3«Михайлин і.Л.

самі вади, як і діалогам героїв у поемі. В. Маслович відчував

недосконалість запропонованих творів і до першого вірша зробив

примітку: "Пісня ця не цілком малоросійською мовою написана, а

змішаною, або. так би мовити, українською”. М.” (Підкреслення В.

Масловича. - І. М.).

Під українською мовою В. Маслович розуміє її слобідський варіант, бо

в ті часи на відміну від Малоросії. Україною вважалася Слобожанщина, що

й було відбите в її назві Слобідсько-У країнська губернія. Лише з 1835

року вона була перейменована на Харківську.

Особливою довершеністю відзначався вірш "Від'їзд студента”. Була

тут і оригінальна думка, і образна винахідливість. Автор використав мотив

народної пісні “Ой почула моя доля”, що наштовхнуло його на пошуки

цікавих фігур поетичного синтаксису, анафор, вербальних формул,

викликаних до життя пісенним жанром.

Ліричний герой дорікає професорам за те, що шлють його “в уїзд

поганий” учителювати. І далі порівнює майбутню працю з військовою

службою, віддаючи перевагу останній:

Гей, товариші! Прощайте.

Жалость к бідному ви майте.

Він не їде воювати,

їде хлопців научати,

Букви знали щоб складати,

Та щоб знали, як писати.

Лучше б мені при шаблиці,

Чим при гаспидській таблиці.

Лучше б в платьї був сребреном.

Чим стоять при дошці с мелом.

Лучше б мені в караулі,

В школі чим сидіть на стулі.

Лучше б мені буть при шпорах,

Чим ходити по конторах. І т. д . (№ 5, с. 60).

Військова кар'єра приваблює героя не тільки зовнішньою

романтикою, але й можливістю швидкого просування по службових

східцях. Учительська ж посада в повітовому містечку, на думку героя,

назавжди залишить його в чині тіггулярного радника. З таким настроєм

відчаю й безперспективності й від'їжджає він в Олешки.

Шкода, що цей вірш загубився серед доволі посередніх

російськомовних творів В. Масловича. Він свідчить, що видавець

"Харьковского Демокрига” з охотою звертався до творчості українською

мовою і після певного навчання й тренувань міг би набути вправності. Тим

паче, що самотнім у цих своїх прагненнях у Харкові він не виглядав - поруч

з ним трохи згодом в такому ж аспекті спробують свої сили й П. Гулак-

Артемовськин, і Г. Квітка, і М. Костомаров, і А. Метлинський та ін.

ї В. Маслович був по суті другим автором (після І. Котляревського), хто

спробував писати художні твори жпвою народною українською мовою, а

36Історія української журналістики XIX століття

його журнал, як слушно зауважив П Л. Левченко

23

, був першим часописом,

який надрукував українські літературні твори, започаткувавши тим самим

традицію, підхоплену пізніше й "Украинским вестником” і “Вестником

Европы” та ін. журналами. Він торував шлях наступним, щойно

переліченим авторам. І в цьому його непроминуще значення в історії

української духовності.

Припинена від’їздом до Петербурга журналістська праця В.

Масловича мала все ж велике значення як перша (і на тривалий час єднна)

спроба видавати в Україні сатирико-гумористичшш журнал, згуртувати

літературні сили, надати їм трибуну для систематичних виступів. Видавець

“Харьковского Демокрита” сміливо заявив про поважні наміри до

творення власного літературного життя в провінції, засвідчив

продуктивність місцевої естетичної окремішності та бодай прихованого

пародіювання естетичних канонів імперського столичного центру.

23

Левченко П.-Я. ''Харьковский Демокрит" // Радянське літературознавство.

1957. - № 4. - С. 9*5. ” '

37Михайлин ІЛ.

Розділ п’ятий

“Украинский вестник”

Загальна характеристика. Рубрики журналу. Наукові матеріали часопису.

