5 Березня 1878 року, провівши в тюрмі Бригідки дев'ять місяців. Увесь суд

нагадував фарс, знущання над підсудними. Поруч у Німеччині цілком

легально існувала соціал-демократична партія, а її лідери: Карл Лібкнехт і

Август Бебель. - засідали в парламенті. У самій Австрії діяла соціалістична

партія у Відні, цілком легально існували польські робітничі й соціалістичні

організації й періодичні віщання. Але те. що було дозволено панівним

націям, заборонялося для у країнців. Переслідування за переконання вже

були немодними в Європі, але влада хотіла провчити українців, аби не

запишалися думкою про свою рівнясть з іншими і знали своє місце.

Усі факти, викладені І. Франком у некролозі по О. Терлецькому.

справляють враження про провокаційніш характер третього соціалістичного

процесу. Незрозуміло, які стосунки мали М. Драгоманов і Е. Кобилянський:

М. Драгоманов жодного разу в листах до І. Франка не згалував про нього, а

вів себе так, ніби нічого незвичайного не сталося. Тимчасом цілком

очевидним вигладає припущення, що І. Франко був підстаалений М.

Драгомановим. У сучасній українській мові у цьому пасивному

дієприкметникові активізується таке значення дієслова "підставляти":

"позбааляючи захисту, робити доступним для нападу "

358

. М. Драгоманов

зробив своїм безглуздим і непотрібним листом І. Франка беззахисним перед

поліцією, дав їй у руки підставу для звинувачення й засу дження його. Свідомо

чи не свідомо це було зроблено, - ми вже про це ніколи не дізнаємося.

358

Словник української мови. - К.: Наукова думка. 1975. - Т. 6. - С. 506: Новий

тлумачний словник української мови. - К. Аконіт. 2001. - Т. 2. - С. 665. де

повторено дослівно навіть приклади першого "старого" словника.

515Сам Е. Кобилянський. що відіграв виразну роль провокатора, відбувши

тримісячне ув'язнення, був видалений за кордони Австрії із забороною будь-

коли повертатися. Але вже 1879 року опинився у Львові і безперешкодно жив

у місті на очах у комісара поліції, який його арешту вав в 1877 році. 1884 року

він видав у Львові під псевдонімом "МісЬаІко" брошуру з кількохіа віршами,

писаними українською хювою і надрукованнхіи латинкою. Потім під іншим

псевдоніхюхі дописував до польських газет, а ще пізніше за дорученнях!

якогось російського хііністра дістав посаду на залізниці. З усього цього

випливає висновок, що для Е. Кобнлянського соціалістичний процес у

Львові не хіав ніяких практичних наслідків.

Навпаки, для українських соціалістів це був доленосний процес.

Особливо фатальннхіи виявилися його наслідки для найталановитішого з

них 1. Франка. Воші мали два рівні: грохіадський. публічний і

індивідуальний, особистий.

11а нершохіу рівні процес оберну вся зру йнуванням усіх професійних пла­

нів письменника, поставив його поза тодішніхі галицьким суспільством. Від І.

Франка як від державного хточннця відвернулося все галицьке русинське

грохіадянство. Цьохіу хюжна наводіпн багато прикладів, але досить вказати

на один лише епізод, згаданий І. Франкохі у листі до М. ГІавлика. нагаїсанохіу

близько 16 квітня 1879 року. "Тими днями, повідохіляв письхіенник. - о.

Ільницький вигнав власною волею і ухвалою конференції студента 8 класу 4

локації Кішріяна за то, що "сходився з Франком"

3

'

9

. Можна собі уявити, до

якого неприйиялтя 1. Франка дійшло львівське грохіадянство. якщо з гімназії

виключають учня восьхюго класу напередодні випускних іспитів.

Зі спогадів Івана Куровця довідуємося, що це виключення було

тихічасовіш. на якихось 1-1.5 хіісяці. Шкільна краева рада не затвердила

такої ухвали, і Іван Кипріян здав матуру в звичайнім тер.міні, а потіхі став

нарохохі с. Нехшрова

360

. Але сахі факт розправи краснохювно засвідчив

твердження письменника Андрія Чайковського. що у той час "львівська

грохіада вважала Франка прокаженим..."

