1882 Року були заарештовані а. Добрянськнй. Його дочка Ольга Грабар. І.

Наумович і його син Володимир, редактор "Слова" В. Площанський та

його співробітншш-журналісти О. Марков та інші. Усі воші отінилися на

лаві підсудних. їх звинувачували в державній зразі й шпигунстві на користь

Росії. Однак обвинувачувальний вирок на суді винесено не було, бо тоді

більш-менш локальній конфлікт загрожував перерости на міжнародний

скандал з непередбачуваними наслідками: нитки від львівських змовників

тягліїся у надто високі російські урядові сфери.

Судовий процес мав величезний розголос у Галичині та усій Австрії в

цілому. Його головним наслідком була цілковита компрометація перед

громадською думкою москвофільського руху і перехід значної кількості

їхніх симпатиків до народовського табору. Майже нищівного удару

зазнала газета "Слово". В. Площанський ще кілька років утримував її, але

в 1886 році, продавши у Львові приватний будішок, вш'хав на еміграцію до

Росії. У 1887 році "Слово" перестало існувати.

З прикінцевих матеріалів газети варті уваги написані до її

двадцятип'ятилітнього ювілею спогади Б. Дідицького ".Як я стал

редактором "Слова" та приурочені до цієї ж події спомини про м.

Качковського. Сам В. Площанський у 1885 році надрукував тут свої

"Записки из поездки в Прагу 1883 р."

У лідери москвофільської журналістики після занепаду "Слова"

висунувся О. Марков, який вже з 1881 року разом з О. Авдиковським під

активним впливом А. Добрянського розпочав віщання газети "Пролом",

заґрунтовану на нових засадах москвофільства. Вони характеризуватися

переходом від тихих симпатій до Росії та австрійського вірнопід данства до

неприхованої орієнтації на Росію і опозіщію до своєї держави. "Пролом"

зазнає частих конфіскацій через протиурядову діяльність. О. Марков час

від часу закриває свої газети й відкриває нові, що віщаються за

попередньою програмою, тобто по суті змінює лише назви. Архаїчне язичіє

поступилося в газетах О. Маркова російській літературній мові, хіба що

присмаченій галнцнзмами. Проте, демократична Австро-Угорщина,

караючи газети за конкретні протиурядові виступи, жодного разу не

поставила питання про заборону москвофільського руху в цілому чи

москвофільської журналістики. Тут пролягла прірва між європейською

Австро-Угорщиною і азіатською Росією, яка не лише заборонила на своїй

території публічно вживати українське слово, але й увірвавшися в

Галичину в 1914 році знищила тут усю українську журналістику.

Так газета "Слово" загинула, москвофільська журналістика

продовжувала існувати.

ЗОЯЗначення газети "Слово":

1) на етапі свого виникнення вона була спільнім проектом усіх

українських сій і виражала всеукраїнську політичну позицію:

2) це була політична газета, що розпочала виходити після великої

перерви в існуванні української політичної жу рналістики (її попередниками

були "Зоря Галицька" в перший період свого існування і "Новины" І.

Гушалевича 1849 року); "Слово" залишило за собою статус політичної

газети до кінця свого існування;

3) поява газети розбудила гапщьке громадянство, про що свідчать

дискусії як у Галичині, так і в Росії, які супроводжували появу її перших

номерів;

4) газета стала місцем початку співпраці Ю. Федьковича з українською

журналістикою, та дебюту в пресі Ю. Романчука, Ф. Заревича та інших

знаменитих у майбутньому журналістів;

5) перехід редакції на позиції москвофільства призвів до втрати

читацької аудиторії та авторитету газети, унаслідок чого вона змушена

шукати зовнішньої підтримки, приймати субсидії російського уряду, а відтак

цілковито узалежнитися від нього в проведенні інформаційної політики;

6) занепад газети і припинення її віщання засвідчили політичне

банкрутство москвофільства, втрату ним внутрішнього ґрунту серед

українців Галичини і забезпечення свого існування лише за рахунок

активної зовнішньої підтримки.

Упродовж розглянутого нами часу москвофільство цілковито виявило

себе як вороже українському народові явище, яке несумісне з його

історичною долею, а відтак подальший розгляд історії москвофільської

журналістики є недоцільним в нашому курсі, оскільки вона остаточно

перетворюється на російську журналістику в Галичині, політично й

культурно чужу інтересам українства.

Михайин .Л.

япвІсторія української журналістики XIX століття

ЧАСТИНА ДРУГА

НАРОДОВСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА

Розділ п'ятий

Журнали "Вечерниці", "Mета", "Нива", "Русалка"

Народовство як культурна й суспільно-політична течія. Програма

напрямку. Культурно-просвітні установи та громадські органЬації

народовців. "Вечерниці" - перший журнал, що зананіфестував появу

народовців. Художня література в журналі, зокрема твори Ю.

Федьковича. Публіцисти журналу К. КлимковичіД. Танячкевич.

Дайджестова політика. Матеріали зі Східної України. Журнал "Мета" та

два періоди в його історії. "Мета як літературно-науковий часопис:

художні твори, публіциспшка. "Мета " як політичне видання: програма,

головні матеріали. "Нива " як літературна газета, співробітництво на її

сторінках авторів з австрійської і російської України. "Русалка" як

літературна газета, її програма та твори. Газета "Русь" як провал спроби

польської адміністрації поставити під свій контроль народовське видання.

