181). Де живописала новий для себе регіон України, куди переїхала разом з

чоловіком ГІ. Косачем. Вірш, однак, відбивав певні поверхові враження, без

спроби глибшої філософії, оригінальних образних знахідок, яскравих

спостережень. Ось як описувала поетка Звягель:

Ви. Звягеля скелі, узгір'я веселі!

Ми з вами пак довго живали!

Найкращії літа з життя сього світа

Мої проміж вас пролітали! (с. І78).

Вісьмома віршами був представлений Б. Грінченко. Вони подавалися

під псевдонімом Б . Д . і доводили до художніх крайнощів народницький

дискурс: абстрактні нарікання на долю і такі ж абстрактні заклики до

служіння народові, жаль за козацьким минулим, туга від власного безсилля,

- такі головні настрої та ідеї панували в його добірці.

У цілому ж поезія альманаху "Рада", представлена виключно

українцями, хоч і викликала зауваження й відзначалася певною художньою

нерівністю, демонструвала пересічно вищий рівень, ніж поезія в галицькій

журналістиці. Патріотизм і народолюбство як провідні змістові ознаки

втілювалися тут у досконалішу, ніж на Заході, поетичну форму. Особливе

значення мала поезія М. Старицького.

Але видавець розумів, що літературно-художній журнал, праобразом

якого був його альманах, сильний передусім прозою, яка здібна не

тимчасово, а стабільно утримувати інтерес читача. Керуючись цим. він

запропонував читацькій увазі такі твори, які стати класикою української

літератури. Знаючи, що гашцькі видання недоступні українському читачеві,

він умістив у "Раді" повість І. Нечуя-Левицького "Микола Джеря". яка ще

І878 року була надрукована в журналі "Правда". Поява цього класичного

твору Росії примножила авторитет української літератури.

Але ще більше значення мала публікація в альманасі "Рада" "роману з

народного жіггтя" Панаса Мирного "Повія". Дві з чотирьох частіш роману

були опубліковані відповідно в першому й другому томах альманаху. Третя

частина побачила світ лише в І9І7 році в журналі "Літературно-науковий

вісник", а повний текст твору - посмертно, у І924 році. Честь "прочитання"

і віщання останньої частішії натежить видатному історикові літературиІсторія української журналістики XIX століття

Сергію Єфремову. "іЯкий це колосальніш твір. - писав науковець про

"Повію". - він скоряє тебе своїм розмахом, своєю сшою. Читаєш - і не

одірвешся, невважаючи на всі недоладності чорнового тексту . На велику

міру закроєний був цей талант. .Ллє чиновництво з 'їло його мато не ввесь"4

.

Доля дівчини Христі Притики, що через убожество йде на заробітки в

місто і там, зведена паничем, стає повією, втягує в роман величезну

кількість життєвого матеріалу. Христя проходить своєрідну суспільну

вертикаль. Краса піднімає її щаблями соціальної драбини. Але дівоча краса

не вічна, багатство Христиних господарів виявляється нажите нечесним

шляхом; це призводить до того, що дівчина опиняється поза су спільством.

Місто викндає її як непотріб. Але й село не спроможне прийняти таку

людину. Христя замерзає на порозі своєї хати, перетвореної на шннок.

Роман відзначався глибоким психологізмом образу головної героїні.

Письменник показував, як чиста від природи дівоча натура стає жертвою

дрібноміщанського середовища. Будучи людиною безправною й

незахіпценою, вона нездібна відстояти свою честь, змушена пливти за

течією подій. Не знімаючи провини з особи, письменник все ж показав її

залежність від середовища, формування її долі під тиском зовнішніх

обставин. Роман оскаржував соціальну дійсність, що приводила до

занедбання чисту від природу натуру. У жанровому вимірі твір,

представляючи історію особи й подаючи широку панораму українського

життя кінця XIX століття, яаляв собою вершинний зразок реалістичного

соціального роману. Його публікація мала величезне значення для

подальшого розвитку української прози і в цілому художнього мислення.

Проза альманаху "Рада" була предстаалена ще цілим рядом дрібніших

творів, серед яких автобіографічний нарис "Скажи, місяченьку" Д.