Природничі та гуманітарні науки в ньому. Розумник Ґонорський пш його

теорія наслідувальної гармонії слова. Концепція “мальовничої прози” як

естетична програма журналу. Художня література в часописі та

творчість Івана Вернета. “Харківські записки”. “Суміш”. Театральна

критика в журналі. “Лиспш до видавців” Фалаїся Повіну хіна (Г. Квітки)

“Украинский вестник" став першим в підросійській Україні

літературно-мистецьким, науковим і громадсько-політичним місячником,

що почав виходити одночасно з “Харьковским Демокритом”, але видання

якого продовжувалося чотири роки (1816-1819).

Ініціатива створення в Харкові поважного часопису загального типу

для реалізації літературних талантів краю належала професорові

університету Іванові Срезневському.

Редагування журналу узяли на себе Є. Філомафітський, Р. Ґонорський

та Г. Квітка. Проте на початку 1817 року (у № 1) часопис опублікував лист

Г. Квітки з відмовою вважатися надалі видавцем "Украинского вестника”

у зв’язку з обранням його Предводителем дворянства Харківського повіту.

Хоча свою співпрацю з журналом як автор Г. Квітка не припинив,

продовжуючи друкуватися в ньому, але сама інтенсивність його

письменницької творчості істотно знизилася. У 1818 році відмовився від

редакторської праці й Р. Ґонорський, посилаючись на зайнятість

навчальною й науковою працею для університету. А в серпні 1819 року

смерть відібрала йому життя. Є. Філомафітський залишився наодинці

редагувати журнал. Його й слід вважати головним і найбільш активним

редактором “Украинского вестника”.

Тираж часопису був як на ті часи досить значним, він коливався від З50

до 500 примірників

24

. У № 9 за 1816 рік редактори опублікували список

передплатників свого журналу, який демонструє географію його

поширення. Тут обидві столиці - С-Петербург і Москва: губернські міста -

Чернігів, Іркутськ, Володимир-над-Клязьмою, Тифліс, Рига. Воронеж,

Астрахань, Одеса та ін.; повітові містечка - Бєлгород, Ізюм, Куп'янка,

Лохвиця, Хорол, Павлоград. У спогадах Валеріяна Ревуцького “По обрію

24

Лише в 1830-ты роки у Росії виник "торговий напрямок" у журналістиці і

тиражі часописів комерційного типу починають зростати. Так. наклад

"Библиотеки для чтения" досягає п'яти тисяч, а "Северной пчелы" - трьох тисяч

примірників. Але тиражі журналів, у яких зосереджувалася опозиція О.

Сепковському й Ф. Булгаріну, навіть тоді коливатися від 400 до 600 примірників

("Телескоп", "Московский наблюдатель"). Див. про це в кн.: Очерки по истории

русской журналистики и критики. - Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1950. - Т. I. - С. 252

- 253. Якщо зважнтн, що йдеться нро столичні журнали середини 1830-х років, то

тираж 500 прим, для провінційного видання 1810-х років слід визнати значним:

він свідчив про популярність "Украинского вестника".

З8Історія української журналістики XIX століття

життя'’ зустрічаємо згадку про те. що в 1969 році під час наукового

відрядження до Гельсінкі з університету Британської Колумбії, де тоді

працював, він із здивуванням виявив в університетській бібліотеці “багато

матеріалів щодо слов'янської літератури XIX століття (наприклад,

“Украинский вестник” Харківського університету 1816-1819 років)’

-25

. У

Харківській навчальній окрузі часопис передплачували всі гімназії й

училища, бо сприймався він як дітище Харківського університету і

слобожанської культури в цілому . Передплата складала значну як на ті

часи суму: 15 крб. у Харкові й 18 крб. з пересилкою. Інфляція була відома й

тоді, у зв'язку з цим журнал подорожчав, і в останній рік видання його

передплата коштувала відповідно 17 і 20 крб., що істотно не позначилося на

кількості охочих читати його.

