1839 Року розповів про те. Як він став українським письменником: ".Якось

була в мене суперечка з письменником на малоросійському наріччі. Я ного

просив написати що-небудь поважне, зворушливе. Він мені доводив, що

мова незручна і цілком непридатна. Знаючи її зручність, я написав

“Марусю” і довів, що від малоросійської мови можна зворушитися.

Тутешні пропонували мені надрукувати, і я, захищаючи себе від насмішок

російських журналістів, написав “Солдатський портрет”. Книгопродавець

просив скласти цілу частішу, я написав "Мертвецький Великдень” \

Тим письменником, з яким Г. Квітка міг по-українськи полемізувати

про можливості української мови, міг бути лише П. П. Гулак-

Артемовський. на той час значний представник котляревщини. Він теж узяв

участь в ‘Утренней звезде”. Проте, крім виконаних у бурлескному стилі

двох байок "Батько та син” і “Рибка” та гумористичного перекладу двох од

Ґорація “До Пархома”. він опублікував тут і романтичну баладу "Рибалка”

(переспів з Й. В. Гете). Щоправда, це був не першодрук. Цей вірш вперше в

1827 Році опублікував "Вестник Европы”, що тоді вільно надавав свої

сторінки під українську творчість. Аіе сам факт передруку саме цієї балади

був прикметним, відповідав духові “Утренней звезды”, яка стала тереном

боротьби котляревщини й сентиментально-романтичного напрямку в

українській літературі, стала випробувальним майданчиком для

українського слова, перевіркою його зрілості й спроможності говорити про

речі поважні й зворушливі.

У згаданому листі до П. О. Плетньова Г. Квітка виклав засади своєї

української творчості. Він. власне, відповідав на запитання, навіщо він,

мовляв, маючи такий талант, пише “обласним наріччям”, за яке в

Петербурзі мали українську мову. “Популярність моїх казок розохотила

тутешніх перекласти їх по-російськи і цілком по-російськи, точно, як Ви

бажаєте, - розповідав Г. Квітка. - Слу хаємо в читанні - і що ж? Малороси,

не пізнаємо своїх земляків, а росіяни... позіхають і вважають маскарадом;

вирази - не властиві звичаям, розмови - національності, вчинки -

характерам, що мислять по-своєму, і покинуто, хоча, правду сказати,

переклад був зроблений і вичищений відмінно”'

4

.

Г. Квітка був першим в У країні, хто дуже виразно відчув відповідність

мови й предмета відображення (під яким розумів національне життя,

національні характери тощо) і став на всю Росію знаменитим українським

письменником. Як представник духовної еліти свого народу він просто не

міг реалізуватися в іншій, позаукраїнській. сфері, втілити свій художній світ

у творчості іншою мовою. Тому були для нього марними всі умовляння

пнсатило-російськи. що лунали з Москви і Петербурга.

л'Утренняя звезда” була дія Г. Квітки програмовою книжкою, тому її

композицію він продумав з особливою старанністю. Відкривала українсь-

3

Клітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібрання творів: У 7 т. - К.. 1981. - Т. 7. - С. 215.

4

Там само.

95Михайлин І.Л.

кий том "Супліка до пана іздателя". яку можна вважати естетичним

маніфестом Г. Квітки й водночас першим твором української літературної

критики. "Супліка” була •написана в бурлескному стилі, за формою

наслідувала котляревщину. Автор. Грицько Основ’яненко, дякував

адресатові, тобто І. М. Петрову, за українську книжку. "Бо є такі люди на

світі, що з нас кепкують і говорють та й пишуть, буцімто з наших ніхто не

втне, щоб було; як вони кажуть, і звичайне, і ніжненьке, і розу мне. і полезне.

і що, стало бить. по-наШому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш

нічого не можна й написати” (с. 4). Г. Квітка виносив на люди свою

приватну суперечку з П. Гулаком-Артемовським. надавав їй публічного,

громадського звучання. Далі він перелічував здобутки українського

письменства: І. Котляревський, II. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка. їхня

творчість служила дня критика важливим аргументом життєспроможності

у країнського слова. Тож невже нам дослу хатися до маловірів? Ні! "Є ще на

світі православне християнство, запевняв Г. Квітка. - що вміють і люблять

по-нашому читати. Не усе ж для москалів: може б. треба і для нас що-небудь,

щоб і ми... знаете, не усе. а так... дещо... потроху ... дечого знали [...]” (с. 5).

Г. Квітка висміяв ліквідаторів української літературі в образі "пана

Усезная”. Це назвисько з прозорою семантикою: це люди освічені, але такі,

що зневажливо ставляться до рідної культури. Автор прирівнює їх до

Терешка-шевця з оповіданшОСалдацькнй патрет”, ;яке було розміщене тут

же. тнм самим даючи нам ключ до розуміння цього художнього твору як

продовження апології від російської критики. Особливо Г. Квітка

ту рбувався про автентичність свого тексту, висловивши думку про головну

засаду українського правопису. "Нехай наші, як хто зна, так своє й пише; а

я думаю. - заявляв автор, що, як говоримо, так і писати треба” (с. 6-7).

Попри бурлескну інтонацію й прагнення створити відповідний до народ­

ного взірця образ оповідача Грнцька Основ'яненка - хитруватого, просто­

душного, але глибокодумного й дотепного дядька - “Супліка” виконувана

свою поважну функцію: а) створювача відчуття контексту молодої

української літератури; б) відкидала заперечення української творчості з боку

російської журналістики; в) заохочувала нові творчі сили до праці на терені

українського слова, а видавців - до видання у країнських книжок.

(Тйовідання “Салдацький патрет”, що йшло за ‘Суплікою”, було

продовженням попередньої розмови, але вже на притчевому рівні.

Нагадаємо коротко сюжет. На замовлення пана маляр Кузьма Трохимович

виконав портрет солдата й виставив свою роботу для випробування на

ярмарку. Усіх ярмарчан вражає точність портрета москаля, мистецтво

Кузьми Трохимовича дістало загальне пошанування. Аж тут з'явився

парубок, швець Терешко, й почав критикувати роботу маляра за

неточності в зображенні чобіт. А коли маляр, визнаючи його компетенцію

в галузі шевства, і справді послухався і перемалював чоботи. Терешко

осмілів і почав критикувати й мундир. Тут уже Кузьма Трохимович не

витерпів і вказав невігласу на його неспроможність судити про твори

мистецтва: “Швець! знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!” (с. 42).