Мордовцева. оповідання "Новобранець" Гната Карого (І. К. Тобілевнча),

"Бурлака", "Лірник" Бабенка (А. М. Бібіка). "Дід" Лопуха (А. Грабенка -

за І. Бойком, А. Конощенка - за О. Деєм). Кожен з цих творів був по-своєму

прикметним, виконаним не без майстерності, але до вершинних здобутків

альманаху не дорівнявся.

Зате драматургію репрезентував твір, який міцно увійшов до

української класики, - драма М. Старицького "Не судилось".

Протистаалення "панського болота" (такою була первісна назва) народній

моралі утримувало художній конфлікт твору. П'єса відображала реалії

кінця XIX століття з удаваним панським народолюбством, появою

української інтелігенції, яка прагнула щиро слу жили народові, з героями з

народу, які виявляли свою моральну вшцісль у порівнянні з ледачим

панством. Усе це розмаїття характерів і настроїв було об'єднано навколо

єдиного сюжету, брало участь у розвитку цілісного художнього конфлікту.

За жанром п'єса являла собою народну соціально-побутову трагедію: до­

ведена нервовим перенапруженням до психічного надлому. Катря випивала

отруту і гинула в фіналі, своєю смертю оскаржу ючи соціальну нерівність, що

"ЄфремовС.О. Щоденники. 1923- 1929. - К.: ЗАТ "Газета Рада". 1997. -С. 530.

алпМихайн .Л.

розвела її з коханим по різні боки невидимого, але тим не менш цілком реать-

ного станового муру. Твір мав велику сценічну історію в теалрі корифеїв і в

наступні часи. У ролі Катрі особливо любила висту пати Марія Заньковецька.

Завершався перший том альманаху "Рада" науковими працями. У

сталлі В. В-нка (В. І. Васнленка) "Про спілки хліборобські" відображалась

економічна картнна українського села, розшарування на багатих і бідних,

наростання процесу зруйнування селянських господарств. Автор як метод

порятунку пропонував кооперацію: спільний обробіток землі, спільний

продаж наслідків праці. Його стаття була сповнена ту рботи про сільську

бідноту, пропонувала реальні шляхи допомоги їй.

У короткій етнографічній статті "Песиголовці" Грнцька Десятина (Г.

Лук'янова) досліджувалися народні вірування на назване явище.

Але найбільше значення у науковому відділі мала п\Гілікація

упорядкованого М. Комаровим "Бібліографічного покажчика нової

української літератури (1798-1883)" та двох додатків до нього під назвами

"Найголовніші спільні писання про українську мову, літературу і про

українське питання'' і "-Якого року скільки книжок було надруковано". М.

Комаров не врахував галицьких віщань, допустив деякі пропуски в

бібліографії української книги в Росії. Тим не менше значення цього

покажчика важко переоцінити: він був першим українським

бібліографічним реєстром, який виразно показував, як наростала духовна

праця українців за сприятливих умов і як вона була утруднена в Росії після

державних заборон. Покажчик М. Комарова і сьогодні відіграє роль

важлігвого бібліографічного джерела.

Перший том альманаху "Рада" був видатним явищем української

культури. У белетристичній частині видавець зібрав твори найкращих

сучасних йому письменників, а наявність наукової частини свідчила про

універсальну (журнальну) засаду упорядкування альманаху. М.

Старнцькнй мав поважні наміри перетворити альманах на періодичне

віщання і розпочав збирання матеріалів для другого тому. Але нове

захоплення театром, яке припало саме на цей час. відволікло його уваг) від

попереднього видавничого проекту. Зібрані матеріали він передав для

редагування в інші руки.

Другий том альманаху вийшов у світ насту пного І884 року без зазначен­

ня імені віщання. Був цей том більш ніж удвічі меншим за перший (222 с.) і

містив твори випадкових авторів: якихось Т. Алатонченка. Антоненка. Устен-

ка. Мато чим відрізнялася від розміщеної в першому томі добірка віршів Б.

