422Історія української журналістики XIX століття

твір та твором, переважно великі повісті: "Навіжена" (1891. №№ 1-4. 6-10).

•Поміж ворогами" (1893. №№ 7-21). "Не той став" (1896. №№ 11-20).

У них продовжувалося розширення тематичних обріїв української

прози й рух до відтворення всесословної картини життя українського

су спільства другої половини XIX століття. Повість "Навіжена" відзначалася

свіжим мат еріалом відображенням життя міського чиновництва в у мовах

не ідеологічних суперечок, а звичайних побутових подій. Розробляючи

любовний сюжет. І. Нечуй-Левицькші наснажив оповідь комічними

подробицями, та приводячп героїв до щасливого кінця: одруження. -

раптом несподівано звертав увагу на порожнечу життя, у якому вже все

відбулося, кохана дівчина завойована, стала дружиною героя, але саме тут

він в розу мів. що "в цьому засохлому й пожовклому садочку панує моральна

й соціальна моя смерть... Я заперся тут наче в домовині".

Повість "Поміж ворогами" мала за предмет ворогування містечкового

писаря й благочинног о, що сталося через стосу нки доньки священика Ваті

й писаревого племінника Леоніда Панасенка. У карикатурності

дріб'язкових мотивів у чинків персонажів цього дійства, які не дозволяють

зійтися двом молодим людям, що почувають симпатію і тяжіють один до

одного, вбачаються, з одного боку, гоголівські традиції відображення

провінційного українського панства, а. з другого боку, нова тенденція, що

тільки почала прорізатися в т ворчості А. Чехова із засудженням міщанства,

провінційної замкнутості й дріб'язковості. І. Печуй-Левицькпй чутливо

сприймав напрями су часного художнього мислення.

Повість "Не той став" зображала селянську родину, але вносила в

родинно-побутову тему нові аспекти: відсутність вищих духовних ідеалів

калічила душі допитливих і спраглих за інтелектуальною поживою людей.

Родина Соломії і Романа, виборена ними не без труднощів, виявляється

загроженою потягом чоловіка до книжки, хоча й сама та книжка не є

представлениях! сучасних наукових чи літерату рних ідей, це богослужбова

книжка, оскільки лише вона у прпсту пнена через священика для селянина в

культурному просторі українського села. Смерть Соломії при гасінні

пожежі в сусідів, безперечно, життєва випадковість, сприймалася як

художнє розв'язання прозаїком наміченого конфлікту - не.має хіісця

Соломії в Ро.мановохіу житті. Найневинніша спроба за раху нок самоосвіти

вийти за межі свого середовища спричинює родинну катастрофу.

Ці твори збагачували українську прозу, засвідчували дальший її

розвиток, підносили авторитет журналу "Зоря".

Істотною була присутність на стоінках "Зорі" Бориса Грінченка. Під

гісевдонімохі Василь Чаііченко він надруку вав тут свої програмові повісті

"Сонячний прохгінь" (1891. №№ 11-21) і "На розпутті" (1892. №№ 10-23). Це

виразно тенденційні твори пройняті актуальною суспільно-політичною

проблематикою свого часу. Марко Кравченко - головний герой першої

повісті сахі виллумачувався авторохі як прохгінь світла в гехінохіу царстві:

поруч з цим назва повісті могла розумітися і як символ його просвітницької

Діяльності, яку він провадить в темному, занедбанохіу українському селі.

А9ЯУ степове "зшахтаризоване" село, до мастку поміщика Городинського

дія репетіггорської праці приїздить студент останнього курсу історіїко-фіго-

логічного факультету одного з універсптетів Марко Кравченко. ІІого свідо­

мість заґрунтована на народолюбних ідеях його часу, він представник свідо­

мої українофільської інтелігенції. У нових умовах він потрапляє в цілу мережу

ідеологічних конфліктів: з косхюполітохі похііщиком. з його зарозухііюю

донькою Катериною, до якої у героя спалахує пристрасне кохання, з

селянами, які насторожено поставилися до його культурницьких намірів, з

куркулями, що виявили відверту ворожість до молодого сподвижника, з

товаришами по ідеї, які алаштовують схоластичні суперечки й підміняють

нихш систехіатичну працю. Усе трапляється на жіптевохіу шляху Кравченка:

перемоги (він таки зміг закохати в себе Катерину й домогтися одру ження з

нею: він долає упередженість селян, і вони з охотою відвідують його читання)

і невдачі (Городинський відмовляється від його послуг: від важкої

вчительської праці помирає дру жина Катерина). Б. Грінченко бу в свідохшхі

того, якими слабенькихш є ще ті перші "сонячні промені", які прорізали

темряву "ночі бездержавності", як назве згодом цей час Євген Маланюк.

Героєві шкодили заданість його поведінки, передбачу ваність вчинків.

Він був пристосованій! до ілюстрування авторської тенденції, а відтак

відзначався ненатуральністю, ходульністю. Ці риси Б. Грінченко намагався

подолати в повісті "На розпутті", що йому певною хіірою вдалося.

