44), І. Кулжинськіш змушений визнати: “3 достатньою достовірністю

можна зробити висновок, що мова малоросійська є давнє особливе наріччя

мови слов’янської, прнналежне Полянам. Сіверянам і, можливо, ще й

іншим сусіднім колінам” (с. 44).

За І. Кулжинським, наша мова перемогла татарські, литовські,

польські впливи і зберегла самобутність. Вона ніжна й музична, її окрасою

є нормативно вживані слова з пестливими й зменшувальними суфіксами.

Автор демонструє це на прикладах з пісень “Полюбила Петруся” та “Сонце

низенько, вечір близенько”.

“Петрусь”, “дичко”, “низенько”, “близенько”, “серденько” - яка мила

дитяча ніжність! - захоплювався він. - Потрібно чути, як вимовляє ці слова

прекрасна Малоросіянка: тоді ми не захочемо їхати в Париж, аби.

загубившись у колі милих вітрогонок, упиватися чарівною музикою

людського слова” (с. 95).

На думку І. Кулжннського. українська мова має переваги перед

іншими. Він співстааляє старогрецьку , латинську, німецьку й французьку

мови в назві “сердечного друга” і висловлює переконання, що вислів “мій

милий кохане!” (sic!) являє собою найвищий рівень виразу відповідних

почуттів. Причому ситу ативно це висловлювання вняскравлено через епізод

73Михайлин і.Л.

з "Наталки Полтавки” І. Котляревського, звідки - не можна не помітити -

беруться й приклади віршів. Відома І. Кулжинському й “Енеїда”, яка теж

дістає високу оцінку як класичне надбання українського духу.

Попри всі вади, стаття І. Кулжинського справді має непроминуще

значення як перша постановка питання про українське письменство.

Але головним автором літературознавчих матеріалів в "Украинском

журнале” був сам редактор О. Склабовський. Ного статті, що тут

друкувалися, виникли в процесі викладацької праці автора, мали виразну

навчальну мету. Найприкметніші з них - це твори “Розгляд оди, вибраної

Ломоносовим з Іова” (1824, № 1-3), “Про наслідування” (1824, № 6), “Про

користь і мету поезії” (1824, №№ 16-17). До останньої статті навіть додано

примітку: “3 лекцій, читаних студентам в Імператорському Харківському

університеті”.

У 1825 році ще опубліковано праці О. Склабовського “Кілька зауважень

стосовно словесності російської” (№ 5-6) та “Кілька слів про літературу

російську” (№ 9). Але перша з цих праць є викладом структури навчального

курсу російської словесності, а друга перекладом статті з часопису

“Rozmajitosti Warszawski”, що в свою чергу була перекладена з “Westminster

Revieu”, і править за приклад курйозних, часом до невпізнання, перекручень

російських прізвищ і назв - свого роду неминучого наслідку при

кількаразовому перекладі без знання першоджерел.

Таким чином, головний доробок О. Склабовського в журналі

припадає на перший рік .його видання, надалі часопис набув розголосу й

популярності й потреба в авторських матеріалах редактора відпала, він міг

зосередитися на своїх безпосередніх функціях.

“Розгляд оди, вибраної Ломоносовим з Іова” написаний ще 1821 року,

як свідчить у примітці сам автор. Його предмет - детальний порядковий

аналіз твору Ломоносова, докладне співставлення біблійної книги Іова в

старослов’янському перекладі та її обробки російським поетом. Ця стаття

відзначалася сміливим підходом критика до літературного матеріалу. Він

бачить у класика не лише прекрасні, вдалі місця, aie й недоопрацювання,

прорахунки, вади. Очевидно, сама ідея - піддати критичному розглядові

твори Ломоносова - заслуговувала на схвалення за тодішньої відсутності в

російському суспільстві критики як такої та смаку до критичних суджень.

Завершуючи розгляд, О. Склабовський підкреслює: Ломоносов

“перший відкрив невідому до нього таємницю вживати слова й вирази

відповідно до предмета” (с. 120), у чому не можна не вбачати приклад

застосування до практичного аналізу вітчизняної літератури відкритої Р.

Ґонорським теорії наслідувальної гармонії слова. Aie велич Ломоносова,

твердив О. Склабовський, не убезпечує його від окремих помилок.

“Освічені народи, - аргументував свою думку критик, - завжди

насмілювалися знаходити недосконалості навіть у зразкових творах

золотого віку письменства, отже, вони допускали в них можливість

погрішностей” (с. 121-122).

І далі наведені судження цілком у дусі романтичного культу