Грінченка. Оповідання Ганни Барвінок "Вірна пара" репрезентувало

вчорашній день української прозп - етнографічний реалізм, стилізацію

оповіді з народних уст, з усіма її атрибутами: примітившім сюжетом, ескізно

накресленими характерами, убогою мотивацією вчинків і т. д.

Вірші самого М. Старицького на цей раз вилу чила цензура з огляду на

їх тенденційність. Рятували книжку поема Олени Пчілки "Козачка Олена",

друга частина роману Панаса Мирного "Повія" та його ж "образкп з

життя" "Лк ведеться, так і живеться": "День на пастівнику" і "Батьки '.Історія української журналістики XIX століття

Ппічна поема займала близько сорока сторінок тексту. Це була

розлога віршована повість про козацькі часи. Поетка відкинула українську

традицію зображати жінку-страдницю. жінку - об'єкт історії. Олена І Ічілка

відкрита нову традицію. Головна героїня її поеми відзначалася чоловічою

мужністю, активним стаатенням до життя, вона сама формувала свою

долю. її коханий одружився з іншою, але вона переборола прірву

особистого розпачу і. коли він відправився у військовий похід, прийшла

проститися з ним і подарувала хустину. Поки Василь воював за волю

У країни, ного дружина померла, він лишився удівцем. Тільки тепер він

пропонує Олені вийти за ньог о заміж, азе та, пам'ятаючи про попередню

зневагу, відмовила йому. Відбувся новий похід, з якого Василь повернувся

тяжко поранений. Помираючи, він доручив Олені виховати свого сина.

Олена заснувала шпиталь і доглядала в ньому поранених козаків. Вона

лишилася самотньою, але знайшла щастя в служінні Вітчизні. Висока

патріотична ідея не була, однак, підкріплена таким же рівнем художності

твору. Написана коломийковим віршем, поема була далека від

Шевченкової органічності й простоти. Точну характеристику творові дав

свого часу І. Франко: "Незважаючи на гуманну тенденцію, - писав він. -

поема з історичного боку досігть бліда, а з поетичного - досігть слаба"4 4

.

"Образки з життя" .Як ведеться, так і живеться" були присвячені

улюбленій темі Панаса Мирного - залишкам кріпацтва у су часному житті.

Узяту в особливих аспектах цю проблематику знаходимо і в романах

прозаїка "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" і "Повія". У новому творі, який

так само, безсумнівно, замилювався як роман, про що свідчать

опубліковані посмертно розділи: "Дома". "У школі". "Брат і сестра",

"Панич", "Татарин братик, татарин", - у центр зображення була

постааіена родина Грицаїв з містечкового передмістя.

Метод Панаса Мирного відзначався ґрунтовністю, прагненням

вичерпати мотиваційні підвалини людських вчинків, зану ритися в характери.

У старого Оннсима Грицая двоє синів: Лків і Йосип. Лків має оженитися й

лишіпліся на батьковому господарстві: Йосип - іти в москалі. Але Йосип

несподівано закохався в Параску. доньку двірської ключниці Оришки й пана

Ратієва. Він не хоче йти в москалі замість старшого брата, а так само

претендує на місце в звичному для себе батьківському просторі. Витягшгг з

батькової скрині гроші, тобто пограбувавши батьків, він одружився з

Параскою. Старий Онисим викреслив Йосипа з свого життя. Лків одружився

3 Настею, батько відділив його жити з родиною в окрему хату.

У Йосипа ж з Параскою життя складається тле. Пріська успадкувала

від батька та й матері ледарслво. смак до марнотратства, погорду до

простолюду . Йосипові так тяжко з нею жити, що під час рекрутського

набору він добровільно заміняє собою старшого брата і йде-таки в москалі.

Старі Грнцаї померли. Параска вселяється в їхню хату, зажадавши

4 4

Франко І. Я . Нарис історії українсько^сЬКоі літератури до 1890 р. //Франко

1. Я . Зібр. творів: У 50 т. - К.." 1984. - Т. 41- С. 382.Михайн .Л.

