450Історія української журналістики XIX століття

Почавши з І. Котляревською, він не поголився з ното оцінкою II.

Кулішем. нібито автор "Енцдн" глузував з українського мужика и зневажав

у країнську народність. Пу бліцист високо оцінив творчість І. Котляревського,

який любіш свій народ і свідомо почав писати по-українському. Але ніхто не

штовхав його писати "підлеслевий панегірик російському бюрократові"

"Оду до князя Куракіна". Так само ніхто не вимагав від Г. Квітки оспівувати

Катерину II та й су часного йому иаря Миколу Палкіна. С мотиві раболіпства

й вірнопідданетва в П. Гу.ика-Артемовського і О. Сгороженка П. Куліш у

післямові до Чорної ради" доводив моральну необхідність злиття в одній

державі південного російського племені з північним.

Справді, визначає Б. Грінченко. череї цензуру не можна було всього

казати, але можна було мовчати, ніхто силоміць не витягував з наших

письменників ганебних зізнань у вірнопідданстві. Якщо автори писали такі

речі, то значить вони відповідали їхнім думкам. "А тим це все погоджувалося,

що в тодішньому вкраїнському діячеві сиділо дві душі: одна українська, а

друга російська. Українську душу йому дав рід. почування любові до

рідного краю, любові до своєї мови, до свого народу : російську душу давало

йому російське жіптя. російська у рядова служба, бюрократична прихильність

до ласки, яку вияаляло російське начальство'' (с. 60).

Т. Шевченко дав у країнству новий рівень національної свідомості, він у

своїх творах виразно підніс "самостійність нашу як нації' (с. 65. Тут і далі кур­

сив Б. Грінченка. І. М). Таку самостійність він визнавав за кожним сло­

в'янським народом, але передусім за у країнським. У нього немає національ­

ного ворогування до росіян і поляків, він повстає проти московського іі

польського гніту на українців. "Шевченко своєю національною

самосвідомістю є геній. - твердив публіцист. - а своєю незмірною вагою,

значенням у справі національного відродження свого рідного краю є з'явіпцем

феноменальним, єдиним, може, на світі" (с. 65). У Т. Шевченка завжди

український народ - то самостійна нація, і він вимагав для неї всіх тих прав,

які належать кожній нації, включаючи й "право політичної самостійності" (с.

73). Немає рівного до т. Шевченка в справі нашого національного

відродження: у нас ще бу дуть великі письменники, але не буде вже пророків.

Національна ідеологія М. Костомарова й журналу "Основа" була

відходом назад у порівнянні з Шевченковимп поглядами. Випадкову

історичну подію - з'єднання України з Московщиною він розглядав як

історичну необхідність, доводив нездібність "українського темені" до

державного життя. Ідеалом для М. Костомарова бачилося цивілізоване

(ненасильницьке) обрусіння: ієну вання у країнської літератури він допу скав

в обмеженому просторі хатнього вжитку. В ім'я ліберального демократизму,

за логікою М. Костомарова, у країнське слово слід дозволити, бо воно все

одно приречене на відмирання за відсутності у країнської освіти й державної

автономії. Висловлювалася ду мка (наприклад. Д. Мордовцем). що такими

міркуваннями М Костомаров намагався заспокоїти російський уряд і

домогтися скасу вання заборон на українське слово. Але вийшло навпаки,

позиція М. Костомарова тільки шкоди наробила. Українська інтелігенція не