361

.

У спогадах про О. Терлецького І. Франко відзначив: найхіенші наслідки

хіало покарання для Ф. Сельського-ІДасного та І. Мандичевського: були воші

люди захюжні. за освітою один хіедик, другий правннк. що робило їх незалеж-

шіхш від у рядової служби. "Вибив із колії засуд - вів далі І. Франко. - Паалнка

й хіене: хін були студенти філософії, числили на педагогічну кар'єру, а тепер

.му сили попрощатися з нею і добиватися хліба наразі журналістикою"

362

.

359Франко І.Я. До М. І. Павлика, близько 16 квітня 1879 р. // Франко І. Я. Зібр.

творів: У 50 т. - К.. 1986. - Т. 48. - С. 181.

360

Куровець Іван. Іван Франко в моїх згадках // Спогади про Івана Франка. -

Львів. 1997.-С. 71.

361

Чайковськин Андрій. Мої спогади про Івана Франка // Спогади про Івана

Франка. - Львів. 1997. - С. 96.

362Франко І.Я, Д-р Ослап Терлецький: Спомини і матеріали // Франко І.Я. Зібр.

творів: У 50 т. - К.. 1984. - Т. 33. - С. 348.

Михайл .Л.

516Історія української журналістики XIX століття

Історія, зрозуміло ж. не знас умовного способу, але можна припустіть

що зовсім інакше склалася б доля І. Франка, якби він зміг отримати місце

вчителя гімназії або професора університету. Це звільнило б його від

необхідності йти "в найми до сусідів'', заробляти собі пером хліб щоденний.

.Ллє й журналістика, українська журналістика, виявилася закритою дія І.

Франка. Співпраця

лнародовських виданнях: "Зоря. "Діло ". "Батьківщина ".

- закінчувалася розривохі з редакційннхі колектпвохі й видавцяхіп. а

засновані свої віщання не могли зібрати достатню кількість передплатників.

незважаючи на талант І. Франка, оскільки над ніш тяжів поххіурий ореол

людини небезпечної. Лише оКрехіі індивіди, що відзначалися сміливістю її

підносилися над загатохі. наважувалися спілкуватися з великих! поетом.

Навчання в університеті стало неможливим. І. Франко закінчив

навчання у Чернівецькохіу університеті вже в зрілохіу віці, а доктором

філософії пав щойно у Відні в 1893 році. Проте її це не забезпечсило ііохіу

зайняття в. 1895 році кафедри руської філології Львівського університету з

причини старих звину вачень, які тягліїся зап ним. як хвіст за кохіетою.

На другому, особистішому, рівні процес так сахю призвів до

катастрофи. Стосунки І. Франка з його коханою Ольгою Рошкевич мусили

припинитися на вимогу родини. Парох села Лолин не міг кохінрохіетуватп

себе стосунками з державних! злочннцехі. Високо цінуючи І. Франка як

учителя свого сина Ярослава, гостячи його в свосхіу дохіі. заохочу ючи

стосу нки дочки з майбутнім професором, о. Михайло Рошкевич після трусу

в илебанії пережив шок переляку . Він назавжди заборонив стінові її дочці

хіатн бу дь-які стосунки з І. Франком, а йому самому відмовив віл дому. І

хоч. за спогадами Михайліінн Рошкевич. молодшої Ольжиної сестри,

стосунки закоханих ще якийсь час тривали після виходу І. Франка з тюрхш.

вони були приречені: Ольга не хюгла вийти захйж без батькового

благословення, а той ніколи б його не дав: І. Франко не міг одру житися, не

хіаючи ні сталого заробітку , ні перспективи на майбутнє.

Тнхічасом у дохіі Рошкевпчів почав бувати Володимир Озаркевич. син

знаменитого посла до Австрійського парлахіенту Івана Озаркевнча.