Наступний твір відзначався більшим психологізмом, ширшим

використанням прийомів внутрішнього монологу, вчинки героїв були

більш виправданими. Головних! носієм авторської концепції

народолюбства і українофільства виступав тут Деміщ Гайденко. який

обирав дещо інший шлях, ніж його попередник. Він не обмежу вався лише

культурницькою діяльністю, а прагнув стати культурним господарем,

розгорнути в селі своє господарство так. щоб і воно сахіе і всі його

працівники, і він сам з родиною були за приклад селянам.

Образ Дехшда поданий у співставленні головним чином з Гордієхі

Раденком, українофільсьвуючим поміщиком, якому не дозволяють стати на

народний грунт його панські інтереси. Але не лише цей персонаж втілює

множинність поглядів української інтелігенції на шляхи свого розвитку.

Тут широко представлено все розмаїття суспільно-політичних течій того

часу: толстовство, народницький тероризм, холуйське вірнопідданство.

великоросійська демократія. Торкнувся письхіенник і питання про у часть

національної інтелігенції в соціальнохіу визволенні села.

Повість вийшла настільки гострою ідеологічно, що ій так ніколи й не

пощастило бути дозволеною до друку в Росії. Але саме її рекоменду вав І.

Франко Франтішеку Главачеку (1876-1972). чеському перекладачеві, у 1896

році для перекладу з української хюви як найкращий твір української

літератури39

'. Серед сучасників вона викликала гострі суперечки, але не як

30

Главачек Франтішек. Декілька згадок про мої зустрічі з Іваном Франком //

Спогади про Івана Франка. - Львав. 1997. -с. 171.

ІП л

Михайин 1.Л.Історія української журналістики XIX століття

художній твір, а як белетризований ідеологічний трактат. Дискусія йшла

навколо ідей, але не навколо естетичних засад письменника. На жаль, і в

нових умовах Української держави жанр тенденційного роману (повісті),

безперечним майстром і найбільшим представником якого був Б.

Грінченко. ще не знайшов свого глибокого дослідника.

Новаторським і знаменним була публікація в "Зорі" Василя Лукнча

драматургічних творів, що відповідало визначному на той час місцю

українського театру в становленні національної самосвідомості

українського народу. Тут були опубліковані комедії І. Карпенка- арого

"Мартин Боруля" (1891, №№ 7-10),' "Сто тисяч" (1891, №№ 21-23). драми

"Безталанна" (1893, №№ 13-16), "Чабан" (1895, №№ 18-22). відома під

пізнішою назвою "Бурлака", "Сербин" (1896. №№ 20-24). відома під

пізнішою назвою "Лиха іскра поле спалить і сама щезне"; драми М.

Кропивницького "Титарівна" (1892, №№ 13-16). Панаса Мирного

"Лимерівна" (1892. №№ 18-20), Михайла Старнцького "В темряві" (1893.

№№ 19-23). Івана Франка "Украдене щастя" (1894, №№ 9-12), водевіль В.

Самійленка "Драма без горілки" (1895. № 15), драма Бориса Грінченка

"Лені зорі" (1897, №№ 1-6) і його комедія "Нахмарило" (1897, №№ 9-12).

І 1е були твори, що перебували в центрі репертуару театру корифеїв.

Вони глибоко відображали народне життя, нові процеси, що відбувалися в

ньому. Висока моральність, краса людських почуттів, глибокі пристрасті

героїв з народу приваблювали в драмах; виставлялися на посміх

представники верхівки, що намагалися занедбати зв'язок зі своїм корінням,

відривалися від народного ґрунту. Публікація драматичних творів

належить до значних здобутків журнату.

Василь Лукич доклав чимало зусиль, щоб до українського читача

надійшли "шухлядні" твори, не опубліковані свого часу з різшіх причин.

Головним автором тут слід вважати Т. Шевченка. Редактор "Зорі" відразу

зрозумів, яке велике значення має переклад українською мовою його

повістей, написаних, як відомо, на засланні г осійською мовою. У

перекладах провідних українських діячів V "Зорі" б\лн опубліковані повісті

"Варнак" (1893. № 5). "Художник" (1894.№№ 5-8).'"Музика" (1895. №№ 5­

8). "Безщасний" (1897, №№ 5-7), "Капігганша" (189

7

. №№ 1 8-2 1). Першу,

другу і четверту повість переклав О. Кониський. П'ят. була перекладена

Левком Товкачем за редакцією Перебенді, тобто теж О. Кониського. Третя

вийшла в перекладі "Миколи Міх ського" - так було позначене автортво

перекладу. Велика ймовірність, що це був Микола Міхновський -

майбутній творець ідеології українського са.мостійництва.

Другий автором, твори якого були зібрані "Зорею", був С.

Руданський. Публікаторахш його ліричних віршів і співомовок виступили

спочатку М. Комаров. а потіхі А. Кримській. Упродовж 1893-1896 років

вони опублікували з рукописів велику кількість новознайдених творів

поета. У статті "Нові поетичні твори Степана Руданського" А. Крихіський

писав про те. що отримав від П. Г. Жигецького "велику купу всяких

рукописів з творахш Ру данського" (1895. № 17. с. 332). що дозволило йому