1Я1експансії Московського царства, яке в приєднанні й утриманні України

побачило шлях до імперського майбутнього й вирішило будь-що-будь не

випу стити її з свого політичного простору.

Історичні праці М. Костомарова стали вагомим здобутком журналу

"Основа". За різного тематичного спрямування вони були об'єднані спільною

історіософською концепцією: утвердити самобутність українського народу,

показати його відмінність від російського етносу , засвідчіпп цю відмінність у

глибинах нашої давньої історії, показати захист своєї національної свободи в

добу козацтва. Це був той комплекс ідей, який об'єктивно, попри авторську

волю, торував шлях до вироблення уяалень про необхідність д.ля України

самостійного політичного життя і в кінцевиМу підсумку, у наступних

поколіннях привів до формулювання ідеї' самостійної Української держави й

наполегливої боротьби за її здобуття й утримання. Тому "основ'янські" праці

М. Костомарова мали й мають непроминуще значення, вони формували в

читача уяалення про у країнську самостійність, переконували його в цьому

науковими аргументами. Автор сам розумів їхню значимість і завжди

включав розгляну ті праці в перші томи зібрання своїх творів, що виходили

кілька разів під назвою Історичні монографії та дослідження".

Виступив М. Костомаров в "Основі" і як літературний критик,

опублікувавши працю "Спогад про двох малярів" (1861. № 4). Це мало не

перший мемуарний твір про Т. Шевченка, датований "14 квітня 1861 р.".

тобто написаний невдовзі після смерті великого поета. Проте дана стаття

цінна не лише тим. що авт ор описує в ній окремі епізоди з життя Кобзаря,

але й тими блискучими дефініціями його творчості, які запропонував

чутливий і спостережливий критик124

.

"З Тарасом Григоровичем я познайомився в Києві у 1845 році. Попервах

у ньому не вцдно було нічого привабливого, нічого теплого; навпаки, він був

холодний, стриманий, хоча простий і нецеремонний. - так почав М. Костома­

ров свою розповідь про Т. Шевченка. -(...) Швидко, одначе, ми зійшлись і

подру жили. Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене

охопив сірах: враження, яке вони спрааляли. нагадало мені Щіллерову бала­

ду "Занавішений санський ідол". Я побачив, що муза Шевченка роздирала

завісу народного жіптя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було

зазирнули туди!!! (...) Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп, уже

кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями,

засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати віл нащадків

навіть згадку про місце, де знаходиться підземна порожнеча"125

.

'-

4

Див. про це докладніше в праці: Мнханлин І. Л. Тарас Шевченко в

літературознавчих інтерпретаціях Миколи Костомарова // Доробок Миколи

Костомарова: Матеріали ювілейної науково-практичної, міжвузівської

конференції, присвяченої 180-річчю від дня народження М. Костомарова. -

Харків. 1998.-С. 29- 34.

1:5

Костомаров М. І. Спогад про двох малярів //Спогади про Тараса Шевченка.

- К. 1982 -С. 133.

Михайли» І.Л.Історія української журналістики XIX століття

І трохи далі: "Шевченко не наслідував народні пісні. Шевченко не мав

на меті ні описувати свій народ, ні піддаш і овуватись під народний тон.

йому не було потреби нідташтовува тпсь. бо він по природі своїй інакше не

розмовляв. Шевченко як поет - це був сам народ, що продовжував свою

поетичну творчість. Шевченкова пісня була сама по собі народною піснею,

яку міі би заспівати тепер увесь народ, яка повинна була вшитись з

народної душі відповідно до стану сучасної народної історії'

-126

.

У відповідності до своєї ідеї "двох руських народностей" М. Косто­

маров проголосив Т. Шевченка "поетом загальноруським". Цю думку взяв

потім на озброєння М. Драгоманов, будуючи свою концепцію "літератури

російської, великоруської, української і галицької", суперечливої й далеко

не в усьому прийнятної сьогодні. Але тоді, в 1861 році. М. Костомаров

уперше заговорив не лише про всеукраїнське, але й про всеросійське,

всеслов'янське і світове значення Шевченка, показав глибинний зв'язок

його творчості з народним світобаченням і світорозумінням. Ця стаття

мата програмовий характер для шевченкознавства.

