139Михайлин .Л.

позначилося й на характері літературної діяльності. Критик розглянув

твори, що вийшли окремими віщаннями. Іосифа Левицького, Миколи

Устияновича та Антона Могильницького. Він докладно вішисуе довгі

тодішні назви, наводить довгі цитати, які б передусім дали читачам

можливість скласти уявлення про мову віршів. До інтерпретацій критик не

вдається, застосовуючи філологічний метод у роботі з текстами. Поруч із

західноукраїнськими, описуються й віденські, і будапештські віщання.

Розглядаючи твір Симеона Феофіла Лисинецького "Воззрение

страшилища", М. Максимо-вич так оцінив його: "Жоден малоросіянин не

назве цю мову своєю, та це й не великоруська, і не білоруська мова: це

штучний словеноруський словотвір, яким років сто тому писали наші

руські віршотворці, і від того їхні твори постаріли передчасно..." (с. 140.

Підкреслення М. Максимовича. - І. М.).

Звідси випливають важливі методологічні настанови: "Жива

література в них може розквітнути тільки їхньою народною, живою мовою:

нехай вони всі вивчають її в народних приказках, прислів'ях, казках і ще

більше в піснях малоросійських, особливо українських, де народні вирази

розквітли з найбільшою силою і красою" (с. 141).

На думку М. Максимовича, найближче до цього ідеалу перебуває

альманах "Русалка Дністрова", яка "й дихає і духмяніє своєнародністю, і

являє собою вже не брошурку, а цілу книжку віршів і прози мовою

південноруською" (с. 142). Далі в статті йде виклад структури і розлоге

цитування творів альманаху. Насамкінець М. Максимович висловлював

побажання дальшого успішного розвіггку "червоноруській музі".

(_3начення ж цієї статті вимірювалося, звичайно, не бібліографічним опи­

сом представлених у ній українських книжок, що вийшли в Австрії, а тими

важливими методологічними ідеями, які утверджувалися в ній. їх щонай­

менше дві, і обидві воші спрямовувалися на зруйнування таких побутових

стереотипів, що зустрічаються й нині в поглядах окремих людей. Наприклад,

і досі певними політичними силами педалюється ідея про нібито існуючу

глибоку відмінність між Східною і Західною Україною. Це поширений

стереотип виростає з XIX століття, коли наш народ був розділеній! австро-

російським кордоном. У 1871 році в Москві вийшла антологія "Поэзия

славян", де у двох окремих розділах була представлена, з одного боку,

малоросійська, з другого боку, червоноруська поезія. Для М. Максимовича

цієї двоїни не існує. Для нього Україна - це однина. Галичани пишуть "на

языке южноруском" (М. Максимович скрізь пише це слово з одним "с" так. як

слово "руський" писалося в нашому початковому літописі "Повісті

временних літ"). Наддніпрянщина і Наддністрянщина розмовляють однією

мовою. Червоноруські автори мусять вчігтися на казках і піснях українських,

бо це і їхні народнопоетичні надбання. Думка про єдність України, про

однакові засади духовного жігггя на заході й на сході України - це та перша

важлива методологічна ідея, що випливала з даної статті М. Максимовича.

Друга полягала в утвердженні давності українства як такого. -Якщо

Карпатські горн були підперті залізними полками руських князів ще в