Потребує пояснення назва часопису, особливо під оглядом того,

наскільки наполегливо й послідовно варіюється вона в харківських

віщаннях: “Украинский вестник”, “Украинский журнал”, “Украинский

альманах”. Слід зрозуміти, чому в цілому російськомовні харків’яни

прагнули заявити про свою українськість. Справа в тому, що на відміну' від

офіційної назви “Малоросія”, яка застосовувалась до території колишньої

Гетьманщини і приєднаних до Російської імперії після розподілу Речі

Посполитої Польської земель Правобережжя, назва “Україна” тоді

вживалася частіше щодо території колишніх Слобідських полків. Південь

нинішньої України називався Новоросією. Звичайно, значення цих слів і

межі понять, що ними означалися, на той час ще далеко не усталилися. Але

після ліквідації Харківського намісництва в 1796 році на його місці була

заснована Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові - єдина з

губерній, населених українцями, де в назві був зафіксований етнічний

корінь. У 1835 році у відповідності до політики царського двору,

спрямованої на винищення історичної пам’яті українців, Слобідсько-

Українська губернія перейменована на Харківську. Отже, слово

“Український” у назвах харківської журналістики було виявом місцевого

патріотизму, складаю цілу програму часописів, декларувало орієнтацію на

місцеву а) тематику, б) автуру, в) читачів. Саме така орієнтація й

спричинилася до великого успіху часописів, які не передруковували

інформацію з столичних джерел, а пропонували читачам, говорячи

сучасною мовою, ексклюзивні місцеві повідомлення та новини, що їх не

могли дати ніякі інші часописи: ні російські, ні навіть закордонні.

Сама ж назва - “Український вісник” - виявилася настільки вдалою,

що вона кілька разів використовувалася українськими журналістами вже в

XX столітті. У 1906 році Українська думська громада' (тобто українська

фракція Першої Державної Думи Росії) починає видавати в С.-Петербурзі

російською мовою своє періодичне видання “Украинский вестник . А в

25

Ревуцький В. Д. По обрію життя. Спогади. - К.: Час, 1998. - С. 265.

26

Див. про це у пр.: Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині

двадцятого століття (1900 - 1941): Стан і статус. - Чернівці: Рута, 1998. - С. 45.

39Михайлин І.Л.

1970 році виникає “самвидавчий” періодичний орган українського

дисидентства. редагований В. Чорноволом. і теж під заголовком

“Український вісник"

2

. Таким чином, можна сказати, що засновники

харківської журналістики віднайшли дія свого часопису "крилату” назву,

яка виявила свою продуктивність в історичній перспективі.

Спочатку видавці будували журнал з шістьох розділів, назвавши їх

відповідно: 1) "Науки і мистецтва”. 2) “Мальовнича проза”, 3) “Дитяче

читання”, 4) “Вірші”, 5) “Харківські записки”, 6) “Суміш”. Але через рік

праці з власного досвіду зрозуміти той дисонанс, який вносить у журнаї

розділ “Дитяче читання”, і відмовилися від нього. А дві рубрики

“Мальовничої прози” і “Віршів” об'єднати в одну під назвою “Красне

письменство” (“Изящная словесность”) з підрозділами а) "Проза” і б)

"Вірші”. Перший розділ було перейменовано на “Наукові статті”, з нього

до другого розділу були перенесені всі літературно-художні матеріали.

Таким чином за рік було сформоване обличчя журналу. Наукові праці

розміщалися в першому відділі "Наукові статті”; художня література - в

другому - “Красне письменство”; краєзнавчий матеріал - у третьому -

“Харківські записки”; листування з читачами, бібліографічні матеріали,

дрібні замітки - у четвертому - “Суміш”.

Спочатку журнал виходив на дев'яти друкованих аркушах (мав 144 с.)

малого формату, аз 1818 року на восьми друкованих аркушах (128 с.), але

дрібнішим шрифтом, таким чином були скорочені витрати на папір при

збереженні попереднього обсягу'. В останній рік журнаї повернувся до

попередніх поліграфічних умов видання.

Наумові матеріали журналу. Незважаючи на досить струнку й логічну

побудову часопису, редакторам не вдаюся цілком дотриматися чистоти

розділів, а відтак наукові праці виявилися розкиданими в усіх його відділах,

виключаючи хіба що другий - “Красне письменство”. Та для полегшення

аналізу зберімо наукові матеріали журналу, розкидані в різних відділах, в

одну групу.