Важливу методологячну роль відіграш дві полемічні статті М. Кос­

томарова. спрямовані на захист спадщини Г. Сковороди. У 1860 році у

С.-Петербурзі вийшло зібрання творів філософа, упорядковане Із.

Срезневським. Специфічний характер творчості Г. Сковороди, його епічна

концепція, архаїчна стилістика різко відрізнялися від загостреної

публіцистичності епохи революційного піднесення й революції згори 1860-х

років. Особливим радикалізмом відзначалася молодь. Двадцятиоднорічнип

Всеволод Кресговський у журналі "Русское слово" опублікував нищівний

відгук на віщання Г. Сковороди, написаний під знаком нігілізму. Нам

непотрібна така творчість, заклики до Морального вдосконалення на тлі

суспільних негараздів - такою бу ла думка молодого письменника.

М. Костомаров відповів статтею "Слово про Сковороду з приводу

рецензії на його твори в "Ру сском слове" (1861. № 7). а полім, після репліки

В. Креетовського. опублікував ще один виступ Відповідь на сталтю

Всеволода Креетовського: "Клопотання Костомарова за Сковороду і

Срезневського" (1861, № 8). Сумарно позиція М. Костомарова зводилася

до запровадження історичної методології в літерату рознавчі оцшки. Так.

погоджувався він, з погляду бурхливої сучасності ці вірші, байки й

філософські трактати, що писалися близько ста років тому, виглядають

непереконливими й застарілими. Але історизм як науковий метод вимагає

від нас іншого: поглянути на ці твори очима тієї енохн. коли вони були

створені. Всінчезна популярність творів та ідей Г. Сковороди в Україні

ніким не може бути спростована іі заперечена. От у цьому історичному

значенні й полягає вагомість спадщини Г. Сковороди для су часності.

Замість відкидати її. краще зайнятися її перечитуванням і дослідженням,

аби зрозуміти її сутність і збагатити надійними, перевіреними часом

скарбами ду ховність нашої доби.

126

Там само. - С. 134.

183Мнхайлин .Л.

М. Костомаров виявився блискучим полемістом не тільки в цих

виступах на захист Г Сковороди. Неможливо уявити публіцистику

"Основи без його статей "Правда полякам про Русь" (І86І, № 10) і

"Правда москвичам про Русь" (І86І. № 10). Знову ж таки обминаючи

складну іі розгалужену історичну аргументацію М. Костомарова,

відзначимо, що головним предметом дискусії тут була Україна. Дискусія

була породжена попередніми, опублікованими в "Основі" історичними

працями М. Костомарова, а головним її змістом було заперечення як

польських, так і російських претензій на володіння Південною Руссю, тобто

Україною. Поставлені поруч в одній книзі "Основи" ці дві статті дати

несподіваний ефект: у них прирівнювалися одна до одної і спростову валися

як рівнозначно несправедливі колонізаційні політики щодо У країни її

колишнього володаря. Польщі, і су часного володаря. Росії.

Полемічна стаття М. Костомарова іудеям" (І862. № і) поклала край

іншій полеміці, у яку була втягну та "Основа"1

* . Історія цієї диску сії така. V

відповідності з українською лексичною традицією часопис використову вав

для назви єврейського населення краю, зокрема в автентичних

фольклорних записах, слово "жид". І от до редакції полетіли листи

"обурених читачів", у яких "Основа" звинувачувалася мало не в

підбурюванні до нової Коліївщини. Зі сторінок газети "Сион" залу нали й

публічні образи і закиди. "Основі" довелося відповідати.

Спочатку

7

редакція опублікувала без підпису статтю "Непорозу міння з

приводу слова "Жид" (І86І. № 6). яку. очевидно, написав В. Білозерський.