людина тактовна й освічена. Невипадково з роду Озаркевичів вийшла

українська письменниці Наталя Кобринська. Згодом Володимир

посватався до Ольги. І. Франко хіав уявлення, що її присилували вийти за

нього заміж, але Михайлина Рошкевич свідчить, що родина облишила

тиснути на Ольгу і остаточне рішення приймала вона сама.

Так чи інакше І. Франко втратив кохану. За свідченняхш су часників.

Ольга Рошкевич відзначалася не лише красою, але й неабияким розумом,

вона дістала гарну домашню освіту, бу ла не лише закохана у І. Франка, але

й ставилася до нього з глибокою повагою, розуміла його великий талант і

інтенсивно навчалася в нього, перейнявши ідею праці дтя народу : вона хюгла

б стати для нього поряту нкохі у життєвому хюрі. .Але все сталося інакше.

Втративши кохану. І. Франко вирішив, що .мусить присвятити себе

лише боротьбі за свій народ і особисте життя підпорядкувати цій меті. Він

вирішив одружитися не з кохання, а з ідейних мотивів, розухюхі. а не еерцехі

.417Михайлин .Л.

обравши собі за дружину українку (тобто, дівчину з України, а не

Галичини). У 1886 році відбувся ного шлюб з Ольгою Хоружинською. Вона

була освічена панна, курсистка (закінчила бесгужевські курси), але

справжньої єдності між ними і справжнього щастя, яке дає лише кохання,

не було. Через два роки по шлюбі І. Франко закохався в поштову

маніпулянгку Целіну Зигмунтовську. З цьго кохання постала його

грандіозна "лірична драма" книжка віршів "Зів'яле листя" (1896).

ГІри шлюбі І. Франко пообіцяв дружининій рідні, що хреститиме дітей

у православну віру. Це мало фатальні наслідки. Пошлемося для зручності на

спогади Катрі Гриневнчевої. "Під той час старшенькі Франкові сини,

сповіщала вона. - ходили із-за близькості хати, а може, із-за деякого

колишнього Франкового інтернаціоналізму до польської школи ім. Марії

Магдалинн. Учитель класу став на сторожі закону й посилав дітей до греко-

катнлнцького катехита. Подратована тим мати забирала їх силоміць з годин

релігії. Тоді учитель, мабуть з доручення управи, став посилати їх на

латинську. Суперечки зі шкільною владою стали тепер ще більш бурхливі.

Греко-католиський катехігг не зорієнтувався і принагідно говорив про

поведінку пані Ф. міггрополитові Сембратовичеві. Якраз рішалася справа

кафедри, то митрополит висловив до львівського намісництва протест

проти обсадження її Франком, мотивуючи тим, що на виклади української

літератури ходить багато студентів богословія. а він не може дозволити,

щоби вони слухали там наук ворога католицької віри. Митрополит говорив,

що доведена до його відома подія віддзеркалює як не можна краще

переконання Франка і що йому ніяк не слід виховувати молодого покоління.

В декілька років опісля оповідав нам Франко, що про сі нефортунні

пересправки у школі нічого не знав"

363

.

Коло замкнулося. Обставини грамадські й особисті з'єдналися.

Моторошно подумати про ті наслідки, які викликав М. Драгоманов своїм

нещасливим листом до І. Франка від кінця травня 1877 року.

Вийшовши з тюрми 5 березня 1878 року, 1. Франко застав у розпалі

підготовку нового соціалістичного періодичного видання. Його перше

число було майже складене М. Павликом. Коштами допоміг М.

Драгоманов, виділивши для нового журналу Уваровську премію, яку

отримав спільно з В. Антоновичем за двотомове видання "Исторические

песни малорусского народа" (1874-1875). Журнал планувався як

літературний і політичний місячник, мав бути часописом не газетного типу,

як "Друг", а журнального, тобто його числа повинні складати цілу книжку.

Це мав бути товстіш журнал. Назва нового видання "Громадський друг'",

запропонована М. Драгомановим, мала вказувати на його зв'язок з

попередником - студентським часописом "Друг" - і соціалістичними

женевськими виданнями М. Драгоманова. які він саме тоді розпочав

видавати під назвою "Громада". Перше число доповнили творами І.