Як для загального часопису в ньому було опубліковано чимало праць

з природничих наук, у чому слід вбачати вилив університету. Початок їм

поклав магістр хімії Орест Шуман двома “Листами до видавців” (1816. №№

2 і 3, опубліковані у віддіїі “Суміш”). Перший лист розповідав про дитину,

що з’їла алебастрову іграшку і загинула від отруєння. Другий - про

фальшиве золото, що продавалося на харківських ярмарках. Обидва листи

від імені науки застерігали обивателя від необережних і небезпечних

покупок.

У 1817 році в № 6 “Украинского вестника” Орест Шуман, вже ставши

доктором хімічних наук, опублікував статтю “Дещо про кам'яновугільну

ломку в Бахмутському повіті Катеринославської губернії”, розповівши в

27

Див. про це ст.: Портнов А. "Український вісник" (1970 - 1974 рр.) в контексті

історії української нелегальної періодики I I Збірник праць Науково-дослідного

центру періодики. - Львів. !998. - Віііі. 5. - С. 240 - 245.

40Історія української журналістики XIX століття

ній про працю тодішніх шахтарів, видобування вугілля в Донбасі. Стаття

мата резонанс, викликала обмін думками між фахівцями.

У цьому випадку, як і в багатьох інших також, редактори часопису

спиратися на університетських науковців. Щороку на урочистих зборах

університету, які розпочинали й закінчували навчальний рік (тобто

відбуватися ЗО червня і ЗО серпня), виголошувалися наукові доповіді

російською, латинською і одною з сучасних іноземних мов. Тексти

доповідей були готовими для опу блікування, чим і користуватися видавці.

Так, у № 4 1818 року в "Украинском вестнике” була опублікована

перекладена з французької мови доповідь професора ботаніки

Харківського університету Франца Делявіня "Про щорічне винищення

лісів і потребу збереження й поповнення оних”. Ця промова була

виголошена на урочистому акті ЗО серпня 1817 року й розкривата важливу

для Слобожанщини екологічну проблему. *

Але найбільшою сенсацісю наукового відділу журнаїу слід вважати

появу в ньому великої праці професора філософії (1818-1830) Харківського

університету Андрія Дудровича (1782-1830) "Про тваринний магнетизм”

(1818, № 3), яка теж була сприйнята неоднозначно і викликала полеміку. А

сенсаційність цих матеріалів полягала в тому, що під "тваринним

магнетизмом” тоді розумілося те вчення, що в XX столітті дістаю назву

“психоаналізу” й виникло внаслідок наукової діяльності Зигмунда Фройда.

Його попередником і одним з джерел “фройдизму” був австрійський

лікар Франц Месмер. У другій половині XVIII століття він розробив нове

вчення про “тваринний магнетизм”, вперше на науковому грунті

поставивши в науці питання про використання в медицині з лікувальною

метою гіпнозу, психотерапії, сугестії (навіювання). Зрозуміло, що в

радянські часи месмерізм був оголошений “ідеалістичними вигадками”,

зрештою, як і весь психоаналіз і фройдизм. Світова ж наука вбачає у вченні

Ф. Месмера першоджерело сучасної психології'

8

. Було б дуже цікаво очима

фахівця подивитися сьогодні на дискусію про “тваринний магнетизм” на

сторінках “Украинского вестника” 1818 року29

.

Широко були представлені в журналі гуманітарні науки. Важливе

місце тут посіли історичні праці. Причому майже всі вони були зорієнтовані

на вивчення історії України. З-поміж інших своєю грунтовністю

виділяються розвідки Іллі Квітки "Про Мату Росію” (1816, №№ 1-3). М.

Грнбовського “Про становище панських селян у Росії” (1816. № 8). Івана

Срезневського "Слов'янська міфологія, або Про богослужения руське за

язичництва” (1817, №№ 4 і 5). І. Успенського "Найбільш імовірні судження

28

Див. про це цікаву книгу: Шерток Л.. Сосюр де Р. Рождение психоаналитика:

От Месмера до Фрейда. Пер. с франц. - М.: Прогресс, 1991. - 288 с.