відділення їй Йоеипової спадщини. Вона тримає наймичку, знову

намагаїться зійтися з паничем Іваном Трохимові ічем. від якою вже мас

енна Василя. .Ллє. тікаючи від лихої слави, той уникає стосунків з нею. Л в

Параски народжується дівчинка від Йосипа, яку вона зненавиділа від її

появи на світ як мужиче поріддя. Відтоді все в родині робилося задля

Василя, а Галя правила за наймичку. Василь успадкував від матері

зарозумілість, зверхність, зневагу до роботи. Дальший розвиток сюжегу

рухався в напрямку виведення на сцену молодшого покоління Грицаїв:

Василя й Галі і дітей .Якова: Грпцька га Івана.

Необхідно відзначити принаймні два аспекти цього твору.

IIo-перше. в ньому голосно прозвучав мотив спадковості, який

переміститься в цеіггр художнього бачення світу в натуралізмі. Панас

Мирний, лишаючись у межах реалістичного підходу до відображення жптгя.

поруч з І. Франком (у "Boa constrictor ', і "Борислав сміється"), звернувся до

цієї темп, опрацювавши її фундаментально, показавши розкладаючий вплив

на нащадків панського самодурства, ледарства й вседозволеності.

По-друге, у жанровому вимірі Як ведеться, так і живеться" був першим

в українській літерату рі твором, що тяжів до роману в новелах. Суцільний

сюжет прокреслювався пунктиром, переривався, часовий шан зміщувався.

Велика кількість героїв юрбою займала художній простір, проте для кожного

автор знаходив не тільки місце, але и характерні детагі поведінки, вдачі,

мови. На невеликому просторі тексту йому вдавалося створити повноцінну

карлліну жіптя з живими героями і колоритними подіями.

Уривки з твору ".Як ведеться, так і живеться" піднесли престиж другого

тому альманаху "Рада", завоювали для нього важливе місце в літературі

того часу.

У цілому ж два томи альманаху "Рада" відіграли важливу роль в історії

української журналістики.

1. Вони продемонстрували високий рівень тодішньої української

літератури, давши місце дтя першодруків видатних творів, що увійшли до

корпусу класики.

2. Опублікування поруч з белетристикою наукових праць свідчило про

штан упорядника побудувати "Раду" на журнальних засадах; найвищу

цінність з цього кола текстів має покажчик української літератури,

створений М. Комаровим.

3. Продовження віщання знову ж вказувало на те. що M Старицький

прагнув перетворити його на журнат.

Таким чином, альманах "Рада" засвідчив сталий потяг української

інтелігенції мати своє періодичне віщання.

У 1888 році з ідеєю нового альманаху "Вістка" виступив В. Горленко.

Він звернувся з листами до багальох українських письменників, прохаючи

в них матеріалу. Зокрема, у листі до Панаса Мирного він просив у нього

третю частину "Повії", висуваючи як аргумент думку про те. що її

публікація зв'яже нове видання з "Радами", а самого письменннка

прпмусігть завершити твір, чого л ак жадають читачі.Історія української журналістики XIX століття

Панас Мирний тексту не надіслав, а поданий до цензури альманах В.

Горленка "Вістка" був затриманий там до осені 1889 року, коли

упорядникові повідомили про заборону його видавати без повернення

ру кописів. Такі цензурні заборони знеохотили українських письменників

до праці. Вони все менше покладали надії на альманахи: справа їх

упорядкування опинилася в руках хіаловідомих і головне малоталановитпх

авторів, що позначилося на їхньому художньому рівні. "Наступні східно­

українські альхіанахи. з сухюхі констатував О. І. ДеЙ. рівня "Ради" не

досягають. [...] На сторінках цих альхіанахів. за поодинокихш внняткахш.

виступають хіалообдаровані письхіенннкп або початківці"4

\

Першою книжкою, що засвідчила справедливість цього висновку. став

виданий в Одесі альманах "Нива: Український літературний збірник 1885

року". Ного видавцями виступили М. П. Боровський і Дхг В. Маркович,

іхіена яких сьогодні нічого не говорять науковцям, про що свідчить

відсутність їхніх персонали! навіть у матеріалах до енциклопедичного

словника" "Українська жу рналістика в іменах".