363

Гриневичева Катря. Спомини (І. Франко) // Спогазі про Івана Франка. -

Львів. 1997. -С. 143 - 144.

518Історія української журналістики XIX століття

Франка і в середині березня віднесли до друкарні, умовивши надру кувати

його в борг, бо гроші від М. Драгоманова на той час ще не надійшли.

Відповідальним редактором висту пив М. Павлик. 19 березня 1878 року в

газеті "Слово" було розміщено "Запрошення до перед г пази" нового журналу.

.Ллє галицьке громатянствсКце квапилося передплачувати "Громадський

друг" - за весь час відгукнулося лише 15 передплатників. Віщання дру­

ку ваіося фонетикою, але не кулішівкою, а драгоманівкою. тобто правописом,

спеціально розробленим М. Драгомановим для своїх женевських віщань.

Головною відміною його була передача звука й латинською літерою j.

На початку квітня перше (квітневе) число вийшло в світ тиражеем 600

примірників. 14 квітня прокураторія його сконфіску вала, а через чотири дні

крайовий суд затвердив конфіскату. заборонив поширення журналу і

ухвалив знищити 174 примірників решти накладу (отже. 426 примірників

розійшлися). Підставою для арешту часопису стали вірш І. Франка

"Товаришам із тюрми", статті М. Драгоманова "Пригода д. Іловайського

в Галичині" і Евгена Борисова "Дещо про релішгійні секти на Україні". 28

квітня М. Павлик подав скаргу до вищого крайового суду, але той 14

травня підтвердив конфіскафію364

.

Тимчасом був підготовлений до друку другий (травневий) номер

журналу. Він вийшов у світ 12 травня, але 17 травня був конфіскований

проку раторісю, а через три дні суд затвердив дії поліції. 21 травня поліція

віддала під суд М. ІІаалика як редактора й автора і Антона Маньковського як

директора польської друкарні, який погодився друкувати український

часопис, за віщання другого числа "Громадського друга". 28 вересня відбувся

суд. А. Маньковського було звільнено, а М. Павлика засуджено на шість

місяців тюрми за оповідання "Ребенщу кова Тетяна". У цей час M Патик і так

перебував у неволі: 8 серпня він пішов відбувати тримісячне ув'язнення за

вироком у справі третього соціалістичного процесу і просидів за ґратами до 8

листопада. Як і рік тому, видання залишилося на руках самого І. Франка.

Видавці вирішили не здаватися, а боротися з цензурою. Законодавство

увільняло від цензури окремі видання обсягом понад 5 аркушів. Видавці

ухвалили видавати далі окремі збірки щоразу під новою назвою з

періодичністю раз на два місяці. Першу таку збірку М. Павлик

запропонував назвати "Дзвін: Галнцько-українська збірка", сподіваючись

викликати в читачів промовисті алюзії з "Колоколом" О. Герцена.

Упорядкування "Дзвону" здійснив переважно І. Франко, оскільки М.

Паалик був зайнятий судовими клопотами. Збірка вийшла на початку

серпня 1878 року обсягом 7 др. аркушів тиражем 600 примірників як трете і

четверте число "Громадського друга". Не подаючи її ні в поліцію, ні в

прокуратуру видавці почали його поширювати. 27 серпня прокураторія

сконфіску вала збірку . З вересня крайовий суд підтвердив конфіскацію. М.

564

Хронологію викладено за кн.: Дей О. І. Українська революційно-

демократична журналістика: Проблема виникнення і становлення. - К.: Вид-во

АН У PCP. 1959.'- С. 196 - 205.

41 QМихайлин .Л.

Павлик подав скарі у на несправедливе рішення суду з вимогою публічного

розгляду справи. Відкрите засідання трибуналу відбулося 9 листопада 1878

року, але увільнено віт конфіскації тільки розділ "Вісті з України", але вона

залишалася дтя розділу "Вісгі з Галичини" і оповідання і. Франка "Моя

стріча з Олексою". Справа конфіскації "Дзвону" набула розголосу.

Спираючись на це М. Павлик подав апеляцію до вищого крайового суду в

карних справах, але він 4 лютого 1879 року залишив її без наслідків.