Потім довелося взяти слово П. Ку-лішеві. що висту пив зі статтею "Передові

жиди" (І86І. № 9). але й після цього нападки на часопис не припинились. І

лише втручання М. Костомарова з його залізною логікою, вбивчою

аргументацією, гострим, саркастичним пером поклало цій дискусії край.

Науковець і тут виступив як глибокий історіософ, продемонстрував

блискуче у міння бачити глибинні корені подій і явищ. Статтю "Іудеям" він

також наповнив історичною аргументацією, визначив те місце, яке зайняли

євреї в польському державному механізмі по відношенню до українців.

На Заході між високою (дворянство) і низькою (селянство) верствами

за допомогою промислів, ремесел і торгіаті висувався з народу ж середній

клас, тобто майбутня буржу азія. Середній клас протидіяв сваволі шляхти,

захищав народ, виступав на його боці в конфліктних ситуаціях, загартував

народну самобутню цивілізацію. "У Польщі й Малоросії. - провадив даті

М. Костомаров. - ця роль не дісталась народу : її зайняли іудеї, народ, який,

за своєю давньою історичною природою, не міг діяти інакше, як для

власних, відокремлених від туземців ціїей" (с. 42). Ідея богообраності не

дозволяла євреям асимілюватися з місцевим населенням. "Живучи серед

Про її початковий етап та всеросійський контекст див. у праці: Нечиталюк М.

Ф. До історії міжжурнальної полеміки навколо єврейського питання // Збірник

праць Науково-дослідного центру періодики / За ред. М. М. Романюка. - Львів.

І998. - Вин. V. - С. 466 - 492.Історія української журналістики XIX століття

іновірні їх та іноплемінних народів, іудеї не змішуватись з ними і шукали

серед них тільки засобів уласної вигоди, хоча б вона сполучена була з

невигодою чужого їм населення" (с. 43).

Так, погоджувався М. Костомаров, євреї - талановитий і розумніш

народ, що істотно посприяв розвиткові освіченості людства, але. з другого

боку, і перешкоджав їй. бо свої прагнення спрямовував на найближчий

прагматичний шлях; це був шлях догоджання існуючій, хоча б і

несправедливій, силі, панській сваволі.

Після цього загальнотеоретичного вступу М. Костомаров повертався

на рідні терени. "Таким чином, коли іудеї розселилися в Польщі й

Малоросії, вони зайняли місце середньої верстви, зробилися вільними

слугами й агентами могутнього панства: вони приєдналися до сильнішої

сторони, і їм було дуже добре, поки народ, повставши проти панства, не

піддав своєму засудженню й помічників останнього" (с. 43). Народ

поставився до євреїв так, як євреї до нього. Українська народна творчість

наповнена скаргами народу на зловживання єврейських орендарів та

підпанків. Але не українці виступили ініціаторами таких напружених

відносин між двома етносами, а євреї. Українці лише адекватно відповідали

на ставлення єврейства до них. "Козаки, повставши проти панства,

винищували євреїв нещадно" (с. 44). Та це був наслідок не питомої

української жорстокості й кровожерності, а крутійства й шахрайства,

виявлених євреями в експлуатації українців.

Зрозуміло, найменше можна звинуватити М. Костомарова в спробі

трансполювати стосунки минулої доби на сучасність, але пояснити дійсний

стан цих стосунків його історичними коренями було необхідно. Публіцист

полемізував відразу з трьома віщаннями різного спряму-вання: єврейською

газетою "Сион", журналом слов'янофілів "Русский вестник" і журналом

революційної демократії "Русское слово". Після цього виступу М.

Костомарова, хоча опоненти й не замовкли, "Основа" вважала для себе

питання вичерпаним і більше до нього не поверталася.

Проте неспідіваний резонанс мала ще одна публіцистична праця М.

Костомарова. Шукаючи нових форм роботи з читачем, з п'ятого номера