Засади упорядкованої ними "Нива" стали загальнішії для наступних

видавців українських альманахів. їх хюжна окреслити гак:

1. До участі у віщанні запрошу валося 2-3 відомих письменники, від них

випрохувалися один - два твори, які займали від 1/2 до 2/3 обсягу книжки:

ці іхіена робили рекламу книжці й забезпечували її популярність.

2. Решту альхіанаху упорядники заповнювали творами власними і

своїх друзів, іноді відверто графоманськнми: для них смисл видання

полягав сахіе в реалізації цього дру гого аспекту , але з погляду історико-

жу рналістського актуальним є лише перший з них.

"Нива" увібрала в себе твори нікому сьогодні не відомих 11. Панченка,

К. Ухача. А. Бобенка. Тишковського. якоїсь Антоні ни В. і навіть автора,

що сховався за псевдоніхюхі Незвісний.

З відохіих імен тут зустрічаємо П. Ніщннського з перекладохі шостої

пісні Гохіерової "Одіссеї": драхіу М. Старицького "Утоплена", створену за

хіотнвахш повісті М. Гоголя "Майська ніч. або Утоплена" в жанрі

хіалоросїйської опери, де дія перемежову валася танцяхіи й співами: один (!)

прохідний вірш Б. Грінченка (Д Чайченка): кілька віршів і оповідання

Дніпрової Чайки: оповідання І. Нечуя-Левнцького "Чортяча споку са".

ІІильнішого розгляду вартий лише останній твір. Його головна

героїня, бідна удова з Кишинівського передмістя. виступала в ньохіу й

оповідачкою. Письменник використав свій улюблений прийом

характеротворення й писав оповідання-хюнолог. у якохіу героїня сама

опису вала й аналізувала свої вчинки. Нерозважлива молодиця, яка пиячить

з кумами, втрачає через це вигідну службу , переховує крадене добро свого

коханця цигана Грегора. сприймає своє жпггя як "чортячу спокусу ". Вона

надіїена природними здібностяхш відрізняти добро від тла. запліднена

41

Ден О. І. З історії української журналістики XIX ст. (Східно-українські

альманахи 80-х років) // Радянське літературознавство. - 1970. - № 8. - С. 23 - 24.Михайн .Л.

розумінням морального ідеалу, aie неспроможна опиратися життєвим

спокусам, через це и перетворює своє життя на ланцюжок прикрих пригод.

Твір І. Нечуя-Левицького не був позбавлений певних чеснот, але йому було

далеко до таких вершин цього автора, як "Микола Джеря" чи "Кайдашева

сім'я". Загалом він викликав швидше розчарування, ніж захват.

Містив альманах і записи усної народної творчості: 13 пісень,

записаних в Одеськім повіті.

Альманах звернув на себе увагу критики, але відгуки були негативними,

зокрема й рецензія І. Франка в журналі "Зоря" (1885, № 18). Навівши

приклади з поетичної творчості Дніпрової Чайки, критик запитував "Невже

ж таки се поезія?" Трошки переінакшивши це висловлювання можемо

вважати епіграфом до рецензії І. Франка слова: "Невже ж таки се

література?" Однак завершував аналіз рецензент на оптимістичній ноті:

важливо, щоб "Нива" не була тією однією ластівкою, що не робить весни:

бажано, щоб вона стала початком правильного і частого видавництва, при

якому згромадяться нові місцеві сили і розів'ються татанти.

На жаль, ці надії не справдились. 1887 року в Одесі серед громадівців

виникла ідея видати другий том альманаху "Нива", але навіть до збирання

матеріалу справа не дійшла. 1889 року М. Комаров підготував альманах

"Розмова", але головне управління в справах друку заборонило його. Це

остаточно підірвало ініціативу одеського гуртка, який і без того був

нечисельний і слабкий за рівнем талановитості.

Естафету одеситів підхопили херсонці. 1886 року гурток херсонських

літераторів на чолі з Д. В. Марковичем випустив у світ альманах "Степ".

Він мав підзаголовок: "Херсонський белетристичний збірник. Херсон.