Поки М. ІІавлпк вибував ув'язнення. І. Франко підготував до видання

нову збірку. її назву "Молот" підказав М. ІІавлпк. Це була алюзія на

вірш І. Франка "Каменярі", щойно опублікований у "Дзвоні". Молот був

каменярським інструментом, а каменярі виступали під пером поета

алегоричними образами руйнивників старого і будівників нового світу.

Збірка "Молот" вийшла на початку січня 1879 року як 5-7 числа

"Громадського дру га": її обсяг склав 13.75 др. аркушів. І. Франко особливо

відзначав свою заслугу в тому, що без участі М. Павлика він "докінчив

видання "Молота" таким способом, що подокінчу вано всі статті для цілого

видання, себто двох випусків "Громадського друта", "Дзвона" і "Молота",

надру ковано спільний титул і покажчик змісту при однопільно проведеній

пагінації..... Далекоглядний редактор відчував, що дана збірка буде

останньою книжкою жу рналу. Так воно й вийшло.

Паралельно як відбитки з "Молота" з'явивлися окремими брошу рами

"Дума про Наума Безумовича" І. Франка і пісня "Гриць Турчин (ГІісня про

рекрутське життя)" Романа Гудзмана. 8 і 9 лютого вони були конфісковані,

а 21 люлого 1879 року поліція конфіскувала й саму збірку "Молот" за

вміщення в ній цих творів, статті "Лихва на Буковині" О. Терлецького та

оповідання М. Павлика "Пропащий чоловік". 12 березня вироком суду

конфіската бу ла затверджена. Але вручити у хвалу су ду редакторові вже не

було можливості. Ще в кінці лпепопада 1878 року під заі розою

шестимісячного ув'язнення М. Павлик емігрував до Женеви, де став

співробітником М. Драгоманова. Поверну вся він лише через два роки.

Конфіскуючп видання за конкретні вміщені в них літературні й

публіцистичні твори, влада мала на увазі знищити цей часопис взагалі,

розуміючи, що всі його матеріали в більшій чи меншій мірі пройняті

соціалістичною тенденцією. У Львові стало відомим висловлювання

комісара поліції, який після арешту першого числа "Громадського друга"

заявив: "Ми упораємося з тими львівськими Бебелями й Лібкнехгами

сконфіскували 1 №. сконфіскуємо 2. 3. 4 і т. д."

366

. Неможливість існу вання

у Львові періодичного видання соціалістичної спрямованості була цілком

доведена. І. Франко, залишившись наодинці, покину в цю справу . Тим наче,

що ще в 1878 році він розпочав новий видавничий проект друкування серії

365

Франка І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. //Франко

І Я. Зібр. творів: У 50 т. - К.. 1984. - Т. 41. - С. 377 - 378

л

Цит. за кн.: Дей О. І. Українська революційно-демократнчна журналістика. -

К.. 1959 - С. 2О0.

520Історія української журналістики XIX століття

книжок "Дрібна бібліотека". В історії журналістики часопис "Громадський

друг'' і збірники "Дзвін" і "Молот" вважаються цілком слушно одним

виданням, книжки якого для маскування мали відмінні назви.

"Громадський друг" був дітшцем двох журналістів: М. Павлика та І.

Франка. Але їм вдалося залучити до свого видання ширше коло авторів,

ніж дія журналу "Друг" у 1877 році. Завдяки наполегливій

організаторській праці у вони зуміли вішати близько 40 друкованих

аркушів текстів'

Л

. На початку в організації видання більшу участь брав М.

ГІаатик. Але надалі ця роль перейшла до І. Франка.

Часопис виразно розподілявся на літературну і публіцистичну частини.

Вперше як видатний український прозаїк постав у цих виданнях М.

Паалик. друкуючи в кожній книзі поважний твір: оповідання "Юрко

Куликів" (Гд, 1). "Ребенщукова Тетяна" (Гд. 2) і повість "Пропащий

чоловік" (Д. М) Пекуча політична проблематика цих творів затуляла перед

дослідникахш їхню художню неординарність. свіжість, новаторство.