Народовці належали до другого покоління (після москвофілів)

української інтелігенції в Галичині. Назва їхнього напрямку, що склалася

стихійно, сьогодні потребує пояснення. З одного боку, вона походить від

слова "народ" і може бути зближена з російським словом "народничество".

Але це було б помилкове припущення. Російські народники були

соціалістами, які намагалися теорію К. Маркса пристосувати до умов

аграрної Росії. А відтак витворити свій варіант марксизму - народницький

соціалізм. Українські народовці не тільки не були соціалістами, а

максимально вороже ставилися до цієї новомодної в Європі течії. При

поясненні назви напрямку слід врахувати, що галицьке русинство

перебувало під таким же величезним тиском польської мови й культури, як

російське українство під тиском російської. Слово "народовці" насправді

походить від польського слова "пагос1о\уу", що, як уже мовилося,

перекладається українською мовою як "національний". Таким чином, з

погляду сучасної української мови, народовці - це не народники, а

національники (дозволимо собі для роз'яснення утворити такий неологізм),

тобто така група осіб (І. Франко, М. Драгоманов та інші сучасники сміливо

вживати для їх позначення слово "партія"), яка свою працю скеровувала на

національне пробудження та освідомлення українського народу.

їх духовний досвід був збагачений працею попередників, у якій їм уже

бачилися позитивні й негативні боки. До позитивів слід було віднести саме

національне пробудження русинів, розгортання наукової й літературної

праці, створення журналістики; до негативів - цілковитий відрив від

національного грунту, відсутність зв'язку "верхів" з "низами", орієнтацію

на реакційну Росію.

Врахувавши все це. народовці вирішили піти своїм шляхом. Політична

концепція народовства так і не була сформульована остаточно у вигляді

.307Михайин .Л.

певної програми, але сумарно її можна представши так:

1) галицькі русини - це не великороси, а українці, тобто нащадки

русичів Київської Ру сі, від яких і ведуть свою назву; вони е одноплемінники

сучасних малоросів (південноросів), що замешкують південь Росії;

2) українці. - могутній народ, що кількісно перевищує поляків, чехів,

болгар; у силу історичних обставин, а не іманентних причин він перебуває

в занедбаності, перетворений сусідами на об'єкт історії;

3) маючи величезний потенційний запас внутрішньої енергії, українці

не потребують орієнтації на зовнішні сили (наприклад, на офіційну Росію),

а здібні усі свої культурні й політичні проблеми розв'язати самотужки; на

відміну від зовнішньої орієнтації, якою кермувалися москвофіли, народовці

проголосили стрижнем своєї діяльності внутрішню орієнтацію;

4) орієнтація на внутрішні сили означала, передусім, культурно-

освітню працю, пробудження національної свідомості в багатомільйонній

масі українського народу, утворення української світської інтелігенції,

здатної очолити національно-визвольні змагання народу; народовці були

не революційниками, а еволюційниками, заперечували радикальні методи

проведення своєї політики, засадничо визнавали лише легальні шляхи

досягнення політичних цілей;

5) комунікаційним каналом зв'язку по горизонталі (між географічними

регіонами) і вертикалі (між різними соціальними групами) мусить стати

українська літературна мова, заснована на її розмовному народному

варіанті; це має бути така мова, яка є зрозумілою для всіх українців і

утворена спільними зусиллями письменників і науковців усіх регіонів

України; мовне питання, аксіоматичне й самозрозуміле для багатьох народів

навіть у періоди їхнього національного відродження, для українців набуло

несподіваної актуальності й гостроти, стало визначальним у витлумаченні

політичних питань; за мовою книжки чи часопису можна й зараз встановити

партійну приналежність їхніх авторів чи видавців; з цією особливістю слід

рахуватися, сприймаючи її як константу, специфічну для українців;

6) вироблення української літературної мови як найважливішої

підойми національного пробудження українців можливе шляхом розвитку

журналістики й літератури на народній основі, за допомогою розвитку

українського театру, утворення культурно-освітніх та наукових інституцій

і громадських організацій, які мають організувати вивчення свого народу,

формувати його історичну й сучасну політичну свідомість:

7) з цією ж метою необхідно розвивати освіту українською мовою,

створювати приватні школи й гімназії, домагатися від уряду відкриття

державних освітніх закладів з викладанням українською мовою, створення

українських підручників для забезпечення викладання усіх навчальних

дисциплін та віщання їх за скарбові кошти;

8) у галузі стосунків з Росією народовці виступали за спілку з

українським народом, а не Російською державою; у царизмі вбачали ворога

українського народу; залучали до співпраці в народовській журналістиці

широке коло діячів з підросійської України, позбавлешіх жандармським

308Історія української журналістики XIX століття

режимом Росії права на публічне вживання українського слова;

9) у галузі стосунків з Австрією народовці стояли на грунті вимог ГРР

про створення українського коронного краю з усіх українських територій

держави і про забезпечення національно-культурної автономії для українців.

Жодна з програмових вимог народовців не була утопічною чи

нерозв'язною в політичних умовах тодішньої Австрійської держави, яка

забезпечувала українцям можливість легальним конституційним шляхом

боротися за їх здійснення.

Часом стихійного зародження народовства вважають кінець 1850 -

початок 1860-х років; остаточне відділення народовства від москвофільства

відбулося ближче до середини 1860-х років, що можна було спостерігати в

історії газети "Слово".

Головну енергію народовці спрямували на народ, працюючи над

піднесенням його освіти, культурного рівня. Використовуючи нові

австрійські конституційні закони, народовці заснували свої культурно-

освітні й наукові громадські організації, які відіграли важливу роль в історії

українського народу.