зоря" стала ілюстрованим часописом. З цього часу заголовок друкувався

на тлі картинки хатнього інтер'єру, знаковими предметами у якому були

книжка, глобус, згорнуті сувої, завіса з літерами "Зоря" відслоиювала вікно

на схід, де вставало сонце, відкривався пейзаж степової України, сгояв бюст

Шевченка з головою у лавровохіу вінку, на кілках висіти театральні маски.

Картинка сихіволізувата єднання Галичини н України.

Віт третього числа 1891 року "Зоря" вхііщувала іцонохіера портрети

видатних українських діячів і пояснення до них. Наприклад, третє число

викривалося (с. 41) портретохі Володимира Барвінського. а на с. 57

давалося роз'яснення "Наші ілюстрації". "5 нов. ст. лютого, зазначалося

тут. минуло вісім літ, коли Галицькі Русини зложили в мог илу славного

свого керманича. Знаменитий публіцист (редактор "Правди" і "Діла"),

енергічннй діяч, спритний політик і розумний організатор народних сил

умер 3 нов. ст. лютого 1883 р. у Львові о ? 8 год. вечором по короткій

хворобі". Народ віддячив йому пахі'яттю. зазначалося далі: на його могилі

цього року стане величавий пам'ятник, а також буде запроваджена

стипендія його імені, на колру вже зібрано чималу суму.

Але не тільки портрети вішатннх українців містила "Зоря". У журналі

друкувалися карпатські краєвіин. малюнки пам'ятних хгісць. як-от: "Хата

Юрія Федьковпча в Сторонці на Буковині" (с. 4). репродукції світової

класики, наприклад: "Сікстинська хіадонна" Рафаеля. львівські пейзажі та

ін. "Зоря" тепер приваблювала читача на лише глибоким внутрішні.м

змістом, але й гарним зовнішнім внглядохі. яскравіш (вжпвехю сучасне

слово) дизайном.

Урізноманітнився зміст журналу. У № 23 вперше була подана

"Сучасна літопнсь жнтя суспільного", під якою стояв підпис Смолянський,

навіть без ініціалу. Тут містився огляд головних подій громадського життя

українців у Росії, де мешкає, як зазначалося тут. "7/8 українсько-руського

народу " (с. 456) і подій сучасної поточної світової історії. Стаття являла

собою огляд газетних повідомлень про голод у Росії, що став наслідком

неврожаю, і діяльність уряду в справі допомоги постраждаш.м. єврейські

погроми, котрі розпочалися внаслідок негараздів з хлібопостачанням:

землетрус у Японії: всесвітній конгрес географів, що розпочався в Римі: і

конгрес орієнталістів у Лондоні і т. д. Строкатість викладу і випадковий

добір подій до нього все ж був виправданим, оскільки представляв

читачам, локалізованим навколо "Зорі", картину світового сучасного

життя. Для "літературно-наукового письхіа для родин" поява нової

рубрики, яка претендувала статн постійною, була розшпренняхі поля

інфорхіаційної діяльності, підвищу вала популярність віиання.

У відділі художньої літератури Василь Лукич спряхіував свої зусилля

на залу чення до журналу усіх іюхіілннх гаїсьхіенників України й Галичини

добираючи їх твори за критерієм ху дожності.

До числа провідних авторів даного періоду слід віднести І. Нечуя-

Левпцького. який слав постійнім співробітникохі журналу, друкуючи тут

Михайи І.Л.