Справді для цього були підстави. Перше оповідання хіістило в собі

протест проти рекрутчини, хіілітарнзму: друге - проти освяченого церквою

шлюбу хііж нелюбами: повість являла собою викриття нікчехіної

інтелігенції, "зайвої людини". Три соціальні зрізи, три типи життя були ніби

виконані хіетодохі етнографічного натуралізхіу. Головнихі прийомохі

відтворення дійсності була пряхіа хюва. подана дослівно, з великою

дохіішкою діалектних слів і форхі. що складало враження докухіентального.

автентичного запису. Художньою знахідеою оповідань було обрання за

оповідача хлопчика підліткового віку, коли він тільки починає розухііти

стосунки дорослих, сприймає їх у незаплямованій тотожності, а мама

терпляче пояснює йому сутність подій і дає характеристики людяхі.

Автор не випадкова дав своїхі оповіданняхі іхіена героїв. Ці герої справді

відзначалися впрахнамн характерами, при чому про заїк закроїв їх як соціаль­

ні типи, що повинні відображати певні жіггтєві явища. У жоднохіу оповіданні

нехіає розгорнутого подієвого сюжету , але домінує демонстраційний

конфлікт. Це означає, що художнє ціле побу доване л ак. аби якохюга повніше

й виразніше показати (продехюнструвати) читачахі свого героя.

Юрко Куликів замолоду був чехінихі. тихіш, ввічливіш: хіав своє

господарство, хоч і невелике, але вистачало, аби руки Прикладати. Прийшов

час. і його забрали у військо. Тоді сахіе була війна 1866 року Його частину

кохіандування кинуло в бій проти італійських повстанців, які боролися за

незалежність своєї батьківщини Юрко бу в поранений в ногп і контужений.

.Але найбільший біль викликає в ньохіу спогад про те, що в бою він

"безневинне убив чоловіка, а може й більше". Війна завдала Йому такої

травхіп. що він тепер "не сповна розуму". Займатися господарствохі він

неспроможний, ось і пустився на жебри. Простий вояк розуміє, що воював за

чужі інтереси. Коли Юрко був поранений, приснився йому сон. нібито з

війська пощезли всі генерали й офіцери, залишилися сахіі солдати Погляну ли

347

Там само. - С. 206.Михайлин І.Л.

вони один на одного: такі саме прості робітники, і вирішили: "по добру

розходимося". Юрка мучить думка про те. що призвідці війни лишитися живі

й неушкоджені. От би зійшлися без вояків і битися досхочу. Юрко помирає на

руках оповідача, у якого серце стискається з жалю за мучеником.

Цей же тип оповідача використаний і в оповідання "Ребенщукова

Тетяна". В основі його банальна історія - рідня присилувала дівчину

Тетяну вийти заміж за нелюба .Янця. Її страхали іменем Бога і вимагали

скоритися. Тепер вона мучиться з ним. А він з нею. У Тетяни є коханий ще

з часів дівоцтва: Семен. Вона не спроможна вбити в своїй душі це почуття.

Закохані використовують кожну можливість, щоб побачитися: то на

ярмарку, то в шинку, то вдома, коли чоловік на роботі. Янця принижує

таке ставлення дружини він так само страждає. Якось на ярмарку він

потрапив під фіру, скалічився. Цей епізод, яким відкривається оповідання,

може розглядатися і як спроба _Янця викликати до себе жаль з боку

дружини, і як спроба розпрощатися з життям в такий спосіб. .Але він

лишився живий, але кволий. Це не перешкоджає йому знущатися з Тетяни,

біггн її. Ставши свідком такого випадку, Семен вступився за жінку. У бійці

загинули обидва: Семен і Лнцьо. А Тетяна померла з розпу ки. Це було

оповідання про ще одну мученицю, і закінчувалося воно трагічно.