29

Показово, що праця А. Дудровича навіть не згадана в книзі, що вийшла в

Харкові з нагоди 100-ліття психоаналізу та 200-ліття психіатричної лікарні

"Сабурова дача": История психоанализа в Украине / Сост. И. И. Кутько. Л. И.

Бондаренко. П. Т. Петрюк. - X.: Основа. 1996 . - 360 с.

41М и х а й л и н І . Л .

про походження російського народу та його найменування" (1818. № 1). З

особливим блиском була виконана серед названих стаття Івана

С'резневського, у якій автор реконструював язичницькі (дохристиянські)

вірування східних слов'ян: спираючись на відомі йому на той час джерела,

описав пантеон богів та способи їх вшанування й богослужения.

Друкувалися в науковій частині часопису й перекладні праці, як

наприклад. - "Лист Жана-Жака Руссо до Вольтера 1756 року, серпня 18

дня’’ (1817. №№ 7 і 9). Але такі публікації не складали більшості, а правили,

так би мовити, за додаткові прикраси розділу, з'єднували матеріали

харківських авторів з світовою науковою традицією.

Естетичну програму журналу формував Розумник Ґонорськпй (1791 -

1819) одна з найяскравіших зірок на обрії літературного Харкова початку

XIX століття, хоча з цим містом пов'язано лише п'ять років його життя. Він

і відігравав в “Украинском вестнике” роль лідера.

Для цього в нього були всі підстави. Великий талант Р. Ґонорського

ще до початку видання журналу був засвідчений його двома книжками

"Дух Горація і Тібула”(1814) та “Про наслідувальну гармонію слова’’

(1815). Друга книжка мала особливе значення, вперше накресливши

оригінальну теорію молодого науковця, на засадах якої й формувалася

естетична програма "У краинского вестника”. Він і сам пробував свої сили

в художній літературі, писав оригінальні твори, а ще більше перекладав з

французької, німецької та італійської мов, які бездоганно знав. Але

властивості таланту його були такі, що визначне місце зайняв він в історії

української та російської літературної критики, що знайшло відбиток у

працях О. С. Курилова. П. М. Федченка, М. Т. Лценка

3 0

та ін. дослідників.

Однак здебільшого в них йому відводиться місце в оглядах, хоча його

заслуги й відзначаються. Наприклад, відомий історик літературної науки в

Росії О. С. Курішов вважає, що Р. Гонорськпй "мав усі дані вирости на

значного критика й теоретика літератури, якби рання смерть не обірвала

його життя”

31

.

Разом з тим визнання значних заслуг Р. Ґонорського має поки що

доволі емпіричний характер, сусідить з нерозумінням або поверховим

розумінням його естетичної концепції. Той же самий О. С. Курнлов замість

аналізу й роз'яснення пог.лядів критика обмежується наведенням просторих

цитат з його статей, майже не коментуючи їх. А відтак науковцям

необхідно ще й ще раз схилятися над працями Р. Ґонорського, аби

зрозуміти їх як справжнє надбання в історії української журналістики.

30

Курилов А. С. Методологические искания русской критики. Формирование

литературоведческих понятий // Возникновение русской науки о литературе. -

М.. 1975. - С. 175 - 202: Федченко П. М. Літерату рна критика на Україні першої

половини XIX ст. - К. Наукова думка. 1982. - 382 с.: Яценко М.Т. Питання

реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої

половини XIX ст. - К.: Наукова думка. 1979. - 236 с.

” Курнлов А. С. Згадана праця. - С. 183.

АОІсторія української журналістики XIX століття

Йому належить тут щонайменше два здобутки: 1) теорія

наслідувальної гармонії слова, яка є особливо цікавою з погляду

наступного розвіггку світової художньої думки, і 2) теорія мальовничої

прози, що концептуально випливала з першої теорії і стала естетичною

програмою для художнього відділу журналу.

