297Полтави. Киева. Харкова, передруковувалися програмові публіцистичні

праці і наГікращі художні твори з підросійської української та австрійської

журналістики. Язичіє у власних інформаційних матеріалах ще

зрівноважувалося класичною літературною українською мовою Т.

Шевченка. II. Куліша. О. Кониського й російською того ж П. Куліша. М.

Костомарова. О. Стороженка в їх передруках з "Основи" та інших видань.

І. Франко писав, що "Слово" "протягом цих двох (від заснування. - І.

М.) і кількох наступних років було дуже цінним часописом, далеким від

партійної однобічності, яке поєднувало в собі течії і напрямки, що після

.1866 р. суттєво розійшлися між собою"" .

«ч- Поява "Слово" стала віщатною подією в українському культурному

жигті. Це була велика газета, що прагнула всебічно задовольнити

інформаційні потреби українського громадянства в Галичині. Невипадково

Boigi викликала бурхливу полеміку в російській пресі, що тоді пильно

стежила за розвитком української журналістики, сподіваючись знайти

спільників для досягнення своїх цілей. Знаменитою статтею "Національна

"безтактність" відгукнувся на появу перших двох номерів "Слова" лідер

російського революційно-демократичного руху М. Чернишевський

("Современник", 1861, № 7). У його виступі можна виділити такі головні

напрямки, за якими він полемізував зі "Словом".

1. Мова і співвіднесеність галицького русинства з російським

українством. З багатьох джерел етнографічного та літературного характеру

вже було зрозуміло, що русини - то українці, що живуть в Австрії. Упродовж

кількох поколінь відірвані від України, вони набули особливостей мови,

поведінки, звичаїв, культури. Але потяг русинів не до України, а до Росії

виявився несподіваним для лідера російського західництва.

"Наші українці. - писав він, - вже виробили для себе літературну мову,

незрівнянно кращу : навіщо ж відділятися від них? Хіба вона така далека від

мови русинів, що їм потрібно писати іншим наріччям? Але якщо так, вн -

вже не українці: ви, як лужичани, - окреме плем'я. Але якщо вас лише три

міліони, ви не можете втримати своєї народності"

228

.

Як бачимо.- за мовними проблемами Чернншевському бачилися

проблеми політичні, пов'язані з віднесеністю галицьких русинів до

російської чи української національної спільноти або з навіть визнанням

правомірності їх окремого існування.

2. Стосунки українців і поляків у Галичині. Чернишевський виявив

цілковите нерозуміння цієї проблеми. Для нього її не існує. Вні

національний конфлікт перевів у соціальний план, заявивши, що обіщві

нації мають панів і селян, а відтак однакові класи мусять мати спільні

класові інтереси. "Ми не вважаємо, - проголошу вав Чернишевський, - щоб

польський мужик був по-ворожому налаштований до полегшення

- Франко І. Я. "Галицко-русская библиография XIX столетия" // Франко І.Я. •

Зібр. творів: У 50 т. - К.,1980. - Т. 27. - С. 255.

228

Чернышевский Н.Г. Письма без адреса.- М.: Современник. 1983. - С. 397 - 398.

Михайин .Л.

298Історія української журналістики XIX століття

повинносте» і взагалі побуту русинських поселян"" .

Чернпшевський дивується: чому це український селянин бореться

польської атади. а не проти своїх панів? Замість консолідації й національного

єднання, завдяки чому тільки й можна домогшся успіхів у національно-

визвольній боротьбі, російський революційний демократ пропонував

українцям ідею внутрішньонаціонального конфлікту, іншими словами:

громадянської війни, згубної для у країнців, про соціальну однорідність яких

вже аргументовано йшлося в наших викладах. Ні українського дворянства, ні

української буржуазії в Галичині не існу вало. Закликаючи у країнських селян

до боротьби з ними, Чернпшевський виявив цілковите нерозуміння

українських проблем, спільних для Західної і Східної України.