Вічну тему літератури трикутник у коханні - М. Павлик повертав

несподіваною стороною. Єдиним винуватцем нещастя закоханих і людської

трагедії виявлялася в нього церква. Малий оповідач стає свідком розмови

Семена та Івана, у якій здійснюється пошук розв'язання конфлікту. Іван,

який виконує вчительські функції, виступає авторитетним персонажем, так

роз'яснює Семенові, хто його ворог: "То лиш попи повинаходили такі

гріхи... Ти аби не вшукав кого, не оскорбив, не вбив та справедливо жив на

світі - то доста з тебе. А то попи людям пустили туману, аби лиш люде

гризлися, дуріли та несли їм "на Боже", аби людям попускало на серці, або

аби потішилися, що піп їм отворіггь двері до неба, коли вже тут не буде

просвітку__Я тобі кажу, що то все попи на свою руч... Вже доста шахраї

жиди, але попи - то такі туманніші, що нема їм пари, бо жіщ як бере від

людей гроші, то хоть що дасть: у горло ци там у жменю, а попи

захарамаркають людям якось не по-розумному, напудять людей Богом та

пеклом, та й луплять з них лико, та ще й учать других, молодих попів: дри.

кажуть, хлопа, як вербу, зідреш одну шкіру - друга наросте..." Ці і подібні

місця пояснюють ту роздратованість, яку викликало це безневинне за

сюжетом оповідання серед галицького громадянства, що складалося з

ропів та попівських синів.

Атеїстичним, антицерковним духом були пройняті більшість

матеріалів "Громадського друга". Слідом за старшим товаришем йшов І.

Франко. Молоді соціалісти потрапили в пастку свого вчення.

Найважливішою його складовою є положення про класову боротьбу, про

наявність буржуазії в кожній нації і боротьбу з нею робітничого класу. Цю

буржуазію й шукали воші в українській нації, але поскільки українського

промислового капіталу не існувало, а задля чистоти вчення, яке не могло

522Історія української журналістики XIX століття

помилятися, протилежний полюс класового антагонізму неодмінно треба

було знайти, то він і віднайшовся в класі священиків.

Ця сторона світогляду кидалася в очі всім, навіть сучасникам, які

товаришили з соціалістами. Антон Дольницькнй, сам син попа, писав у

спогадах: "Одиноких визискувачів бідного сільського люду бачив Павлик

тільки в попах, а був сліпіш на лихварські вчинки жидів, які тисячі селян

пустили з торбами, зліцнтувавши їх ґаздівство не раз за безцінь. [...] З моєї

44-літньої судової практики. - доводив мемуарист, - не відомо мені, щоб

який піп зліцитував хлопський кусень ґрунту за церковні треби"

368

.

Так тема, яку глибоко висвітлювати І. Тургенев у романі "Дворянське

гніздо", Л. Толстой - у романі "Анна Кареніна", тема про право людини

вільно кахати й жити з коханим, оберталася в М. Павлика однобоким

звинуваченням проти церкви. Так ніби ніколи не існувало в кожного

народу звичаєвого права, яке так само вимагало шлюбної вірності. Так

ніби громада за вічною традицією не повинна утримувати в своєму селі

церкву і Божого слугу, священика.

Але М. Павлик поводиться так. ніби не знає усіх щіх народних законів

і звичаїв, вивчати які закликав у доповіді "Потреба етнографічно-

статистичної роботи в Галичині", з класовою ненавистю поставився він до

попівського класу як до визискувачів народу і єдиної причини його

нещасть. Попи, за його концепцією, виявлялися гірше, ніж євреї. Тому А.

Дольницькнй слушно дорікав М. Павликові за несправедливість.

Павликова однобокість і стала головною причиною судового процесу

за "Ребенщукову Тетяну".

Повість "Пропащий чоловік" була написана з орієнтацією на

російську літературу, у якій типовим образом російського життя в XIX

столітті був образ "лишнего человека", тобто поміщика, який виростаючи

на всьому готовому за кріпацтва, неспроможний ні до якої активності,

пливе за течією. Для українського життя такий тип героя був абсолютно

неаластивий. але вірний своїй ненависті до попівства. М. Паалик знайшов

аналог класово ворожому елементові в українському житті - попівського

сина Кольця (ласкаве від Миколи - Микольця - Кольця), який марну є своє

життя у Відні, куди батько послав його до науки.