Особливо наполегливо Р. Ґонорський прагну в пояснити свою першу

теорію. Спочатку була написана праця "Про наслідувальну гармонію

слова: Спроба”, що вийшла в Харкові окремою брошурою наприкінці 1815

року (цензурний дозвіл 16 листопада 1815 р.). Зі створенням "Украинского

вестника” критик використовує сторінки журналу для викладу своїх

поглядів. Спершу в початковому нарисі "Головне правило наслідувальної

гармонії слова” (1816. № 4). Потім у грунтовній теоретичній статті

"Короткий нарис теорії наслідувальної гармонії слова” (1817, №№ 1 і 2). Не

задовольнившись теоретичними викладками, він запропонував практичне

застосування своїх поглядів у статті "Дещо про переклад Вергілієвих

“Георгік” російськими гекзаметрами” (1817, №№ 2 і 4). Цю статтю він

завершив позначкою “Далі буде” ("Продолжение впредь”), але

продовження не з'явилося: клопоти викладацькі й редакційні, а потім і

смерть перервали творчий процес. Але Р. Ґонорський дуже прагнув

лишитися зрозумілим і написав ще "Додаток до статті: Короткий нарис

теорії наслідувальної гармонії слова” (1817. № 4).

Багаторазові спроби порозумітися з читачами знадобилися авторові

тому, що його погляди були й справді свіжими й несподіваними,

випереджали розвиток художньої думки на кілька поколінь. Напрямок

відкритого ним "словесного аналізу” (1817, № 2, с. 152), як він якось назвав

своє дітище. буде взятий до активного опрацювання лише наступними

поколіннями літературознавців, переважно, тоді коли визріють умови для

формального вивчення художніх творів

32

.

Я змалюю спочатку певну інтригу. У 1886 році сенсацією

літературного життя в Парижі стала збірка віршів Артюра Рембо (1854­

1891) “Осяяння”. Самого поета навіть не було у Франції, він десь волочився

по світу, прагнучи домогтися багатства. Книжка була складена з його

давніх віршів, написаних у 1872 - 1874 роках. Був серед них сонет

Толосівки”. який особливо епатував публіку.

32

Див., наприклад, праці представників формальної школи в російському

літературознавстві, так званого ОПОЯЗу: Эйхенбаум Б. М. Теория

"Формального метода" //Эйхенбаум Б. N1. О литературе. - М.. 1987. - 382 - 383:

Тынянов Ю. Н. Ода как ораторский жанр // Тынянов Ю. Н. Поэтика. История

литературы, Кино. - М.. 1977. - С. 234. Праця Б. М. Ейхенбаума вперше

опублікована в українському перекладі в харківському журналі "Червоний

шлях" (1926. ч. 7-8), Ю. М. Тинянова - у збірнику "Поэтика. Вып. ІП"(1927).

Актуалізовано ідеї "словесного аналізу" в концепції структуральної школи в

літературознавстві, див., хоча б працю: Лотман Ю. М. Анализ поэтического

текста: Структура стиха. - Л.: Просвещение. 1972. - 271 с.

43Михайлин 1.Л.

А чорне, біле Е. червоне 1. зелене

У. сине О. - про вас я нині б розповів:

А чорний мух корсет, довкола смітників

Кружляння їх прудке, дзижчання торонлене:

Е - шатра в білій млі. списи льодовиків.

Ранкових випарів тремтіння незбагненне:

І пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене.

Сп'яніле каяття або нестримніш гнів:

У - жмури на морях божественно глибокі.

І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій -

І Іечать присвячених алхімії ночей:

О неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий.

Мовчання .Янголів. Світів безмовний простір.

Омега, блиск його фіалкових Очей.

Переклав Григорій Кочур

33

.

У' розповіді про народження звуків автор апелює до своїх суб'єктивних

образних уявлень, розкріпачуючи індивідуальне сприйняття світу. Цей

вірш став поруч з Поетичним мистецтвом" Поля Верлена, написаним, до

речі, теж у 1872 році, естетичним маніфестом французького символізму,

здобув широкий розголос і відчутно вплинув на світову поезію. Радянська

ж наука, загрунтована на реалізмонентричній концепції, сприймала

позицію А. Рембо не інакше, як "химеру, яка межує з безглуздям"

34

.