Повість будувалася як розгортання невласне прямої мови, блискуче

імітованої автором. За допомогою цього прийому досягалося глибоке

відображення внутрішнього світу героя, який відзначався, однак,

примітивністю і порожнечею. М. Павликом, цей образ, однак, подавався як

типовий для пересічної частини представників українських студентських

товариств "Січ" і "Основа".

Образ Кольця розкривався в цілому ряді взаємин з іншими

персонажами. Сутність релігійної експлуатації, за думкою М. Павлика,

поставала в епізоді відвідин батьком сина. Приїзд Кольцевого батька

368

Дольницькнй Антін. Спомини про Івана Франка // Спогади про Івана

Франка. - Львів. 1997. - С. 85.

523Михайлин І.Л.

навіяв юнакові нівку спогадів: батько запекло торгувався з селянами за

оплату поховання, справа доходила до бійкн Гі погроз револьвером, лунати

й слова "це тілько шеста частка того, що тобі треба на місяць!" Батько

справді щомісяця висилав Кольцеві 100 зл. р. на утримання.

Величезний монолог-самовикриття виголошує Кольців батько,

пояснюючи, чому він погодився, аби син став світським чоловіком. На попа

не варт іти. розмірковує він. бо все важче боротися з хлопами, видирати з

них свій законний заробіток. Найкраще бути цісарським урядником, дія

якого платня виплачується "з каси", пенсія іще "з каси", а він сам не збирає

грошей з "кобацьких мужиків". Заохочуючи сина до вибору професії, він

орієнтує його й щодо вибору мови, "бо руська й польська мова хліба не

дадуть, та й ними зайдеш лиш до порога, а німецькою мовою й світ

перейдеш!" Хлопи стали такі, навчає батько сина, що "українофільство і

попівство небо і земля!" Хто хочсоугп українофілом, тобто любити народ

не на словах, а на ділі, той мусить не тільки нічого не брати від народу, а

навпаки, отворяти народові очі. "а це. синку, значить зречися попівського

хліба та йти робити з мужиками або з торбами!".Якщо попи репетують про

своє народолюбство, то брехня.

Проте батькова наука наштовхнулася на поважний опір з боку іншої

життєвої програми, Свідомість юнака перевернула жінка-слціалістка з

України, якій він цілий день показував Відень і мав з нею бесіду. Цей епізод

теж складається з ланцюга монологів - декларування ідеологічної

програми соціалістів. Кольцьо виявляється перед жінкою неофітом, якому

вона розплющує очі на джерела багатства його батька, необхідність життя

для народу, пізнання його за допопмогою етнографічної праці. Тут бачимо

виклад улюбленої Павликової ідеї, нещодавно сформу льованої в доповіді

про етнографічну роботу. Українка змалювала перед наївним Кольцем

красу майбутнього справедливого соціалістичного ладу і розкрила очі на

мерзенну капіталістичну дійсність. Вивчати мову народу, його душу, а не

чіплятися за цісарські посади. - такою була імперативна ідея жінки. Вона

піднесла кульг фізичної праці, оголосивши всіх, хто не займається нею,

експлуататорами, що живуть неправдою. Вона розвинула ідею жіночої

емансипації, викрила буржуазну моральність.

Ця розмова мала несподівані наслідки. За М. ІІаликом. правда

соціалістичної пропаганди, присмачена жіночою красою й переконливістю,

була такою, що Кольцеві "блисло в голові". Спала полуда з його очей,

йому прояснилося, який лихий чоловік ного батько, якою неправдою

добивався він достатку: він зрозумів, що кожен надісланий батьком гріш

политий народною кров'ю, що він сам. Кольцьо, - паразит на народному

тілі. Не в силах винести свого прозріння Кольцьо кінчає життя

самогубством. Так за ду мкою, автора й повинна закінчити "зайва людина".

Повість "Пропащий чоловік" являла собою зразок ідеологічного

твору, у якому важила не зовнішня подієвість. а внутрішня еволюція героя,

не їе. що відбувалося з ним. а те. що говорилося йому. Це був тип твору-

драмп. покликаного відбити складність доби загострення ідеологічних