Але французький символіст насправді прагнув сказати інше: поезія

мусить бути образним соковитим світло-кольоровим живописом.

Зрозуміло, що образні кольорові символи-знаки, закріплені А. Рембо за

звуками суб’єктивні, але ж такою є вся лірика, вона відтворює індивідуальні

почу ття і враження. Поет вчить нас бачити світ і відчувати слово не лише в

його зовнішньому значенні, але й у внутрішній колористичності.

просторовості, образності, тобто в усьому тому, що О.О.Потебня назвав

"внутрішньою формою слова”. Розробці цього поняття присвячена праця

О. Потебні "Думка і мова ', що вперше була опублікована на сторінках

"Журнала Министерства Народного Просвещения" в 1862 р.

Внутрішня форма це "найближче етимологічне значення слова, той

спосіб, яким виражається зміст" ’

5

. Це той образ, що виникає в нашій уяві і

конструює зміст. Наведу приклад самого О. Потебні: "це - мармурова

статуя (зовнішня форма) жінки і мечем і терезами (внутрішня форма), яка

представляє правосуддя (зміст)" ’

6

. Для О. Потебні слово не є вираженням

33

Кочур Г. П. Друге відлуння: Переклади. - К.: Дніпро. 1991. - С. 314.

34

Венгеров Л. М. Зарубіжна література. 1871 - 1973: Огляди і портрети. - К.:

Вища школа. 1974. - С. 18.

3

’ Потебня А. А. Мисль н яіьїк. - К.: Сннто. 1993. - С. 124.

36

Там само.

44Історія української журналістики XIX століття

готової думки чи значення. "Навпаки. - роз'яснює він далі. - слово є

вираженням думки ліпне настільки, наскільки служить засобом для її

створення: внутрішня форма, єдиний об'єктивний зміст слова, має значення

тільки тому, що видозмінює і вдосконалює ті агрегати сприйняття, які

застає в душі”

3

. Слово О.ГІотебня порівнював з художнім твором,

вважаючи, що вони мають однакові складові.

Увесь цей виклад наступного розвитку естетичних ідей необхідний для

того, щоб зробити дивовижну заяву: усі вони у варіативному, дещо зредуко­

ваному вигляді містяться в концепції словесного аналізу” Р. Гонорського.

У статті "Короткий нарис теорії наслідувальної гармонії слова” він так

описує властивості звуків:

"е. і, як найменші за своїм обсягом, дуже зручні для зображення тонких

предметів і особливо стрімкого руху.

а з причини великого обсягу свого сприяє зображенню обширності,

разом з о, у. и

о підтримує дію голосної а. особливо ж там, де потрібно зобразити

яскравість, дзвінкість і міцність.

у відтінює глухість і заглиблення: причому в латині воно звичайно

з'єднується з с. т. п. р. в. іноді з ч. а в російській і німецькій мовах, крім того

з ш (she), х (he)

и особливо підтримує дію попередньої голосної, так само і голосної а.

коли вона виражає обширність”(1817, № 1. с. 37-38. Тут і даті підкреслення

автора. -1. М.).

Це теж саме, що й у А. Рембо, з тією відмінністю, що французький

символіст з'єднує звуки лише з кольорами, зоровими образами, а Р.

Ґонорський бачить їх на тлі усієї гами людських почуттів, для нього голосні

звуки асоціюються не лише з кольорами, ате здатні виражати обширність і

тонкість, стрімкий рух, дзвінкість і глухість, яскравість і міцність. Це той же

шлях пошуку символічних значень звуків, що через три покоління після Р.

Гонорського запропонує світові А. Рембо.

Але харківський критик не спинився на цьому. Після розділу

“Властивості голосних” він з такою ж старанністю виклав "Властивості

приголосних”:

"е. ф зі своїми однорідними 6. п. м, к. ж. ш зображають м'якість і

анаїогічну з нею густину, плавність, ніжність.

д, т з однорідними к, г, с, з, н. ч. ш зображають твердість, щільність,

дзвінкість.

л і р (ця остання особливо в тонких з’єднаннях) з однорідними в. ф, г,

к. д. т ш. н. с. ч означають рідинність текучість, розчинення, світіо

ц підходить до з'єднань усякого роду, виключаючи найгрубіші”(І8І7,

№1,с. 40). .

Так створюється палітра символічних значень звуків, що своїм

багатством перевищує концепцію А. Рембо. Ате Р. Ґонорський рухався даті

5

Там само. - С. 131.

4SМ и х а й л и н І . Л .

і в праці "Додаток до статті: Короткий нарис теорії наслідувальної гармонії

слова’ запропонував цілу таблицю поєднань головних п'ятьох голосних з

усіма приголосними, "починаючи від найбільш глухих до найбільш

відкритих складів”(1817. № 4. с. 47).

Можливо, й не найкращі терміни використано для опису властивостей

звуків, скромно зауважив автор: -Я на перший випадок не знайшов інших

слів, крім об'єму й обширу, в очікуванні, поки хтось інший підшукає кращі

назви”(1817, № 4. с. 50-51).

На усвідомленні символічності значень звуків побудована й теорія

наслідувальної гармонії слова Р. Ґонорського. Її сутність полягає в тому,

що митець у процесі творчості мусить враховувати не лише зміст

(семантику) слів, але й символіку мови, тобто образні уявлення звуків, що

складають слова.

"У наслідувальній гармонії кожне слово повинне мати два значення. -

формулює він головне правило своєї теорії, - тобто, по-перше: воно повинне

означати свій предмет: а по-друге, бути складовою зображуваної ознаки,

крім тих слів, які самі по собі звуконаслідуватьні”(1817, № 1, с. 41-42).

Роз'яснюючи свої погляди. Р. Ґонорський наблизився до термінології

О. ГІотебні. з тією відмінністю, що останній буде говорити про зовнішню і

внутрішню форму, а його попередник - про зовнішнє і внутрішнє значення

слів.

З огляду на новаторство запроваджуваних понять він вважає за

потрібне розтлумачити їх на прикладі. Для цього він обирає чотири вірші з

Вергілієвої "Енеїдн”: лайку Нептуна з вітрами. Після їх докладного

розгляду дано такі пояснення: "Отже, те, що ми. читаючи ці вірші, подумки

собі уявляємо, тобто Нептунову лайку з вітрами й погрози, - це складає

внутрішнє значення цих чотирьох віршів: а те. що при цьому вираженні

представляється слухові через поступове підвищення і зниження, посилення

й ослаблення слів, - це складає зовнішнє значення, або картину збуреного й

затихаючого моря”(1817, № 2, с. 139).

О. Потебня, навпаки, образний вміст, картину вважав внутрішньою

формою (зовнішнім значенням, за Р. Ґонорським). Важливою є думка Р.

Ґонорського: слово в художньому тексті мусить працювати не лише своєю

семантикою, але й звучанням, воно мусить створювати образ дійсності,

гармонійно наслідуючи властивості предметів і явищ. Слово є образ - це те

спільне, що об'єднує естетику О. Потебні й Р. Ґонорського, і що перший

називав внутрішньою формою, а другий зовнішнім значенням слова.

"З цього видно, - пояснював Р. Ґонорський. - що гармонійна мова (і це

стосується не самих лише віршів), предстаатяючи слухові якості предметів і

розмаїті їхні положення, мусить властивим їй способом матювати і те і друге.

Тому, - при зображенні, наприклад, товщини, тонкості, піднесення, зниження,

гущини, крихкості, міцності, слабкості, швидкості, повільності і т. д. з усіма їх

відтінками. - самі слова, що вживаються для цього, повинні, так би мовити,

збільшуватися, потоншуватися, підноситися, опускатися, згуртовуватися,

розсипатися, зміцнюватися, слабнути і т.п.”(1817, № 2. с. 139-140).